Історія Лізі
Шрифт:
— Саме тут вона й порізалася, Лізі. Обидві долоні.
Дуже обережно Лізі підняла обидві долоні Аменди, обернула їх угору тильним боком і спохмурніла. Порізи вже почали затягуватися, та все одно, глянувши на них, вона відчула порожнечу та біль у шлунку. І, звичайно ж, долоні Аменди знову нагадали їй про Скота, який виходить із літньої темряви з простягнутою вперед закривавленою рукою, ніби хоче принести довбану жертву коханню, спокутувати свій жахливий гріх — адже він напився й забув про їхнє побачення. Тож хто був більше божевільним, вони чи Коул?
Аменда зробила діагональні порізи від основи своїх
— Дарло, тут не допоможуть ані бинти, ані перекис водню, її треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги.
— От свинство, — засмучено кинула Дарла і знову почала скиглити.
Лізі подивилася в обличчя Аменді, яке досі було майже невидиме за густими пасмами її волосся.
— Амендо! — покликала вона.
Ніякої відповіді. Ніякого руху.
— Мендо!
Нічого. Голова її висіла, як голова ляльки. «Клятущий Шарль Коріво! — подумала Лізі. — Клятущий паскудний французик Коріво!» Хоч якби не було Зеленого Боба, то знайшовся б хтось інший або щось інше. Тому що всі Аменди цього світу були створені саме такими. Ви постійно чекаєте, коли вони зірвуться з ланцюга, і вважаєте чудом, якщо цього не станеться, але чудо довго тривати не може, воно зрештою стомлюється бути, переживає напад і вмирає.
— Мендо-Кролику!
Це було її дитяче прізвисько, й воно нарешті дійшло. Аменда повільно підвела голову. І Лізі побачила на її обличчі не криваву порожнечу, яку сподівалася там побачити (щоправда, губи в Аменди були дуже червоні й зовсім не тому, що вона намастила їх помадою), а радше іскристий, дитячий, лукавий вираз зверхності та бешкету, той самий, який означав, що Аменда замислила якусь капость і скоро комусь доведеться плакати.
— Бул, — прошепотіла вона, і внутрішня температура Лізі Лендон в одну мить упала на тридцять градусів.
4
Вони відвели її до вітальні — Аменда слухняно йшла між ними — й посадили там на кушетку. Потім Лізі й Дарла вийшли назад на кухню і стали біля розчинених дверей так, щоб вони водночас могли стежити за нею і щоб вона не чула, про що вони розмовляють.
— Що вона сказала тобі, Лізі? Ти біла, як клятий привид.
Лізі почувала б себе ліпше, якби Дарла сказала «біла як крейда». Вона не любила слово «привид», а надто не хотіла чути його тепер, коли сонце вже сховалося за обрій. Це були дурниці, але саме так вона себе почувала.
— Та нічого, — відповіла вона. — Ну, щось подібне до «Ой, Лізі, я вся вимазана кров’ю, як ти на це дивишся?» Знаєш, Дарло, не ти одна перебуваєш у стані стресу.
— Якщо ми відвеземо її до невідкладної, що вони з нею зроблять? Стерегтимуть, щоб вона не наклала на себе руки, чи як?
— Цілком можливо, — погодилася Лізі.
У неї в голові тепер трохи прояснилося. Це слово, цей бул, подіяло на неї, як ляпас або подмух вітру, просякнутий гострим запахом нюхальної солі. Воно також страшенно її налякало, проте якщо Аменда хотіла їй щось сказати, Лізі хотіла б знати, що саме. Вона мала таке відчуття, що всі події, які відбуваються з нею, можливо, навіть телефонний дзвінок від «Мак-Кула», у якийсь спосіб були між собою пов’язані… але чим? Привидом Скота? Безглуздо. Тоді, може, кривавим булом Скота? Що ти скажеш на це, Лізі?
А може, Довгим хлопцем? Отією істотою з нескінченним плямистим боком?
Ця проява не існує, Лізі, вона ніколи не існувала поза його уявою… яка іноді була такою могутньою, що підкоряла собі людей, які були поруч нього. Настільки могутньою, що іноді ти відчувала страх, коли з’їдала якийсь фрукт після того, як настане темрява, наприклад, хоч ти й знала, що це лише дитячий забобон, якого, проте, нелегко позбутися. І про Довгого хлопця можна було сказати те саме. Ти ж знаєш це, чи не так?
А чи й справді вона це знає? Тоді чому, коли вона намагається зібрати докупи ці думки, вони ніби поринають у якийсь туман і губляться в ньому? Чому внутрішній голос наказує їй мовчати?
Дарла дивилася на неї дивним поглядом. Лізі спробувала опанувати себе й повернутися назад, до нинішнього моменту, до нинішніх людей, до нинішньої проблеми. І вперше вона помітила, який стомлений вигляд має Дарла; помітила глибокі зморшки навколо її рота й темні півкола в неї під очима. Вона взяла сестру за руки вище ліктів, і їй не сподобалося, які вони кощаві, і те, як вільно вона змогла просунути свої великі пальці між бретельками Дарлиного ліфчика і заглибинами на її плечах. Лізі досі пам’ятала, як її старші сестри вирушали до Лісбон Гай, у гості до Ґрейгаундів. Тепер Аменді майже шістдесят, а Дарла недалеко відстала від неї.
— Послухай мене, люба, — сказала вона Дарлі. — Вони не стерегтимуть її, щоб вона не наклала на себе руки. Вони називають це спостереженням. — Вона не знала, звідки їй про це відомо, проте не сумнівалася, що саме так воно і є. — Вони тримають їх у себе двадцять чотири години, я думаю. Можливо, сорок вісім.
— А вони можуть робити це без дозволу?
— Якщо людина не скоїла злочин і її не привели копи, то не думаю.
— Може, тобі слід зателефонувати своєму адвокатові і з’ясувати точно. Тому хлопцеві з Монтани.
— Монтаною його звуть, і він зараз, мабуть, удома. Проте його домашнього телефону в довідниках немає. Він записаний у моєму нотатнику, але я залишила його вдома. Дарло, я думаю, нам треба відвезти її до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа, й вона там буде о’кей.
Но-Саупа — так місцеві жителі називали Норвей-Саут і Париж у сусідньому Оксфордському окрузі, два сусідні містечка, які були також не більш як за день автомобільної їзди від інших придорожніх населених пунктів із не менш екзотичними назвами, такими як Мехіко, Мадрид, Ґілеад, Китай і Коринф. На відміну від міських лікарень у Портленді та Левістоні, невеличка Меморіальна лікарня Святого Стефана була сонним і тихим місцем.