Історія Лізі

Кінг Стівен

Лізі потяглася рукою до гачків на бюстгальтері сестри, коли та раптом обернулася і схопила її за руку. Її руки були жахливо холодні. На якусь мить Лізі здалося, що велика сестричка Менда-Кролик знову візьметься за своє, за криваві були й усе таке інше. Натомість вона подивилася на Лізі дивовижно ясними очима, очима, які були тут, і сказала:

— Мій Шарль одружився з іншою.

Потім притулила свій жовтий, як віск, холодний лоб до плеча Лізі й гірко заплакала.

6

Решта цього вечора нагадала Лізі те, що Скот мав звичай називати Лендонівським Правилом Поганої Погоди: коли ви лягли спати, сподіваючись, що ураган полетить у море, він завертає на суходіл і зриває дах із вашого будинку Коли ви рано встали й закрили віконниці, щоб захиститися від пурги, вітер стих і розпочався спокійний снігопад.

Як же тоді бути? запитала Лізі. Вони лежали разом у ліжку — якомусь ліжку, в одному з їхніх ранніх ліжок — загальмовані й виснажені після кохання, він з однією зі своїх «Герберт Тарейтон» та попільничкою на грудях, тоді як надворі завивав сильний вітер. Що то було за ліжко, що за шторм або що за рік, вона вже не пам’ятала.

Треба дотримуватися принципу ПеЗКаПеТе, відповів він — це вона запам’ятала, хоча спочатку подумала, що вона або недочула, або не зрозуміла.

Пезкапете? Яке пезкапете?

Він погасив сигарету й поставив попільничку на стіл, який стояв біля ліжка. Узяв її обличчя в руки, накривши їй вуха й на хвилину затуливши від неї весь світ своїми долонями. Він поцілував її в губи. Потім прибрав свої руки так, щоб вона могла його чути. Скот Лендон завжди хотів, щоб його чули.

ПеЗКаПеТе, моя люба дитино, — Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба.

Вона покрутила мозком — вона не вміла міркувати так швидко, як він, але, як правило, зрештою доходила до всього власним розумом — і зрозуміла, що ПеЗКаПеТе належало до тих слів, які він називав аґронімами. Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Це їй сподобалося. Вираз був геть дурним і тому сподобався їй ще більше. Вона засміялася. Скот засміявся з нею, і незабаром він був у ній так само, як вони з ним були в будинку, тоді як сильний вітер гудів і завивав за вікнами.

Зі Скотом вона завжди сміялася, сміялася часто й багато.

7

Його слова про те, як пурга обминає вас, коли ви вже позачиняли вікна віконницями, щоб захиститися від бурі, кілька разів спадали їй на думку, перш ніж їхня коротка поїздка до пункту невідкладної допомоги закінчилася і вони повернулися до добре захищеного від вітрів будинку Аменди, який називався Кейп-Код і стояв між Касл В’ю та Гарлоу Діп Кат. У кінцевому підсумку, Аменда їм дуже допомогла, бо майже прийшла до тями. Була вона чи не була божевільною, але Лізі не могла не думати про те, як іноді електрична лампочка, чиє світло поступово тьмяніє, потім раптом починає горіти дуже яскраво протягом години або двох, перед тим як погаснути вже навіки. Це поліпшення почалося вже під душем. Лізі роздяглася й стала поруч із сестрою, яка спочатку лише стояла там з опущеними плечима та з обвислими, як у великої мавпи, руками. Потім, попри те, що Лізі користувалася ручним регулюванням і намагалася бути максимально обережною, гаряча вода бризнула на порізану ліву руку Менди.

— Ой! Ой! — закричала Менда, відсмикнувши руку. — Мені боляче, Лізі! Дивись-но ліпше, куди ти спрямовуєш цей струмінь, гаразд?

Лізі відповіла їй тим самим тоном, — а чого Аменда могла сподіватися ще, адже вони обидві голі-голісінькі, — але зраділа, почувши сердитий голос сестри. Отже, вона прокидається.

— Пробач мені, сестро, але то ж не я порізала тобі долоні клятущими гострими уламками блюдця.

— Але ж я не могла добутися до нього, хіба я могла? — запитала Аменда й вилила цілий потік лютих прокльонів, націлених на Чарлі Коріво та його нову дружину — таку собі суміш дорослих матюків і дитячого белькотіння, яка наповнила Лізі зачудуванням, подивом і захватом.

Коли Аменда замовкла, щоб перевести дух, Лізі сказала:

— А ти вмієш матюкатися, Амендо, нехай тобі грець!

— Пішла ти, Лізі, сама знаєш куди, — похмуро відповіла їй сестра.

— Якщо ти хочеш сьогодні повернутися додому, то я не радила б тобі застосовувати більшість із цих слів у розмові з лікарем, який оглядатиме твої руки.

— Ти думаєш, я зовсім дурна?

— Ні, не думаю. Гадаю, якби ти сказала, що ненавидиш його, цього було б досить.

— Мої руки знову кровоточать.

— Дуже?

— Та ні, зовсім трошки. Я думаю, було б добре, якби ти змазала мені їх вазеліном.

— Справді? А від цього тобі не буде боляче?

— Боляче буває від кохання, — урочисто проголосила Аменда… і раптом пирснула сміхом, який приніс Лізі велику полегкість.

Незабаром вона й Дарла посадили Аменду в БМВ Лізі й поїхали в напрямку Норвея. Менда стала розпитувати, яких успіхів досягла Лізі в обстеженні кабінету Скота, так, ніби це був кінець нормального дня. Лізі не згадала про дзвінок «Зака Мак-Кула», але розповіла їм про уявний роман «Айк повертається додому» і процитувала їм його єдиний рядок: «Айк повернувся додому з бума, і все було чудово. Бул! Кінець!» Вона хотіла вимовити це слово «бул» у присутності Менди. Хотіла подивитись, як вона на нього відреагує.

Дарла відреагувала першою.

— Ти одружилася з дивним чоловіком, Лізо, — сказала вона.

— Ніби я сама цього не знаю, люба. — Лізі подивилася в дзеркальце заднього огляду на Аменду, що сиділа сама-одна на задньому сидінні. — А ти що думаєш, Мендо?

Аменда знизала плечима, і Лізі спочатку подумала, що це і буде її єдиною відповіддю. Але потім із неї полився бурхливий словесний потік:

— Це було суто в його дусі, більш немає чого тут сказати. Одного разу він підвозив мене до міста — йому треба було до крамниці канцелярського обладнання, а я хотіла купити нові черевики, ну, ти знаєш, добрі черевики або чоботи, які я взуваю для лісових прогулянок, такі, як оці. Сталося так, що ми проминали крамницю дрібних товарів Оберна. Доти він ніколи її не бачив, і ніщо не могло йому перешкодити зупинити біля неї машину й увійти подивитися, що там є. Він поводився як десятирічний хлопчисько! Мені не треба було нічого, крім чобіт із високими халявами фірми Едді Бауера, аби я могла ходити в лісі й не боятися, що отруйний плющ обплутає мене з голови до ніг, а він хотів закупити всю ту довбану крамницю. Порошок від сверблячки, іграшкові сирени, жувальну ґумку з перцем, гігієнічні пластикові пакети, окуляри, що захищають від рентгенівського проміння, забула, як вони називаються, він виклав усе це на прилавок поруч із тими льодяниками, ти їх знаєш — коли їх посмокчеш, то всередині відкриється гола жінка. Він накупив, мабуть, на сотню доларів усього того непотребу, виробленого на Тайвані, Лізі. Ти пам’ятаєш?

Вона пам’ятала. Найбільше їй запам’яталося, який він мав вигляд, коли йшов додому того дня із повними руками пакетів, з яких виглядали карикатурні фізіономії з написами ВЕЛИКИЙ РОЗПРОДАЖ. Якими розчервонілими були його щоки. І він називав усе це лойном, не лайном, а лойном, це було єдине слово, яке він запозичив у неї, хочете — вірте, хочете — ні. Така зміна погляду була цілком виправданою, не раз казала їхня добра матінка, хоча лойно було словом їхнього тата, і саме Денді Дейв мав звичай казати людям, що це слово звучить негарно, тому я жаргонізую його далі. Проте ніхто не міг би зрівнятися зі Скотом у любові до цього слова, він казав, що, промовляючи його, він ніби скидає вагу з язика, казав, що я викинув його з рота, або навіть я пожбурив його.