Історія Лізі
Шрифт:
Вона пригадує, як він сказав Родини засмоктують, і думає: Він говоритиме про були. Він привів мене сюди, щоб розповісти про були. Вона не дивується, що від цієї думки її опановує страх.
— Лізі, — каже він. — Я тобі хочу щось пояснити. І якщо після цього ти передумаєш виходити за мене…
— Скоте, я не певна, що хочу вислухати тебе…
Його усмішка водночас стомлена і налякана.
— Я тебе розумію. І мені самому не хочеться про це говорити. Адже це те саме, що накласти на себе руки в кабінеті лікаря… Ні. Гірше. Це як вирізати собі пухлину або розітнути чиряк. Але є речі, які необхідно зробити. — Його блискучі карі очі не відриваються від її очей. — Лізі, якщо ми одружимося, в нас
Він затягується сигаретою і пускає дим крізь ніздрі, який підіймається вгору сіро-голубою спіраллю. Він обертається до неї. Обличчя в нього дуже бліде, а очі неймовірно великі. Як діаманти, думає вона, зачарована. Уперше він здається їй не просто вродливим (яким він, власне не є, хоч у певному світлі його зовнішність може вразити уяву), а прекрасним — такою красою бувають наділені тільки жінки. Це її зачаровує і, в якомусь розумінні, жахає.
— Я надто кохаю тебе і тому неспроможний тобі брехати, Лізі. Я кохаю тебе всіма тими почуттями, що виходять із мого серця. Боюся, що такий вид усеохопної любові з плином часу стає тягарем для жінки, але я спроможний любити тільки такою любов’ю. Я думаю, що в розумінні грошей ми з тобою будемо багаті, але я не маю сумніву, що в плані емоцій мені судилося на все життя залишитися жебраком. Гроші мені надходитимуть, але щодо всього іншого, то я завжди матиму рівно стільки, скільки зможу тобі віддати, і я не хочу бруднити ці почуття брехнею. Ані тими словами, які я говоритиму, ані тими, які триматиму при собі. — Він зітхає — тривалим тремтливим звуком — і притуляє зворотний бік долоні, в якій він тримає сигарету, собі до лоба так, ніби в нього болить голова. Потім відриває руку від лоба й знову дивиться на неї.
— Дітей у нас не буде, Лізі. Ми не зможемо. Я не зможу.
— Скоте, ти… звертався до лікаря?
Він похитав головою.
— Річ не не в моєму фізичному здоров’ї, люба моя дитино. Це тут. — І він поплескав себе по лобі, між очима. — Божевілля й Лендони нерозлучні, як персики й світло-жовтий колір, і я говорю не про одну з новел Едґара По чи новелу для жінок вікторіанської доби зразка ми-тримаємо-тітоньку-на-горищі. Я говорю про реальний небезпечний вид божевілля, який нуртує в крові.
— Ти не божевільний, Скоте…
Але вона пригадує, як він виходить із темряви і простягає їй закривавлені рештки своєї руки, а його голос сповнений радощів і полегкості. Божевільної полегкості. Вона пригадує свої власні думки, які обсіли її, коли вона обгортала ту руїну своєю блузкою: що, можливо, він її й кохає, але він також бодай наполовину кохає й смерть.
— Я божевільний, — лагідно відповідає він. — Справді божевільний. У мене бувають галюцинації й видіння. Я просто записую їх на папір — от і все. Я записую їх на папір, а люди мені платять, щоб почитати їх.
На якусь мить вона надто приголомшена його словами (можливо, її приголомшує також спогад про його понівечену руку, який вона досі з усіх сил намагалася відштовхнути від себе), аби щось йому відповісти. Він говорить про своє ремесло — він так завжди називає його у своїх лекціях, не моє мистецтво, а моє ремесло — як про галюцинації. А це — божевілля.
— Скоте, — каже вона нарешті, — писати — твоя робота.
— Ти думаєш, ти це розумієш, — каже він, — але ти не знаєш і не можеш зрозуміти того, що було. На своє щастя, моя маленька Лізі. І я не привів би тебе під це дерево й не став би розповідати тобі історію Лендонів, якби знав зовсім трошки. Ні, я повернувся назад, на три покоління, жахнувся, побачивши стільки крові на стінах, і твердо вирішив зав’язати. Я бачив досить крові — і своєї власної теж, — коли був дитиною. І повірив своєму батькові щодо всього іншого. Коли я був малим, тато сказав, що Лендони — і Ландреуси перед ними — діляться на два види: придурків і психодіотів. Психодіотам було ліпше, бо вони могли вичавлювати свій психодіотизм із кров’ю. Ти мусив різати себе, якщо ти не хотів провести все своє життя у психушці або в’язниці. Він сказав, що це єдиний спосіб.
— Ти говориш про самокалічення, Скоте?
Він знизав плечима, ніби був не зовсім певний у правдивості своїх слів. Вона теж не була впевнена. Зрештою, вона бачила його голим. На ньому є кілька шрамів, але їх зовсім небагато.
— Криваві були? — запитує вона.
Цього разу він відповідає, не вагаючись.
— Атож, криваві були.
— Того вечора, коли ти просунув руку крізь оранжерейне скло, ти хотів випустити на волю психодіота?
— Думаю, що так. Безперечно, так. У якомусь розумінні, так. — Він гасить сигарету у траві. Він витрачає на це чимало часу й не дивиться на неї, коли це робить. — Це складно. Ти, певно, пам’ятаєш, як жахливо почував я себе в ту ніч, чимало всіляких прикростей було навалено в одну купу…
— Мені не треба було…
— Помовч, — каже він. — Дай мені закінчити. Я можу розповісти це лише один раз.
Вона замовкає.
— Я був п’яний, я почував себе жахливо, і я не випускав усе це — усе це — назовні дуже довго. Я просто не міг. Передусім через тебе, Лізі.
Лізі має сестру, яка жахливо покалічила себе незабаром по тому, як їй виповнилося двадцять років. Аменда це пережила, Богу дякувати, але в неї залишилося на тілі багато шрамів, здебільшого вгорі, на руках і стегнах.
— Скоте, якщо ти себе різав, у тебе мали залишитися шрами на тілі…
Але він нібито й не почув її слів.
— Потім, останньої весни, через багато часу по тому, як я думав, що він назавжди заткнувся, будь я проклятий, якщо він знову не заговорив до мене: «Це струмує у твоїх жилах, хлопче, — я й тепер чую, як він сказав, — це струмує у твоїх жилах, як материнська кров. Хіба ти не відчуваєш?»
— Хто, Скоте? Хто знову заговорив до тебе?
Вона знала, що це були або Пол, або його батько, але, мабуть, не Пол.
— Тато. Отож він і каже мені: «Хлопче, якщо ти хочеш бути добрим і справедливим, ти ліпше випусти того психодіота на волю. Випусти його негайно, не втрачай довбаного часу». Так я і зробив. Трошки… Дуже трошки… — Він коротко змахує рукою, ніби робить невеличкі порізи — один на щоці, другий — на руці. — Потім того вечора, коли ти розлютилася на мене… — Він знизує плечима. — Я завершив цю справу. Я це зробив і з цим покінчив. Раз і назавжди. І почув себе дуже добре. У такий спосіб нам стає добре. Але скажу тобі одну річ: я готовий випустити із себе всю кров, як із заколотої свині, перш ніж я посмів би завдати болю тобі. Я ніколи не зміг би тебе поранити. — На його обличчі з’являється вираз зневаги, якого вона ніколи на ньому не бачила. — Я ніколи не був таким, як він. Таким, як мій тато. — І потім кидає, наче спльовує. — Довбаний містер Скажений.
Вона нічого не каже. Вона не наважується озватись. Власне, вона не впевнена в тому, що змогла б розтулити рота. Уперше за ці багато місяців вона дивується, як йому вдалося так жорстоко покалічити свою руку й майже не мати шрамів. Адже це неможливо. Вона думає: «Його рука не просто була покалічена. Вона була перетворена на жахливе місиво».
Скот тим часом закурив ще одну «Герберт Тарейтон». Його руки тремтять, але тремтять майже непомітно.
— Я розповім тобі одну історію, — каже він. — Лише одну історію, й вона замінить усі історії про дитинство одного хлопця. Бо розповідати історії — моє ремесло. — Він дивиться на сигаретний дим, який кільцями підіймається вгору. — Я виловлюю їх з озера. Я розповідав тобі про озеро?