Історія Лізі
Шрифт:
— У корпорації ЮС-Ґіпсум, — сказала вона. — Але Скажений називав це ЮС-Ґіпум. — А потім майже прогарчала низьким і сповненим люті голосом. — Зупинися тепер. Годі вже тобі. Просто зупинися й замовкни.
Але чи може вона зупинитися? У цьому вся проблема. І це важлива проблема, бо не лише її покійний чоловік терпів від болючих і жахливих спогадів. Вона відгородила певним різновидом психічної завіси ЛІЗІ-ТЕПЕР від ЛІЗІ-РАННІ РОКИ і завжди думала, що ця стіна дуже міцна, але сьогодні вона в цьому засумнівалася. Безперечно, що в ній були дірки і якщо крізь них подивитися, то ви ризикуєте побачити по той бік речі в червонястому тумані, які, можливо, вам би не хотілося бачити. Ліпше було не дивитися, так само, як ото не рекомендується дивитись на себе в дзеркало після того, як споночіє, якщо в кімнаті не увімкнені всі лампочки, або їсти
(нічну їжу)
апельсин чи полуниці по заході сонця. Деякі спогади є нормальними, але інші — дуже небезпечні. Ліпше жити в теперішньому часі. Бо якщо ти чіпляєшся за хибний спогад, ти можеш…
— Можеш що? — запитала себе Лізі сердитим, уривчастим голосом і додала одразу: — Я не хочу знати.
«ПТ Крузер», що їхав назустріч, вискочив із променів призахідного сонця, і чоловік за кермом помахав їй рукою. Лізі махнула йому у відповідь, хоч не могла пригадати жодного зі своїх знайомих, які мали б «ПТ Крузера». Проте це не мало значення, тут, у Стіксвілі, усі завжди відповідали на привітання рукою; такими були правила чемності в цій місцевості. Усе одно її розум блукав десь-інде. Хай там як, а вона не могла дозволити собі відкинути всі свої спогади тільки тому, що вона неспроможна
(Скот у кріслі-гойдалці, нічого, крім очей, тоді як надворі завиває вітер, убивчий вітер, що долітає сюди з Єлоунайфа)
дивитись на певні речі. Не всі вони також губляться в червонястому мареві; деякі заховані у її власній розумовій книжковій змії і цілком досяжні. Усе пов’язане з проблемою булів наприклад. Хіба Скот якось не надав їй цілком вичерпні відомості на тему булів?
— Так, — відповіла вона власним думкам, опускаючи щиток, щоб захистити очі від призахідного сонця. — У Нью-Гемпширі. За місяць до того, як ми одружилися. Але я не пам’ятаю точно, де саме він це зробив.
Те місце називалося «Оленячі роги».
Ну, гаразд, гаразд, велике діло. «Оленячі роги». І Скот назвав ту подорож їхнім раннім медовим місяцем чи якось так…
Напередпережитим медовим місяцем. Він каже, що це їхній напередпрожитий медовий місяць. Він каже: «Ну ж бо, люба моя дитино, пакуй речі й бери ноги на плечі».
— А коли люба дитина запитала, куди ми їдемо… — прошепотіла вона…
І коли Лізі запитує, куди ми їдемо, він каже: «Ми це знатимемо, коли туди приїдемо». І вони їдуть. Але небо стає білим, і по радіо повідомляють, що буде сніг, хоч яким це видається неймовірним, коли листя ще на деревах і тілько-но починає опадати…
Вони поїхали туди, щоб відсвяткувати продаж накладу «Порожніх демонів» у м’якій обкладинці, жахливої, моторошної книжки, яка дала змогу Скотові Лендону вперше пробитися у списки бестселерів і зробила їх багатими. Вони були там єдиними гостями, як з’ясувалося. І був там незвичайно ранній осінній снігопад, справжня снігова завірюха. У суботу вони стали на лижви і здійснили прогулянку в ліс, де сіли відпочити
(під деревом ням-ням)
сіли під деревом, під якимсь особливим деревом, і він закурив сигарету й сказав, що має їй щось розповісти, щось не дуже приємне, і якщо це змінить її намір одружитися з ним, то йому буде дуже прикро… який там біс прикро, це зламає йому його хрінове серце, але…
Лізі круто звернула до самої бровки Шосе 17 і зупинила машину, здійнявши з-під коліс і залишивши за собою хмару куряви. День був ще світлий, але якість його світла стала змінюватися, воно перетворювалося на те оксамитове, серпанкове, незвичайне світло, яке є виключною якістю червневих вечорів у Новій Англії, на ту літню заграву, яку так добре пам’ятають усі дорослі, чиє дитинство минуло на північ від Массачусетса.
Я не хочу повертатися до «Оленячих рогів» і до того вікенду. Не хочу повертатися до снігу, який здавався таким казковим, не хочу повертатися під дерево ням-ням, під яким ми їли сандвічі й пили вино, не хочу повертатися до ліжка, яке ми ділили в ту ніч, і до тих історій, які він мені розповів, — до стільців, булів та божевільних батьків. Я так боюся, що ці спогади примусять мене побачити те, чого я не хочу бачити. Будь ласка, не треба.
Лізі усвідомила, що повторює цю фразу тихим голосом, знову й знову:
— Не треба. Не треба. Не треба.
Але вона вже вирушила на пошуки булів, і було, либонь, уже пізно казати «не треба». Завдяки тому, що сталося з нею в ліжку сьогодні вранці, вона вже подолала три перші етапи. Ще кілька — і вона зможе одержати свій приз. Іноді то була цукерка. Іноді ковток кока-коли або якогось іншого трунку. І завжди на карточці був напис: Бул! Кінець!
Я залишив тобі бул, сказала істота, яка лежала в Амендиній нічній сорочці, й тепер вона знову подумала про те, що навряд чи то була Аменда. Або тільки Аменда.
Ти скоро матимеш кривавий бул, він уже близько.
— Але спочатку я хочу одержати добрий бул, — прошепотіла Лізі. — Ще кілька етапів, і я одержу свій приз. Трунок. Я хотіла б подвійне віскі. — Вона засміялася, майже диким сміхом. — Але якщо етапи затягнуті червоним маревом, то звідки, в біса, він може бути добрим? Я не хочу пробиватися крізь червоне марево.
Чи були її спогади етапами була? Якщо так, то вона може нарахувати три надзвичайно яскраві за останні двадцять чотири години: коли їй довелося вступити в сутичку з божевільним, коли вона опустилася навколішки біля Скота, що лежав на гарячому асфальті, і коли він вийшов до неї з темряви, простягуючи їй, наче дарунок, свою закривавлену руку… чого, власне, він і хотів.
Це бул, Лізі! І не просто бул, а кривавий бул!
Лежачи на асфальті, він сказав їй, що його Довгий хлопець — така собі проява з нескінченним плямистим боком був зовсім поруч. Я не бачу його, але чую, як він їсть, — сказав тоді він.
«Я не хочу більше думати про цю нісенітницю.» — почула вона свій власний зойк, але він пролунав з якоїсь неймовірно далекої відстані, ніби через широке бездонне провалля; несподівано реальний світ став тонким, наче крига. Або дзеркало, в яке ніхто не посмів би дивитися більш як секунду або дві.
Добре, що я змогла прокричати це в такий спосіб. Мій зойк до нього долине.
Сидячи за кермом свого БМВ, Лізі згадувала про те, як її чоловік попросив льоду і як його йому принесли — своєрідне чудо, — і затулила собі обличчя долонями. Винахідливість була сильною якістю Скота, а не Лізі, та коли доктор Олберніс запитав про медсестру в Нешвілі, Лізі виявилася на висоті, вигадавши щось про Скота, який стримує подих і розплющує очі — вдає мертвого, одне слово, — й Олберніс засміявся, так, ніби це був найкумедніший жарт із тих, які йому доводилося досі чути. Почувши цей сміх, Лізі не позаздрила медсестрам, які перебували під командою цього чоловіка, але хай там як, а вона зрештою вибралася з Ґрінлона, й ось тепер вона тут, у машині, яку вона зупинила на узбіччі сільського шосе, зі старими спогадами, які гавкають навколо неї, наче голодні собаки, і розривають зубами її багряну завісу… Її ненависну й дорогоцінну багряну завісу.