Історія Лізі
Шрифт:
На горищі лежали також чотири коштовні турецькі килими, які їй колись дуже подобалися і які потім із незбагненної для неї причини почали її дратувати…
Там були щонайменше три комплекти відставних валіз, що служили їм на всіх двох десятках авіаліній, серед них і маленькі валізки, які було зручно закидати в невеликі літачки місцевих авіарейсів, обшарпані ветерани, що заслуговували на ордени й паради, а проте мусили задовольнитися почесною відставкою на горищі (спочивайте, хлопці, й забудьте про свою колишню славу)…
Модерні данські меблі для облаштування вітальні, які Скот вважав надто претензійними — і яка ж вона була на нього сердита, а переважно тому, що розуміла: мабуть, він і справді має рацію…
Письмовий стіл із рухомою стільницею, «дешева і зручна» мебля, що, як з’ясувалося, мав одну коротшу ніжку,
Попільнички на високих підставках — пам’ять про ті дні, коли обоє вони курили…
Стара друкарська машинка Скота марки IBM, якою вона користувалася для листування, поки стало важко знаходити для неї чорнильну та коректорську стрічку.
Речі такі, речі сякі, речі всілякі й різні. Власне, то був зовсім інший світ, а проте він був тут, поруч, або принаймні тут, недалеко. І десь тут же таки, мабуть, за кучугурою старих журналів або поставлена на шезлонг із ненадійною розколотою спинкою, була кедрова скринька. Думати про неї було те саме, що думати про холодну воду, коли тобі нестерпно хочеться пити у спекотний день. Вона не знала чому, але це було саме так.
На той час, коли заступник шерифа Бекман вийшов із підвалу зі своїми поляроїдними знімками, Лізі вже не терпілося, щоб він якнайшвидше пішов. Але він явно не поспішав (приліпився, як зубний біль, сказав би тато Дебушер) і став їй пояснювати, що кота, схоже, забито якимсь інструментом (можливо, коркотягом), а потім почав запевняти її, що припаркує свою машину зовсім поруч, біля її будинку. Зрештою девізом їхніх формувань (він так і висловився — формувань) було СЛУЖИ Й ЗАХИЩАЙ, він подумки буде тут присутній щохвилини, і вона може почувати себе в цілковитій безпеці. Лізі сказала, що й справді почуває себе в безпеці, настільки добре почуває, що вже думає лягти спати — день для неї сьогодні видався дуже довгий, їй довелося залагоджувати одну нелегку проблему сімейного характеру, а тут іще ця історія з шантажистом, і вона почувається цілком виснаженою. Заступник шерифа Бекман зрештою зрозумів натяк і пішов, востаннє її запевнивши, що вона може почувати себе в такій безпеці, яка тільки можлива на цьому світі, і що їй немає потреби спати, як то кажуть, із одним розплющеним оком. Далі він затупотів, спускаючись сходами її ґанку, не менш гучно, аніж тоді, коли спускався сходами до її льоху, переглянувши свої знімки вбитого кота востаннє, поки ще мав досить світла, щоб добре їх роздивитися. Через хвилину або дві вона почула, як загуркотів двигун його великої-великої довбаної машини. Світло фар ковзнуло над моріжком і будинком, потім раптово погасло. Їй раптом уявилося, як заступник шерифа Деніел Бекман сидить просто посеред дороги, а його автомобіль припаркований на узбіччі. Вона посміхнулася. Потім піднялася на горище, не здогадуючись про те, що через дві години лежатиме у своєму ліжку, вдягнена й гірко плачучи.
3
Виснажений розум стає легкою жертвою невідчепних думок, і через півгодини невдалих пошуків на горищі, де повітря було гаряче й застояне, світло погане, а тіні начебто умисне намагалися сховати кожен куточок, який вона хотіла обстежити, Лізі потрапила під повну владу невідчепної думки, навіть не усвідомлюючи собі цього. У неї не було очевидних причин, які вимагали б негайно знайти скриньку, й лише сильна інтуїція підказувала їй, що якась річ у тій скриньці, якийсь спогад із ранніх років її шлюбного життя буде для неї наступним етапом була. Проте через певний час уже сама скринька стала метою її пошуків, кедрова скринька її доброї матінки. Нехай будуть прокляті усі були, але якщо їй не вдасться одержати у своє розпорядження ту кедрову скриньку — завдовжки один фут, десь приблизно дев’ять дюймів завширшки і шість дюймів завглибшки, — то вона ніколи не зможе заснути. Вона лише лежатиме там, катована думками про мертвих котів і мертвих чоловіків, про порожні ліжка, про войовничих інкунків, про сестер, які ріжуть себе, і батьків, які ріжуть…
(цить, Лізі, цить)
Вона просто лежатиме там, зупинімося на цьому.
Години марних пошуків вистачило, аби переконати її, що кедрової скриньки на горищі нема. Але на той час вона вже була цілком певна, що кедрова скринька стоїть десь у порожній спальні. Було цілком раціонально припустити, що скринька зрештою переселилася туди… доти, доки ще сорок хвилин пошуку (включаючи обстеження верхньої полиці у стінній шафі, коли вона стояла на хистких щаблях переносної драбини і насилу втримувала там рівновагу) переконали її в тому, що порожня спальня — це ще одна безнадійна дірка. Отже, скринька була внизу, в підвалі. Мусила там бути. Цілком можливо, вона знайшла собі притулок за сходами, де стояла піраміда картонних ящиків, наповнених шторами, рештками від подертих килимів, компонентами старих стереосистем та деякими речами спортивного призначення: ковзанами, обладнанням для гри в крокет, сіткою для гри в бадмінтон із діркою в ній. Поквапно спускаючись сходами до підвалу (і зовсім не думаючи про дохлого кота, що лежав тепер біля купи замерзлої лосятини в її морозильнику), Лізі встигла переконати себе, що вона навіть бачила скриньку там, унизу. На той час вона була вже дуже стомлена, проте майже не усвідомлювала собі цього.
Їй знадобилося двадцять хвилин, щоб повитягувати всі картонні ящики з їхньої схованки, де вони стояли вже дуже давно. Деякі з них були просякнуті водою й розлізлися. На той час, коли вона закінчила колупатися в тому мотлосі, її руки й ноги тремтіли від перевиснаження, одежа прилипла до тіла, а в задній частині черепа став пульсувати гострий головний біль. Вона повідсувала картонні коробки, які ще трималися купи, й залишила ті, що розлізлися, там, де вони були. Певно, скринька доброї матінки стоїть десь усе ж таки на горищі. Вона мусить бути там, і весь цей час вона там була.
Поки вона марнувала тут час, длубаючись посеред іржавих ковзанів та забутих картинок-загадок, кедрова скринька терпляче чекала її на горищі. Тепер Лізі пригадувала з півдесятка закутнів, які вона забула там обшукати, включаючи місця під карнизом, де можна було лише проповзти. Саме там найімовірніше і була захована скринька. Певно, вона запхала її туди й давно про це забула…
Її думка різко урвалася, коли вона відчула, що хтось за нею стоїть. Вона могла бачити його кутиком ока. Незалежно від того, чи вона назве його Джимом Дулеєм чи Заком Мак-Кулом, у наступну мить він покладе руку на її спітніле плече і назве її місус. Отоді в неї і справді виникнуть проблеми.
Відчуття було таким реальним, що Лізі справді почула, як шарудять кроки Дулея. Вона рвучко обернулася, захищаючи обличчя піднятими долонями, і їй знадобилася лише мить, щоб побачити пилосос «Гувер», який вона сама ж таки витягла з-під сходів. Потім вона перечепилася через картонну коробку, в яку було запхано сітку для гри в бадмінтон. Змахнула руками, щоб утримати рівновагу, майже втримала її, знову втратила, встигла подумати: «От паскудство!» і беркицьнула додолу. Маківка її голови лише на якийсь міліметр не дістала до нижньої частини сходів, і в цьому було її щастя, бо якби вона вдарилася об них головою, це закінчилося б для неї погано, й, можливо, вона навіть би знепритомніла. А могла б і втратити життя, якби вдарилася потім головою об цементну підлогу. Лізі вдалося пом’якшити падіння, виставивши перед собою руки, одне її коліно безпечно зіткнулося з пругкою матою роздертої сітки для бадмінтону, друге вдарилося сильніше об підлогу підвалу. На щастя, вона ще була у джинсах.
З падінням їй пощастило також в іншому розумінні, думала вона через п’ятнадцять хвилин по тому, коли лежала у своєму ліжку, ще цілком одягнена, але вже добре виплакавшись; тепер її стрясали лише окремі схлипування і гіркі, сльозливі зітхання, які завжди приходять після пережитих сильних емоцій. Падіння — і страх, який йому передував, так вона думала — прочистили їй голову. Бо вона могла б шукати ту клятущу скриньку ще години зо дві, а може, й довше, якби вистачило сил. Знову повернулася б на горище, знову до порожньої спальні, знову — до підвалу. Назад до майбутнього, безперечно, докинув би Скот; він мав талант висловлювати мудрі думки в найменш підходящі для цього хвилини. Або, як згодом з'ясовувалося, саме тоді, коли в них була потреба.