Історія Лізі
Шрифт:
Вона підхопилася на ноги й бігцем кинулася до зливальниці, так швидко, що перекинула свого стільця, вона була переконана в тому, що виблює зараз усе з’їдене, виплюне свою бакалію, вивергне із себе все спечене, викине з себе рештки, віддасть свій обід. Вона нахилилася над зливальницею, заплющивши очі, роззявивши рота, напруживши зсудомлене горло. Витримавши паузу в п’ять секунд, вона вивергнула з себе потужний струмінь пепсі-коли, що задзижчав, наче цикада. Вона постояла в такій позі над зливальницею, аби абсолютно переконатися в тому, що це все. Потім прополоскала рота, сплюнула і дістала з кишені джинсів лист від «Зака Мак-Кула». Настав час зателефонувати Джозефові Вудбоді.
4
Вона сподівалася, що дотелефонується до його пітсбурзького офісу — бо хто дав би такому психові, як її новий знайомий «Зак Мак-Кул», номер свого домашнього телефону? — і наготувалася залишити, як сказав би Скот, провокативно гостре послання на його автоматичному відповідачі. Але, на її подив, телефон відповів уже на другому дзвінку, й жіночий голос, цілком приємний і, можливо, пом’якшений тим першим ковтком спиртного, яке приймають для апетиту перед обідом, повідомив Лізі, що вона телефонує у квартиру Вудбоді, й попросив її назвати себе. Удруге за сьогодні Лізі назвалася місіс Скот Лендон.
— Я хотіла б поговорити з професором Вудбоді, — сказала вона.
Її голос прозвучав лагідно і люб’язно.
— Можу я запитати, у якій справі ви йому телефонуєте?
— У справі літературної спадщини мого покійного чоловіка, — сказала Лізі, крутячи пальцем свою розкриту пачку «Салем лайтс» на столику для кави, що стояв перед нею.
До неї знову дійшло, що вона має сигарети, але не має вогню. Можливо, це було застереженням, що їй слід би знову відмовитися від цієї поганої звички, поки вона ще міцно не закріпилася своїм дрібненьким жовтим корінням у її мозку. Вона хотіла була додати: «Я певна, він захоче поговорити зі мною», але промовчала. Його дружина, певно, знає про цю справу.
— Одну хвилинку, будь ласка.
Лізі чекала. Вона не обміркувала заздалегідь, що йому скаже. Це було у згоді з іще одним правилом Лендона: треба планувати наперед лише свої раціональні вимоги. Якщо ж ти розлючений — якщо ти хочеш пробити комусь нову дірку в гепі, як говориться у прислів’ї, — тоді тобі ліпше просто озирнутися назад і віддатися на волю емоцій.
Тож вона лише сиділа за столиком, із цілковитою порожнечею в мозку, і крутила свою пачку сигарет, оберт за обертом.
Нарешті рівний чоловічий голос, що його, як їй здалося, вона впізнала, сказав:
— Вітаю вас, місіс Лендон, це приємний сюрприз.
«ПеЗКаПеТе, — подумала вона. — ПеЗКаПеТе, моя люба дитино».
— Ні, — сказала Лізі. — Не сподівайтеся нічого приємного.
На лінії мовчанка. Потім обережне запитання:
— Даруйте? Це Ліза Лендон? Місіс Скот Лен…
— Послухай-но мене, сучий ти сину. Мене переслідує один тип. Я думаю, він небезпечний. Учора він погрожував, що зробить мені боляче.
— Місіс Лендон…
— Зробить боляче в тих місцях, до яких я не дозволяла доторкатися хлопцям на танцях у середній школі. Здається, саме так він висловився. А сьогодні ввечері…
— Місіс Лендон, я не…
— А сьогодні ввечері він убив кота, вкинув його в мою поштову скриньку і підсунув листа у двері, а в тому листі був телефонний номер, цей номер, тож не кажіть мені, ніби ви не знаєте, про що я кажу, бо ви знаєте!
За цим словом Лізі вдарила по пачці сигарет боком долоні. Ударила по ній, як по бадмінтонному воланові. Пачка полетіла через кімнату, висипавши на підлогу сигарети «Салем лайтс» у своєму польоті. Лізі дихала натужно й швидко, але при цьому широко розкривала рот. Вона не хотіла, щоб Вудбоді це почув і витлумачив її лють як страх.
Вудбоді нічого не відповів. Лізі дала йому час на роздуми. Але він і далі мовчав, і тоді вона запитала:
— Ви там? Вам ліпше не кидати слухавку.
Вона знала, що відповідає їй той самий чоловік, але рівний лекторський голос кудись пропав. Той, хто до неї тепер озвався, здавався молодшим і, в якомусь розумінні, старшим.
— Зачекайте на лінії, місіс Лендон, поки я перейду у свій кабінет.
— Де ваша дружина не зможе вас чути, так ви хотіли мені сказати?
— Залишайтеся на зв’язку, будь ласка.
— Ліпше не затягуйте цю розмову, професоре Вудлайно, бо я…
Почулося клацання, потім — мовчанка. Лізі подумала, що їй було б ліпше скористатися радіотелефоном на кухні; їй хотілося походити по кімнаті, можливо, підібрати одну зі своїх сигарет і припалити її від газового пальника. Та, може, воно так і ліпше. Так вона не зможе розвіяти бодай крихту від свого гніву. Вона хоче залишатися в такому напруженні, щоб їй аж боліло.
Минуло десять секунд. Двадцять. Тридцять. Вона вже готувалася покласти слухавку, коли на лінії ще раз клацнуло, і Цар Інкунків знову озвався до неї своїм новим молодо-старим голосом. Цей голос набув тепер якогось дивного, схожого на гикавку тремтіння. «Це калатає його серце», — подумала вона. То була її власна думка, але, можливо, вона виникла з підказки Скота. Його серце калатає так нестямно, що я чую його удари. Я хотіла налякати його? Я його налякала. Але чому тоді його серцебиття лякає й мене?
І справді, її раптом опанував страх. Вона мала таке відчуття, ніби жовта нитка то вплітається в червону ковдру її люті, то висмикується звідти.
— Місіс Лендон, того чоловіка звуть Дулей? Джеймс або Джим Дулей? Високий і кощавий, з ледь відчутним гірським акцентом? Як у Західній Вір…
— Я не знаю, як його звуть. Він назвав себе Зак Мак-Кул по телефону, й цим же таки ім’ям він підписався під…
— Прокляття… — сказав Вудбоді.
Але він розтягнув це слово — прооокляяяттяяя — і вимовив його наче заклинання. Після цього пролунав звук, дуже схожий на стогін. У свідомості Лізі ще одна жовта нитка приєдналася до першої.
— Що ви хочете цим сказати? — різко запитала вона.
— Це він, — сказав Вудбоді. — Більше ніхто, як він. В електронній адресі, яку він мені дав, було написано Zack991.
— Ви доручили йому залякати мене, щоб я віддала вам неопубліковані твори Скота, хіба не так? Ви уклали з ним угоду.
— Місіс Лендон, ви не розуміє…
— Я все розумію. Після того як помер Скот, мені довелося мати справу з деякими божевільними людьми, й учені-літературознавці залишили в цьому далеко позаду колекціонерів, але супроти вас навіть літературознавці тепер здаються мені майже нормальними людьми, професоре Вудлайно. Мабуть, саме тому ви спочатку так маскувалися. Справжні психи повинні вміти прикидатися. Це їхній спосіб виживати.