Історія Лізі
Шрифт:
— Коли Енді щось довідається — тобто заступник шерифа Клатербак, бо саме він усім розпоряджається, поки шериф Ріджвік не повернеться з подорожі свого медового місяця, — я певен, він одразу вас повідомить. А тим часом вам треба тільки вжити деяких розумних заходів обачності. Замикайте всі двері, коли ви вдома, гаразд? А надто, коли споночіє.
— Гаразд.
— І майте свій телефон напохваті.
— Гаразд.
Він підняв великий палець угору й усміхнувся, коли вона відповіла йому таким самим жестом.
— А зараз я заберу вашого котика. Я певен, ви будете раді з ним розлучитися.
— Авжеж, рада, — сказала Лізі.
Але з ким вона була б рада розлучитися якнайшвидше, то це із заступником шерифа Олстоном. Їй не терпілося побігти до сараю і заглянути там під ліжко. Під те саме, яке останні двадцять років або десь так простояло у курнику з побіленими стінами. Те саме, яке вони купили
(mein gott)
у Німеччині. У Німеччині, де
8
усе, що може відбутися погано, відбувається погано.
Лізі не пам’ятає, де вона почула цю фразу, і, звісно ж, це не має ніякого значення, але вона спадає їй на думку дедалі частіше й частіше упродовж тих дев’ятьох місяців, які вони провели в Бремені: усе, що може тут відбутися погано, відбувається погано.
Усе, що може, відбувається.
Будинок на Берґенштрассе Рінґ-роуд терпить від протягів восени, від холоду — взимку, і протікає, коли приходить волога і сльотава весна. Обидва душі несправні. Туалет унизу — це тихий жах. Домовласник дає обіцянки, потім припиняє відповідати на телефонні дзвінки Скота. Зрештою Скот звертається до фірми німецьких адвокатів, які пропонують свої послуги за фантастичну ціну — передусім тому, каже він Лізі, що не може дозволити паскудному домовласникові, щоб його було зверху, не може дозволити йому перемогти. Паскудний домовласник, який іноді підморгує Лізі зі змовниць ким виразом, коли Скот не дивиться (вона ніколи не наважувалася сказати про це Скотові, який одразу втрачає почуття гумору, коли мова заходить про паскудного домовласника), не перемагає. Під загрозою судових санкцій він робить деякий ремонт: дах перестає протікати, а туалет на нижньому поверсі більше не регоче опівночі моторошним сміхом. Він замінює піч. Чудеса та й годі. Потім приходить якось пізно ввечері, п'яний, і кричить на Скота сумішшю німецької та англійської мов, називаючи Скота американським комуністичним кухарем — цей афористичний вираз її чоловік із приємністю згадуватиме до кінця своїх днів. Скот, який сам був далеко не тверезий (у Німеччині Скот і тверезість навіть не обмінювалися поштовими листівками), у якусь мить пропонує домовласникові сигарету і каже йому: «Ну ж бо, майн фюрер, як ви гарно промовляєте, бітте, бітте!» Того року Скот випиває, Скот грає в азартні ігри, Скот нацьковує адвокатів на паскудних домовласників, але Скот нічого не пише. Не пише тому, що він завжди п’яний чи він завжди п’яний тому, що не пише? Лізі цього не знає. Може бути так, а може бути й інак. У травні, коли його викладання закінчилося, дякувати Богові закінчилося, їй це стало вже байдуже. У травні в неї залишається тільки одне бажання: опинитися нарешті в такому місці, де розмова в супермаркеті або в крамницях по головній вулиці не звучить для неї як те напівтваринне белькотіння, яке можна почути в кінофільмі «Острів доктора Моро». Вона знає, що не зовсім справедлива у своєму різкому судженні, але знає також, що не знайшла собі жодної подруги в Бремені, навіть серед тих дружин викладачів, які розмовляють англійською мовою, а її чоловік збавляє більшу частину свого часу в університеті. А вона майже постійно перебуває в домі, по якому гуляють протяги, загорнувшись у шаль, яка, проте, не рятує її від холоду, майже завжди самотня й глибоко нещасна, дивлячись телевізійні програми, яких не розуміє, і слухаючи, як гуркочуть вантажівки по дорозі, яка звивається навколо пагорба. Коли там проїздять великі фургони «пежо», підлога в домі двигтить. Відчуття того, що Скот теж почуває себе тут украй кепсько, бо його уроки не мають успіху, а його лекції — катастрофа, анітрохи її не втішає. І чому, в Бога, це мало б її втішати? Той, хто вигадав прислів’я «Нещастя любить товариство», був дурнем заплішеним. Але той чоловік, який дійшов висновку: усе, що може відбуватися погано, відбувається погано… таки мав якусь олію в голові.
Коли Скот приходить додому, він зовсім не схожий на того Скота, до якого вона звикла, бо він не замикається в похмурій комірчині, яку тут надали йому для кабінету, де він мав би писати свої історії. Спочатку він намагається їх писати, але на грудень його зусилля стають спорадичними, а на лютий він уже цілком від них відмовляється. Чоловік, спроможний писати в мотелі, який стоїть на перехресті вісьмох вулиць, по яких гуркоче безперервний вуличний рух, і в якого над головою відбувається студентська вечірка, повністю й цілком втрачає цю свою спроможність. Але він надто не замислюється над цим, вона бачить. Замість писати він улаштовує довгі, галасливі і вкрай виснажливі вікенди зі своєю дружиною. Нерідко вона випиває разом із ним і напивається разом із ним, бо, крім трахатися з ним, вона більше не знає, чим можна було б тут зайнятися. Існують похмурі понеділки, коли в Лізі тріщить голова від похмілля і коли вона рада бачити, як він іде кудись із дому, хоч, коли надходить десята година вечора, а його все ще немає, вона завжди виглядає з вікна вітальні, яке виходить на Рінґ-роуд, тривожно очікуючи взятий напрокат «ауді», який він водить, запитуючи себе, де він перебуває і з ким п’є. І чи багато він п’є. Бувають такі суботи, коли він переконує її пограти з ним у стомливу гру у схованки у великому будинку, де гуляють протяги; він каже, що в такий спосіб вони принаймні зігріються, і має рацію. А буває, вони ганяються одне за одним, бігаючи вгору та вниз сходами або гасаючи по коридорах у своїх ідіотських lederhosen, [42] наче двоє дуркуватих (або сексуально стурбованих) дітлахів, горлаючи свої знакові німецькі слова: Achtung або Jawohl! Або Ich habe kopfschmerzen! I — найчастіше — Mein Gott! [43] Дуже часто ці дурацькі ігри закінчуються сексом. Чи п’яний, чи тверезий (але здебільшого не тверезий) Скот завжди хоче сексу в ту зиму та весну, і їй здається, що, перш ніж вони покинули той провіяний протягами будинок на Берґенштрассе, вони трахалися в усіх його кімнатах, в більшості туалетних кімнат (включаючи й кімнату з унітазом, що так моторошно реготав) і навіть у деяких стінних шафах. Саме секс є однією з причин, чому вона ніколи (власне, майже ніколи) не тривожиться, що він може завести інтрижку, попри довгі години його відсутності, попри його постійне сп’яніння, попри той факт, що він не робить того, для чого він створений, тобто не пише літературні твори.
42
Шкіряних штанях (нім.).
43
Увага! Так точно! У мене болить голова! Боже мій! (нім.)
Але й вона не робить того, для чого вона створена, теж, і бувають часи, коли усвідомлення цього факту опановує її з невблаганною ясністю. Вона не може сказати, що він їй брехав чи навіть не попередив; ні, вона ніяк не може цього сказати. Правда, він сказав їй це лише одного разу, але сказав з усією відвертістю: вони не зможуть мати дітей. Якщо вона відчуває, що повинна мати дітей, — а він знав, що вона походить із великої родини, — тоді їм не слід одружуватися. Це розіб’є йому серце, але якщо вона так себе почуває, то вони мусять зробити так. Він сказав їй це під деревом ням-ням, де вони сиділи в полоні дивного жовтневого снігу. Вона дозволяє собі пригадувати цю розмову лише в нескінченні суботні та недільні вечори під час їхнього перебування у Бремені, коли небо завжди здається білим, а час ніяким, і нескінченно гуркотять вантажівки, а ліжко трясеться і скрипить під нею. Ліжко, яке він там купив і наполіг, щоб вони забрали його із собою до Америки. Вона часто лежить у ньому, поклавши долоню собі на очі, думаючи, що це справді жахлива істина, попри їхній сміх на вікенди та палке (а іноді й гарячкове) сексуальне кохання. Вони витворяли такі речі в процесі цього плотського кохання, яких вона не могла навіть уявити собі ще півроку тому, і Лізі знає, що всі ці варіації не мають нічого спільного зі справжнім коханням; вони спричинені лише нудьгою, тугою за домом, сп’янінням та смутком. Його схильність до пиятики, що дедалі посилювалася, стала її лякати. Вона передчуває неминучу катастрофу, якщо він не схаменеться. А порожнеча в лоні стала тяжко пригнічувати її. Вони про все домовилися, це правда, але під тим деревом ням-ням вона повністю не усвідомила, що роки минають і час має вагу. Він зможе знову почати писати, коли вони повернуться до Америки, але що робитиме вона? «Він ніколи мені не брехав», — думає вона, лежачи на бременському ліжку й затуливши очі долонею, але вона бачить час — і він уже недалеко, — коли цей факт уже не задовольнятиме її, і така перспектива лякає її. Іноді їй хочеться, щоб вона ніколи не сиділа під тією паскудною вербою зі Скотом Лендоном.
Іноді їй хочеться, щоб вона взагалі ніколи з ним не зустрілася
9
— Це неправда, — прошепотіла вона до затіненого сараю, але відчувала мертву вагу його кабінету над собою — вагу всіх цих книжок, усіх цих історій, усього цього життя, яке відійшло в минуле, — як заперечення. Вона не жалкувала, що одружилася зі Скотом, але так, іноді їй хотілося, щоб цей неспокійний і не дуже зручний для сімейного життя чоловік ніколи їй не зустрівся. Вона могла б зустріти когось іншого натомість. Наприклад, добре влаштованого в житті комп’ютерного програміста, чоловіка, який би заробляв сімдесят тисяч на рік і подарував би їй трьох дітей. Двох хлопчиків і дівчинку, яка б уже виросла й вийшла заміж, а хлопці ще навчалися б у школі. Але не таке життя вона собі знайшла. Або воно її знайшло.
Замість негайно підійти до бременського ліжка (це було б надто сміливо, надто швидко) Лізі звернулася думками до своєї скромної патетичної мрії про власний офіс, відчинила двері і стала його оглядати. Що вона збиралася тут робити, поки Скот писав би нагорі свої книжки? Вона вже точно не пам’ятала, але знала, що її сюди привело тепер: апарат для автоматичних відповідей по телефону. Вона подивилася на червону цифру 1, яка світилася у віконечку з написом НЕПРОСЛУХАНІ ПОСЛАННЯ, який був під нею, і запитала себе, чи варто їй покликати заступника шерифа Олстона, щоб він прослухав це послання разом із нею. Але вирішила утриматися. Якщо це Дулей, то вона увімкне його послання для нього пізніше.
Звичайно, це Дулей, хто ж іще?
Вона підготувалася прослухати ще кілька погроз, які прозвучать у цьому спокійному, на перше враження, розважливому голосі, і натиснула кнопку play (програти). Через мить молода жінка на ім’я Емма стала розповідати їй, які надзвичайні заощадження вона може зробити, якщо перемкнеться на MCI. Лізі вбила це радісне повідомлення, натиснувши на кнопку erase (стерти), і подумала: «Проблема була надто складною для жіночої інтуїції».
І покинула свій офіс сміючись.
10
Лізі подивилася на закутану форму бременського ліжка без смутку чи ностальгії, хоч вона та Скот, безперечно, кохалися в ньому — чи трахалися, якщо висловитися точніше; вона вже точно не пам’ятала, скільки випадків фізичного кохання було між СКОТОМ І ЛІЗІ В НІМЕЧЧИНІ — либонь, кількасот. Кількасот? Невже це було можливо протягом лише дев’ятьох місяців, а надто, як пригадати, що були дні, а іноді й цілі робочі тижні, коли вона не бачила його від того моменту, коли, ще остаточно не прокинувшись, він, сонний, вирушав із дому о сьомій ранку зі своїм портфелем, що зачіпався об його коліна, до того часу, коли він, ледь волочачи ноги, повертався додому, здебільшого напівп’яний, о десятій вечора або за чверть до одинадцятої. Так, можливо, вона в цьому не сумнівалася, адже всі вікенди вони робили те, що Скот називав «трахарамами». Чому вона має відчувати якусь любов до цього мовчазного, закутаного жахіття, незалежно від того, скільки разів вони вистрибували на ньому? Вона мала більше причин ненавидіти його, бо розуміла у спосіб, який не був інтуїтивним, а радше ґрунтувався на певній логіці підсвідомого характеру (Лізі розумна як сам диявол, поки вона про це не думає, одного разу вона підслухала, як Скот сказав комусь на одній із вечірок, і не знала, почувати себе втішеною чи засоромленою), що їхній шлюб мало не зламався на цьому ліжку. І то байдуже, наскільки болісно-приємним був для неї той секс, байдуже, що Скот доводив її до безлічі оргазмів і товкмачив її луцьку доти, доки їй здавалося, що зараз вона втратить розум від млосного перенапруження нервів; і байдуже, що вона відкрила таке місце, до якого вона могла доторкатися раніше, ніж він доходив, й іноді він лише здригався й тремтів, а іноді кричав, і від цього крику вона вся вкривалася сиротами, навіть тоді, коли він був глибоко в ній і був гарячий, як… гарячий, як духовка засмоктування. Вона вважала, що зробила цілком правильно, обгорнувши цю трикляту річ білими простирадлами, як обгортають саваном людський труп, тому що — в її пам’яті принаймні — усе, що відбувалося між ними там, було хибним і шаленим стисканням пальців на горлі їхнього шлюбу, яке повторювалося знову й знову Кохання? Кохання в його плотському вимірі? Можливо. Можливо, в кількох окремих випадках. Але більшість із випадків, які вона пам’ятала, були одним бридким траханням після іншого. Придушило… і відпустило. Придушило… і відпустило. І після кожного з таких трахань, що душили їх за горло, Скотові та Лізі треба було дедалі більше часу, щоб відновити дихання. Зрештою вони покинули Німеччину. Вони сіли пасажирами на океанський лайнер «Королева Єлизавета Друга», що здійснював рейси між Саутгемптоном і Нью-Йорком, і на другий день їхнього плавання вона повернулася з прогулянки на палубі й на якусь мить зупинилася перед дверима їхньої каюти з ключем у руці, нахиливши голову й дослухаючись. Ізсередини почулося повільне, але розмірене клацання клавішів друкарської машинки, й Лізі усміхнулася.
Вона тоді не дозволила собі повірити в те, що тепер усе буде гаразд, але, стоячи за дверима і слухаючи, як Скот відроджується до свого нормального життя, вона зрозуміла, що все може бути знову о’кей. І так воно й сталося. Коли він повідомив їй, що розпорядився повантажити на пароплав те, що він називав ліжком «Mein Gott», вона не сказала нічого, знаючи, що вони вже ніколи в ньому не спатимуть і ніколи в ньому не кохатимуться. Якби Скот їй таке запропонував — один разочок, моя маленька Лізі, на згадку про давні часи! — вона йому відмовила б. Вона йому сказала б, щоб трахався в ньому сам із собою, якщо йому так хочеться. Якщо коли-небудь у світі й існувала мебля, позначена найзловіснішими прикметами, то це була саме вона.