Історія Лізі
Шрифт:
Потім Дулей нахилився й подав їй одну з важких склянок «Вотерфорд». Вона була наповнена на три чверті, і хоч вода з-під крана натекла не дуже прозора, проте була достатньо чиста, щоб її можна було пити. Вона здалася Лізі чудовою.
— Не поспішайте, пийте повільно. Так буде смачніше, — сказав Дулей зі щирою турботою в голосі. — Я дозволю вам тримати склянку, але якщо ви пожбурите нею в мене, я зламаю вам щиколотку. А якщо ви до того ж і влучите нею в мене і мені буде боляче, то я зламаю вам обидві, навіть якщо не буде крові. Домовилися?
Вона кивнула головою і припала губами до склянки. На стереосистемі Двайт Йоакам поступився місцем самому друзяці Генкові, що почав ставити вічні запитання: Чому ти не кохаєш мене, як кохала раніше? Чому ти почала ставитися до мене як до зношеного черевика?
Дулей присів навпочіпки, майже торкаючись задом до черевиків, обхопивши однією рукою коліна. Він чимось скидався на фермера, що спостерігає, як його корова п’є зі струмка на північній межі його поля. Вона бачила, що він насторожений, але не перебуває у стані найвищої готовності. Він не чекав, що вона, пожбурить у нього важкою склянкою, і мав усі підстави не чекати цього. Лізі не хотіла, щоб їй зламали щиколотки.
«Я ніколи не хотіла навіть брати уроки катання на ковзанах, — подумала вона, — попри те, що вівторкові вечори були вечорами знайомств на центральній ковзанці Оксфорда».
Погамувавши свою першу спрагу, вона повернула йому склянку. Дулей узяв склянку й оглянув її.
— Ви певні, що не хочете зробити ці два останні ковточки, місус?
Він навіть сказав «ковточки», а не «ковтки», й уже власна «туїція» підказала Лізі, що Дулей явно перебирає міру зі своєю роллю доброго хлопця. Можливо, умисне, а може, навіть не усвідомлює собі цього. Він навіть почав стежити за літературною правильністю своєї мови, щоб у неї не склалося враження, ніби він калічить її умисне. Але чи мало це якесь значення? Певно, ніякого.
— Мені досить.
Дулей сам допив два останні ковтки, адамове яблуко перекочувалося на його худому горлі. Потім запитав, чи стало їй краще.
— Мені стане краще, коли ви підете.
— Цілком слушно. Я не заберу у вас багато часу.
Він знову запхав пістолет собі за пояс і підвівся. Коліна в нього затріщали, і Лізі знову подумала (подумала з глибоким подивом): «Це не сон. Це справді відбувається зі мною». Він неуважно копнув ногою склянку, й вона покотилася по великому білому килиму кольору слимаків, що лежав від стіни до стіни, й викотилася в головний офіс. Він підсмикнув штани.
— Я не можу собі дозволити надто баритися, місус. Ваш коп скоро повернеться, він або якийсь інший, і якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні?
Лізі нічого не відповіла.
Дулей знизав плечима, ніби хотів сказати: «Зрештою, то ваші проблеми», а тоді вихилився з алькову. Для Лізі то був сюрреалістичний момент, бо вона не раз бачила, як Скот робив те саме, хапаючись обома руками за протилежні одвірки виходу, у якому не було дверей, стоячи ногами на підлозі алькова, а голову й торс висунувши в кабінет. Але Скот ніколи не був одягнений у хакі; він до самого кінця залишався чоловіком у синіх джинсах. І лисини в нього не було. «Мій чоловік помер із повного головою волосся», — подумала вона.
— Дивовижно приємне місце, — сказав Дулей. — Що тут колись було? Горище для зберігання сіна? Мабуть, що так.
Вона не сказала нічого.
Дулей і далі визирав назовні, тепер трохи перекочуючись уперед і назад і подивившись спочатку ліворуч, а потім — праворуч. «Володар оглядає свої володіння», — подумала вона.
— Справді чудове місце, — сказав він. — Майже таке саме, яке я й сподівався побачити. Ви маєте тут три кімнати — я назвав би це кімнатами, — і в кожну світло проникає крізь засклений дах, тож природного світла тут дуже багато. У тих місцях, звідки я родом, такі будівлі називають будинками-поїздами або хатинами-вагончиками, але нічого схожого на хатини тут немає, хіба не так?
Лізі нічого не відповіла.
Він обернувся до неї із серйозним виглядом.
— Не те щоб я йому заздрив, місус, чи заздрив вам тепер, коли він помер. Мені довелося перебути певний час удержавши в’язниці Браші-Маунтін. Мабуть, професор вам це сказав. І не хто інший, як ваш чоловік, допоміг мені пережити там мої найгірші дні. Я прочитав усі його книжки, і знаєте, яка з них сподобалася мені найбільше?
«Звичайно, знаю, — подумала Лізі. — „Порожні демони“. Ти, певно, прочитав їх дев’ять разів».
Але Дулей здивував її.
— «Дочка матроса». I вона не просто сподобалася мені, місус, я полюбив той роман. Я знову й знову перечитував його протягом двох або трьох років, відколи я його знайшов у бібліотеці своєї тюрми, і я міг би процитувати з нього напам’ять не один довгий уривок. А знаєте, яка частина сподобалася мені найбільше? Там, де Джин нарешті починає говорити й каже своєму батькові, що він їде, хоче того старий чи не хоче. Ви знаєте, що він каже тому жалюгідному старому придуркові, вибачте за прямоту моєї мови?
«Що він ніколи не розумів обов’язку любові», — подумала Лізі, але не сказала нічого. Проте Дулей навіть не звернув на це уваги. Його опанував справжній захват, і, певно, він чув лише самого себе.
— Джин сказав своєму старому, що той ніколи не розумів обов’язку любові. Обов’язку любові! Чудово сказано, чи не так? Скільки нас почували те саме, але не знаходили слів, щоб виразити своє почуття? А ваш чоловік їх знайшов. Він їх знайшов для всіх нас, бо інакше ми залишилися б німими, так висловився професор. Бог, певно, любив вашого чоловіка, місус, якщо нагородив його такою мовою.
Дулей підняв погляд до стелі. Жили на його шиї напнулися.
— ОБОВ'ЯЗОК! ЛЮБОВІ! І тих, кого Бог любить, він забирає до себе найпершими, щоб вони були поруч із Ним. Амінь. — Він на мить опустив голову. Його гаман висунувся назовні із задньої кишені штанів. Він був на ланцюжку. Звичайно ж, був. Такі люди, як Джим Дулей, завжди носять гамани на ланцюжках, які прикріплюються до дірок у їхньому поясі. — Він заслуговував мати таке чудове місце для своєї творчої праці. Гадаю, він милувався ним, коли не мучився над своїми творами.