Історія Лізі

Кінг Стівен

— Я думаю, вони перев’яжуть їй рани на руках і дозволять нам забрати її додому без особливих проблем, — сказала Лізі. — Якщо тільки…

— Якщо тільки?

— Якщо тільки ми захочемо забрати її додому. І якщо вона захоче поїхати з нами. Я маю на увазі, ми не станемо брехати й вигадувати якусь історію, гаразд? Коли вони запитають, що сталося, — а я певна, вони запитають, — ми розповімо правду. Так, вона робила це й раніше, у стані депресії, але це було давно.

— П’ять років —

це не так уже й давно.

— Усе відносно, — сказала Лізі. — І вона може пояснити, що її багаторічний бойфренд щойно приїхав до міста з новою дружиною, а тому вона почуває себе препогано.

— А якщо вона не захоче говорити?

— Якщо вона не захоче говорити, Дарло, то я думаю, вони затримають її принаймні на двадцять чотири години, і ми обидві дамо їм на це дозвіл. Тобто я хочу сказати, невже ти захочеш, щоб вона повернулася сюди, якщо вона досі перебуває на якійсь іншій планеті?

Дарла трохи подумала, зітхнула й похитала головою.

— Я думаю, багато залежатиме від самої Аменди, — сказала Лізі. — Насамперед треба її добре вимити. Я сама стану з нею під душ, якщо буде треба.

— Справді, — сказала Дарла, провівши долонею по своєму коротко підстриженому волоссю. — Мабуть, треба почати з цього.

Несподівано вона позіхнула. Це був напрочуд широкий позіх, що виставив би напоказ її мигдалеподібні залози, якби вона досі їх мала. Лізі подивилася на темні півкола під її очима і зрозуміла щось таке, що могла б зрозуміти значно раніше, якби не дзвінок від «Зака».

Вона знову взяла Дарлу за руки, легенько, але наполегливо.

— Місіс Джонc телефонувала тобі сьогодні?

Дарла подивилася на неї з похмурим подивом.

— Ні, моя люба, — відповіла вона. — Вона зателефонувала мені вчора. Учора надвечір. Я приїхала, перев’язала її рани, як змогла, і просиділа біля неї майже всю ніч. Хіба я тобі не казала?

— Ні. Я думаю, все це сталося сьогодні.

— Дурненька Лізі, — сказала Дарла й сумно усміхнулася.

— Чому ти не зателефонувала мені раніше?

— Не хотіла тебе турбувати. Ти робиш так багато для всіх нас.

— Це неправда, — сказала Лізі. Їй завжди було прикро, коли Дарла або Канті (або навіть Джодота, по телефону) верзли таку нісенітницю. Вона знала, що мислить не зовсім нормально як на загал, але нормально це було чи ненормально, вона мислила саме так. — Це лише гроші Скота.

— Ні, Лізі. Це ти. Завжди ти. — Дарла помовчала мить, а тоді похитала головою. — Та менше з тим. Я просто думала, ми владнаємо цю справу лише вдвох. Але я помилилася.

Лізі цмокнула сестру в щоку, обняла її, а тоді підійшла до Аменди й сіла поруч неї на кушетку.

5

— Мендо.

Жодної реакції.

— Мендо-Кролику.

Хай йому

біс, але раніше це спрацювало.

І справді, Аменда підвела голову.

— Що таке? Чого ти від мене хочеш?

— Ми відвеземо тебе до лікарні, Мендо-Кролику.

— Я. Не поїду. Не хочу. Їхати туди.

Лізі коротко кивала упродовж цієї уривчастої репліки й почала розстібати заляпану кров’ю блузку Аменди.

— Я тебе розумію, але твої нещасні долоні потребують серйознішого лікування, аніж на це спроможні ми з Дарлою. Питання лише в тому, чи ти захочеш одразу повернутися додому, чи залишишся перебути ніч у лікарні в Но-Саупа. Якщо ти хочеш повернутися сюди, тоді я залишуся тут і ляжу спати з тобою в одній кімнаті. І, можливо, ми поговоримо про були взагалі та про криваві були зокрема. То що скажеш, Мендо? Ти хочеш одразу повернутися додому чи, може, думаєш, що тобі треба буде залишитися на якийсь час у лікарні Святого Стефана?

— Хочу. Повернутися. Сюди.

Коли Лізі попросила Аменду підвестися на ноги, щоб вона могла зняти з неї шорти, Аменда підвелася, не вчинивши опору, але дивилася таким поглядом, ніби вивчала, як розподіляються світлотіні в кімнаті. Якщо це було й не те, що психіатр Аменди називала «напівступором», то цей стан був надто близький до нього, щоб Лізі могла почувати себе спокійно, й тому вона відчула глибоку полегкість, коли наступні слова Аменди прозвучали майже як звичайні людські слова, а не слова робота:

— Якщо ми кудись… Їдемо… тоді навіщо ти мене роздягаєш?

— Бо тобі треба прийняти душ, — сказала Лізі, ведучи її до ванної кімнати. — І вдягти чистий одяг. Те, що на тобі… брудне.

Вона подивилася назад і побачила, що Дарла підібрала скинуту блузку і шорти. Тим часом Аменда рушила до ванної досить слухняно, але серце в Лізі стислося, коли вона побачила, як вона туди йде. І її навіть не так вразило видовище порізаного й покритого струпами тіла Аменди, як задня частина її білих трусів. Протягом багатьох років Аменда носила чоловічі шорти; вони пасували до її кутастого тіла, навіть робили її сексуальною. Сьогодні ж права половина її трусів була заляпана ззаду рідиною червоно-брунатного кольору.

«О, Мендо, — подумала Лізі. — О, моя люба сестро!»

Аменда увійшла у двері ванної кімнати, схожа не так на людину, як на привид, побачений у рентгенівському промінні, одягнена в бюстгальтер, труси та білі гетри. Лізі обернула голову, щоб подивитися на Дарлу. Дарла стояла там, де й була. На мить вона ніби повернулася в ті роки, коли навколо неї звучали веселі голоси дівчат родини Дебушерів. Потім Лізі обернулася назад і зайшла до ванної кімнати слідом за тією, кого вона колись називала великою сестричкою Мендою-Кроликом, яка тепер стояла на маті, опустивши голову, з обвислими руками, чекаючи, поки її роздягнуть до голого тіла.