Історія Лізі
Шрифт:
11
Але тут Скот уриває мову. Він дивиться на пляшку з вином, але пляшка з вином порожня. Він і Лізі скинули свої парки і відклали їх убік. Під деревом ням-ням стало зовсім тепло. Можна сказати навіть гаряче, майже задушливо, й Лізі думає: Треба нам якнайшвидше вибиратися звідси. Якщо ми тут залишимося надовше, сніг на вітах почне швидко танути і зрештою обвалиться на нас.
12
Сидячи на кухні з меню від «Оленячих рогів» у руках, Лізі подумала: «Я теж маю якнайшвидше розлучитися з цими спогадами. Якщо я цього не зроблю, то щось набагато важче, аніж сніг, обвалиться на мене».
Але, може, Скот саме цього й хотів? Що він задумав? І чи не є цей пошук була для неї шансом витримати навалу спогадів?
Але мені дуже страшно. Бо я вже так близько.
Близько до чого? Близько до чого?
— Цить, — прошепотіла вона й затремтіла ніби від холодного вітру. Можливо, від того, який віяв від Єлоунайфа. Але тоді вона тремтіла тому, що в неї було дві думки. І два серця. — Ще зовсім трошки.
Це небезпечно. Небезпечно, маленька Лізі.
Вона це знала, вона вже могла бачити, як іскри істини просвічують крізь дірки в багряній завісі. Світяться, наче очі. Чула голоси, які нашіптували їй, що існують поважні причини, чому тобі не слід дивитися в дзеркало, якщо в цьому немає великої потреби (а надто після того, як споночіє, і ніколи — в сутінки), причини не їсти свіжих фруктів по заході сонця й дотримуватися абсолютного посту між дванадцятою ночі та шостою ранку.
Причини не відкопувати мерців.
Але вона не хотіла покинути дерево ням-ням. Принаймні поки що не хотіла.
Не хотіла розлучатися з ним.
Він хотів, щоб до них приїхала пересувна бібліотека, хоч йому було тільки три роки, — типове для Скота бажання. А Пол? А чого хотів Пол?
13
— Ну ж бо, Скоте? — запитує вона його. — Яким було бажання Пола?
— Він сказав: «А я хочу, щоб тато помер на роботі. Щоб його вдарило там електричним струмом і він помер».
Вона дивиться на нього з жахом і жалістю.
Несподівано Скот починає знову вкладати речі до ранця.
— Ходімо звідси, поки ми тут не підсмажилися, — каже він. — Я думав розповісти тобі багато більше, Лізі, але не можу. І не кажи мені, що я не такий, як мій старий, бо не в цьому річ, ти розумієш? Річ у тому, що кожен у нашій родині щось одержав від цього.
— Пол також?
— Я не певен, що зможу далі розповідати тобі про Пола.
— Гаразд, — каже вона. — Ходімо назад. Ми подрімаємо, а потім зліпимо сніговика або щось таке.
Погляд, сповнений глибокої вдячності, яким він її обдаровує, вселяє їй почуття сорому, бо насправді вона й сама хоче, щоб він зупинився, — вона вже почула від нього стільки, скільки спроможна переварити, принаймні на даний час. Одне слово, вона сама тепер на грані божевілля. Але вона не хоче, щоб він остаточно зупинився на цьому, бо вона має власне уявлення про те, як надалі мають розвиватися події. Вона майже впевнена в тому, що могла б закінчити цю розповідь за нього. Але спершу вона має поставити одне запитання.
— Скоте, коли твій брат пішов того ранку, щоб купити кока-колу… Призи за добрий бул…
Він киває головою.
— Грандіозний бул.
Авжеж. Коли він пішов до тієї маленької крамниці… Мюлі… Невже нікому не здалося дивним бачити семирічного хлопчика, який прийшов до крамниці весь порізаний? Навіть якщо ті порізи були заліплені пластирем?
Він перестає затягувати пряжки на ранці й дивиться на неї дуже серйозним поглядом. Він ще усміхається, але рум’янець майже повністю зійшов з його щік; його шкіра здається блідою, майже восковою.
— Лендони зцілюються швидко, — мовить він. — Хіба я тобі не казав?
— Казав, — погоджується вона. — У тебе й справді все загоїлося дуже швидко. — А тоді, вже не боячись і самій збожеволіти, вона наважується піти далі. — Ти також казав, що це тривало ще сім років, — додає вона.
— Атож, сім. — Він дивиться на неї, тримаючи ранець на колінах, обтягнутих синіми джинсами. Його очі запитують, скільки ще їй хочеться знати. Скільки вона посміє знати.
— Отже, Полові було тринадцять років, коли він помер?
— Так. Тринадцять. — Його голос звучить спокійно, але тепер на його щоках не залишилося жодної кровинки, хоч вона бачить, як краплі поту проступають там крізь його шкіру, а його волосся мокре від нього. — Майже чотирнадцять.
— Твій батько зарізав його своїм ножиком, чи не так?
— Ні, — каже Скот тим самим спокійним голосом. — Він убив його з рушниці. Зі своєї 30–06. У підвалі. Але, Лізі, це було зовсім не так, як ти думаєш.
Тобто не в нападі люті, їй здається, він хотів сказати їй саме це. Не в нападі люті, а цілком холоднокровно. Ось що вона думає під деревом ням-ням, коли їй здається, що Частина Третя історії, яку розповідає їй наречений, матиме назву «Убивство святого старшого брата».
14
Цить, Лізі, цить, маленька Лізі, сказала вона собі на кухні — дуже тепер налякана й не тільки тому, що вона тоді так помилялася у своїх припущеннях про смерть Пола Лендона. Вона була налякана, тому що усвідомила надто пізно, надто пізно, — що зроблене назад не повернеш, а з тим, що ти пригадала, тобі доведеться відтепер жити.
Навіть якщо спогади божевільні.
— Я не повинна все пригадувати, — сказала вона, швидко згинаючи та розгинаючи меню. — Я не повинна, я не повинна, я не повинна відкопувати мертвих, таку дурницю не можна собі дозволити