Історія Лізі
Шрифт:
Скот умів ловити рибу у водоймах слів, у водоймах оповідок та у водоймах міфів.
Скот, сучий син — Лендон.
Іноді вона проводила цілий день, не думаючи про нього і не відчуваючи, що їй бракує його. А чом би й ні? Вона прожила цілком наповнене життя, і, правду кажучи, іноді з ним було важко мати справу і важко жити. Для неї то був складний проект, як сказали б старі янкі, такі як її власний тато. А потім раптом надходив день, похмурий (або сонячний), коли вона відчувала його відсутність надзвичайно гостро, відчувала повну порожнечу, вже не жінка, а засохле дерево, що скрипить під холодним листопадовим вітром. Саме так почувала вона себе тепер, їй хотілося голосно викрикнути його ім’я й покликати його додому, і серце в неї боліло, коли вона думала про ті роки, які чекають на неї попереду, й сумнівалася в тому, що кохання — радість, якщо воно приводить людину до такого стану, чи бодай до десятьох секунд подібного відчуття.
8
Те, що Аменда отямилася, стало першою приємною подією. Те, що Мансінґер, черговий лікар, не був сивочолим ветераном, стало другою. Він не здавався таким юним, як Янцен, лікар, із яким познайомилася Лізі під час останньої хвороби Скота, але вона здивувалася б, якби він сказав, що йому за тридцять. Третьою сприятливою для них подією — хоч вона ніколи не повірила б, якби хтось сказав їй про це наперед, — стало прибуття людей, які потрапили в автомобільну аварію на дорозі до Свідена.
Їх там не було, коли Лізі й Дарла привезли Аменду до пункту невідкладної допомоги лікарні Святого Стефана; тоді в приймальному покої вони застали лише хлопчика років десяти та його матір. У хлопчика був висип якихось прищиків, і мати сварилася на нього, щоб він не роздряпував їх. Вона все ще вичитувала йому, коли обох запросили до однієї з кімнат на огляд. Через п’ять хвилин хлопчик повернувся із забинтованими руками і похмурим виразом обличчя. Мати держала в руках кілька тюбиків із мазями й усе ще бурчала.
Медсестра викликала Аменду.
— Доктор Мансінґер огляне вас, моя люба.
Вона говорила з очевидним менським акцентом.
Аменда подивилася спершу на Лізі, потім на Дарлу своїм гордовитим, зухвалим поглядом, поглядом королеви Єлизавети.
— Я волію зустрітися з ним сама-одна, — сказала вона.
— Звичайно, ваша Висока Таємничосте, — мовила Лізі й показала Аменді язик.
У цю мить її мало обходило, на скільки часу вони захочуть залишити в себе цю кощаву стерву, яка завдавала їм стільки клопоту, — на одну ніч, на тиждень чи, може, на рік і один день. Яка різниця, що там Аменда прошепотіла біля кухонного столу, коли Лізі опустилася навколішки біля неї? Певно, вона тільки щось буркнула, як і згодом, звертаючись до Дарли. Але навіть якщо вона сказала те слово, яке їй учулося, то невже вона справді хотіла б повернутися в дім Аменди і спати з нею в одній кімнаті та вдихати її божевільні випари, тоді як вона має чудове власне ліжко у себе вдома? Цю паршиву справу слід закрити, моя люба дитино, — сказав би їй Скот.
— Ти тільки пам’ятай, про що ми домовилися, — сказала Дарла. — У тебе був напад божевілля, і ти порізала себе, тому що тебе зрадив твій чоловік. Тепер тобі ліпше. Ти це подолала.
Аменда подивилася на Дарлу поглядом, який Лізі абсолютно не змогла прочитати.
— Так і є, — сказала вона. — Я це подолала.
9
Люди з містечка Свіден, що потрапили в автомобільну аварію, з’явилися незабаром по тому. Лізі не назвала б це сприятливою для них подією, якби хтось із них був тяжко поранений, проте, схоже, такого ні з ким не сталося. Усі вони пересувалися на своїх ногах, а двоє чоловіків навіть сміялися, розмовляючи про щось. Одна дівчина, віком років сімнадцяти, плакала. Вона мала кров у волоссі й соплі на верхній губі. Усього їх було шестеро, майже напевне з двох різних автомобілів, і сильний запах пива було чути від тих двох, які сміялися, й було схоже, що в одного з них вивихнута рука. Цей секстет супроводжували двоє працівників медичної служби, на яких були куртки рятувальників з Іст-Стоунгема, накинуті поверх цивільного одягу, та двоє копів — один із поліції штату, а другий — із кінної поліції округу. Одразу невеличкий приймальний покій пункту невідкладної допомоги став, як здавалося, ущерть набитий людьми. Медсестра, яка назвала Аменду «моя люба», вистромила у двері здивовану голову, а за мить те саме зробив і молодий доктор Мансінґер. Невдовзі по тому дівчина-тінейджер ударилася в істерику, оголосивши всім і кожному зокрема, що мачуха хотіла її вбити. Через кілька хвилин після цього медсестра вийшла, щоб її забрати (Лізі помітила, вона не сказала юній істеричці «моя люба»), а потім Аменда вийшла з кімнати огляду 2, незграбно несучи досить великі тюбики з приписаними їй мазями. З лівої кишені її мішкуватих джинсів стриміли також два або три згорнені рецепти.
— Гадаю, ми можемо їхати, — сказала Аменда тим самим гордовитим тоном великої леді.
Лізі подумала, що це надто добре, аби бути правдою, навіть якщо взяти до уваги відносну молодість лікаря та наплив нових пацієнтів, і її передчуття виявилося правильним. Медсестра вихилилася з дверей кімнати для огляду 1, як машиніст із кабіни локомотива, і запитала:
— Ви, двоє леді, доводитеся сестрами міс Дебушер?
Лізі й Дарла кивнули головами, з винуватим виглядом, як підсудні перед суддею.
— Доктор хоче поговорити з вами якусь хвилину, перш ніж ви підете.
І з цими словами вона сховала голову за дверима, де досі схлипувала дівчина.
З протилежного боку приймального покою двоє чоловіків, від яких пахло пивом, знову зареготали, й Лізі подумала: «Хоч вони й не в ідеальній формі, проте, мабуть, аварія сталася не з їхньої вини». І справді, копи, схоже, зосередили всю свою увагу на блідому хлопцеві приблизно того самого віку, що й дівчина з кров’ю у волоссі. Ще один хлопець розмовляв по телефону-автомату. У нього був глибокий поріз на щоці, який, на думку Лізі, вимагав накладення швів. Третій хлопець чекав своєї черги зателефонувати. У цього третього не було видимих ушкоджень.
Долоні Аменди були змащені якоюсь білою маззю.
— Він сказав, що шви лише розтягуватимуть шкіру, — повідомила вона їм майже з гордістю. — А бинти, я думаю, тут не трималися б. Я маю змащувати руки цією хреновиною — чуєте, як вона смердить? — і тричі на добу промивати їх спеціальною рідиною протягом трьох днів. Він дав мені один рецепт на мазь і другий на рідину. Він сказав, щоб я намагалася згинати руки якомога менше. Порадив брати речі двома пальцями, ось так.
Вона затисла доісторичний примірник газети «Народ» між указівним і середнім пальцем правої руки, трохи підняла його, а потім відпустила.
З’явилася медсестра.
— Доктор Мансінґер тепер може з вами поговорити. З однією або з обома.
Її тон давав зрозуміти, що доктор не мав жодної зайвої хвилини вільного часу. Лізі сиділа з одного боку, поруч з Амендою, Дарла — з другого. Вони подивилися одна на одну через неї. Аменда нічого не помітила. Вона з очевидною цікавістю роздивлялася людей, які були на протилежному боці кімнати.
— Іди ти, Лізі, — сказала Дарла. — Я залишуся з нею.
10
Медсестра провела Лізі в кімнату огляду 2, після чого повернулася до дівчини, яка досі схлипувала. Вона так міцно стиснула губи, що їх було майже не видно. Лізі сіла на єдиний стілець, який був у кімнаті, і подивилася на єдину картину, що там висіла: пухнастий кокер-спанієль посеред поля блідо-жовтих нарцисів. Уже за кілька секунд (вона була певна, їй доведеться чекати довше, якщо тільки її не захочуть спекатися якнайскоріш) до кімнати швидкою ходою увійшов доктор Мансінґер. Він зачинив за собою двері, певно, щоб не чути схлипувань дівчини, й примостив одну зі своїх худих сідниць на краєчок столу для медоглядів.