Історія Лізі
Шрифт:
Але Пол нічого не каже, він тільки дивиться на брата, темно-сині очі втупилися в карі, й це пекло триватиме ще дві з половиною тисячі днів — сім нескінченних років. Зроби, що можеш, а все інше хай буде, як буде — ось що кажуть Скотові очі Пола, й це розриває йому серце, і коли він нарешті стрибає з лави (назустріч своїй смерті, як твердо переконана частина його єства), то він робить це не через погрози батька, а тому, що очі брата дозволяють йому стояти там, де він стоїть, якщо стрибати йому так страшно.
Вони дозволяють йому стояти, навіть якщо Пол Лендон помре.
Він стрибає і приземляється на коліна
— От бачиш, Скутере, друзяко Скутере! Я знав, ти це можеш зробити.
Потім тато каже, що це кінець, кривавий бул закінчився, і Скот може подбати про свого брата. Батько каже йому, що він хоробрий, такий маленький і відважний сучий син, батько каже, що він його любить, і в цю мить перемоги Скот навіть перестає звертати увагу на кров на підлозі, він любить свого батька також, він любить свого божевільного, схибленого на кривавих булах тата, любить за те, що цього разу він усе припинив, хоча знає, хоч напевне знає, що наступний раз не забариться.
9
Скот замовкає, розглядається навколо, дивиться на вино. Він не завдає собі клопоту взяти склянку і п’є з пляшки.
— То був не такий уже й високий стрибок, — каже він і знизує плечима. — Хоч трирічному хлопчикові він і здавався дуже високим.
— Святий Боже, — каже Лізі. — І часто він бував таким, Скоте?
— Досить часто. Не раз мені вдавалося втекти. Проте коли я опинявся на лаві, то виходу вже не було. І кінця цьому не було видно.
— Він був?.. Він був п’яний?
— Ні. Він майже ніколи не пив. Ти готова вислухати Частину Другу моєї історії, Лізі?
— Якщо вона схожа на Частину Першу, то я не певна, що готова.
— Не турбуйся. Частина Друга має назву «Пол і добрий бул». Ні, я беру свої слова назад, вона називатиметься «Пол і найкращий бул», і це сталося лише через кілька днів по тому, як старий примусив мене стрибати з лави. Він вирушив на роботу, і коли його вантажівка зникла з очей, Пол сказав мені, щоб я добре поводився, поки він сходить до крамниці Мюлі. — Скот уриває мову, сміється і хитає головою, як роблять люди, коли до них доходить, що вони бовкнули якусь дурницю. — До Мюллера. Так він сказав насправді. Я тобі розповідав, як я повернувся до Мартенсбурґа, коли банк продав з аукціону наш дім? Якраз перед тим, коли ми познайомилися?
— Ні, Скоте.
Він видається спантеличеним — і на мить якимсь жахливо неуважним.
— Справді ні?
— Ні.
Зараз не час нагадати йому, що він мені майже нічого не розповідав про своє дитинство…
Майже нічого. Взагалі нічого. До сьогоднішнього дня, коли вони влаштували собі привал під цим деревом ням-ням.
— Ну гаразд, — каже він (із легким сумнівом у голосі). — Я одержав листа від татового банку — Першого Сільського Банку Пенсільванії… схоже, десь існує і Другий Сільський Банк цього зразка… і в тому листі говорилося, що після стількох років суд ухвалив рішення, і мені належала частина виторгу. Тож я сказав: «Розтуди його так!» і поїхав туди. Уперше за сім років. Я закінчив середню школу в Мартенсбурзі, коли мені було шістнадцять. Відбув чимало тестів. Не може
— Ні, Скоте, не розповідав.
Він сміється невеселим сміхом.
— Розповідав, розповідав. Налітайте ви, круки, розтягуйте все і дзьобайте.
Він зображує каркання, сміється ще більш невесело, потім робить великий ковток вина. Воно майже закінчилося.
— Наш дім було продано за сімдесят тисяч чи десь приблизно таку суму, з якої мені дісталося три тисячі двісті, досить таки чимало, хіба ні? Хай там як, а я об’їхав наш квартал у Мартенсбурзі перед аукціоном, і крамниця була ще там, за милю по дорозі від нашого будинку, і якби ви сказали мені, коли я був малим, що вона від нас тільки за милю, я б сказав, що ви верзете нісенітницю. Крамниця була порожня, забита дошками, на ній висіла табличка ПРОДАЄТЬСЯ, але вона так зблякла, що літери майже не можна було прочитати. Вивіска на даху збереглася ліпше, і на ній було написано УНІВЕРСАЛЬНИЙ МАГАЗИН МЮЛЛЕРА. Але ми завжди називали цю крамницю Мюлі, бо так її називав наш тато. Він мав звичай багатьом речам давати свої назви: так, ЮС Стіл він назвав ЮС Жебростіл… а Пітсбурґ називав Лайнобурґом… і, о прокляття, Лізі, невже я плачу?
— Так, Скоте. — Її голос здається дуже далеким навіть для власних вух.
Він бере одну з паперових серветок, які увійшли до комплекту пікнікового ланчу, і втирає собі сльози. Коли він опускає серветку, він усміхається.
— Отож Пол сказав мені, щоб я поводився добре, поки він сходить до крамниці Мюлі, і я зробив так, як просив мене Пол. Я завжди його слухався. Ти це знаєш?
Вона киває головою. Ти завжди добре поводишся, коли тебе просять про це ті, кого ти любиш, бо знаєш, що час, проведений із ними, закінчиться дуже скоро, хай навіть він довго триватиме.
— Коли він повернувся додому, я побачив, що він приніс дві пляшки кока-коли, і зрозумів, що він збирається зробити добрий бул, тож почув себе дуже щасливим. Він сказав, щоб я пішов у свою спальню і поки що подивився там свої книжки, а він тим часом усе підготує. Йому знадобилося багато часу, і я зрозумів, що це має бути довгий і добрий бул, і це також наповнило мене відчуттям щастя. Зрештою він покликав мене на кухню і сказав, щоб я подивився на стіл.
— А він коли-небудь називав тебе Скутером? — запитує Лізі.
— Ніколи. Коли я прийшов на кухню, його вже там не було. Він заховався. Але я знав, що він спостерігає за мною. На столі лежав клаптик паперу з написом БУЛ! а далі там говорилося…
— Зачекай секунду, — каже Лізі.
Скот дивиться на неї, підвівши брови.
— Тобі було три роки… йому було шість… чи майже сім…
— Правильно…
— Але він уже вмів писати головоломки, а ти міг їх читати. І не тільки читати, а й відгадувати…
— Так? і Скот підвів брови, ніби не розуміючи, що її так дивує.
— Скоте, а чи розумів твій божевільний тато, що він знущається з двох довбаних малих вундеркіндів?
На її превеликий подив, Скот відкидає назад голову й регоче.
— Це його найменше обходило! — каже він. — Ти лишень послухай, Лізі. Бо то був найліпший день із тих, які запам’яталися мені в дитинстві, можливо, тому, що то був дуже довгий день. Мабуть, на заводі Ґіпсум сталася якась непередбачена подія, і старий мусив надовго там затриматися, я не знаю, що там було, але ми мали дім у своєму повному розпорядженні від восьмої ранку до заходу сонця…