Історія Лізі
Шрифт:
«Ні, — подумала Лізі. — Десять». Вона подивилася на валізи зі смутком у погляді, потім узяла більшу з двох.
— Можливо, нам слід узяти обидві, — сказала Дарла із сумнівом у голосі й витерла собі обличчя. — Ох, тут і жарко!
— Візьмімо лиш одну, більшу, — промовила Лізі. Вона мало не додала, що навряд чи Аменді цього року знадобиться святкове вбрання, щоб узяти участь у балі психів, але одразу прикусила язика. Один погляд на стомлене, залите потом обличчя Дарли підказав їй, що зараз не дуже слушний момент для того, щоб жартувати чи бодай намагатися бути дотепним. — Того, що ми в ній привеземо, вистачить їй не менш як на тиждень. Вона не ходитиме далеко. Пам’ятаєш, що сказав лікар?
Дарла кивнула головою і знову витерла обличчя.
— Вона майже нікуди не виходитиме зі своєї кімнати, принаймні на самому початку.
За нормальних обставин Ґрінлон послав би лікаря, який мав би обстежити Аменду на місці, але завдяки Скотові Олберніс максимально скоротив цю процедуру. Після того як він довідався, що доктор Вітлоу виїхала, а Аменда або не могла, або не хотіла ходити й була неспроможна контролювати себе, він сказав Лізі, що пошле з Ґрінлона карету «швидкої допомоги» — але без розпізнавальних знаків, наголосив він. Більшість людей не зможуть відрізнити цю машину від звичайних фургонів доставки якихось закуплених товарів. Лізі й Дарла супроводжували цю машину до Ґрінлона в БМВ Лізі, й обидві були надзвичайно вдячні: Дарла докторові Олбернісу, а Лізі — Скотові. Проте чекання, поки доктор Олберніс огляне її, тривало, як їм здалося, набагато більше, ніж сорок хвилин, а його висновки були далекі від оптимістичних. Єдина їхня частина, на якій Лізі хотіла сконцентрувати свою увагу тепер, було те, про що тільки-но згадала Дарла. Аменда муситиме більшу частину свого першого тижня провести під пильним спостереженням, у своїй кімнаті або на невеличкій терасі біля кімнати, якщо її вдасться переконати, щоб вона туди виходила. Їй навіть не буде дозволено відвідувати спільну вітальню в кінці коридору, якщо вона не виявить жодних ознак швидкого й радикального одужання.
— Але я цього не чекаю, — сказав їм доктор Олберніс. — Таке буває, але дуже рідко. Я люблю казати правду, шановні леді, а правда полягає в тому, що міс Дебушер, певно, залишиться тут надовго.
— Крім того, — сказала Лізі, дивлячись на більшу з двох валіз, — я хотіла б купити їй щось нове. Це дрантя час вже викинути на смітник.
— Дозволь мені це зробити, — сказала Дарла. Її голос був тонкий і тремтячий. — Ти робиш для нас так багато, Лізі. Наша люба маленька Лізі.
Вона взяла руку Лізі, піднесла її до своїх губів і вліпила на неї поцілунок.
Лізі була здивована, майже шокована. Хоч вони з Дарлою давно поховали свої колишні сварки, проте такий вияв любові був дуже невластивим для її старшої сестри.
— Ти справді цього хочеш, Дарло?
Дарла енергійно кивнула головою, хотіла щось сказати, але знову почала витирати на обличчі піт.
— З тобою все о’кей?
Дарла зробила такий рух, ніби хотіла кивнути головою, але натомість похитала нею.
— Щось нове! — вигукнула вона. — Та ти, певно, пожартувала! Невже ти й справді думаєш, що їй коли-небудь знадобиться щось нове? Ти ж чула доктора — ніякої реакції на клацання, ніякої реакції на ляскання, ніякої реакції на укол! Я знаю, як медсестри називають таких людей, як вона, вони називають їх придурками, і я вважаю пустою балаканиною їхні балачки про чудо-терапію та чудо-ліки, і якщо вона й справді колись очуняє, то це було б чудом, якого ніде й ніколи не бачено!
«Як кажуть у народі», — подумала Лізі й посміхнулася… але посміхнулася всередині, там, де було безпечно посміхатися. Вона відвела свою стомлену, дещо сонливу сестру по сходах, які круто спускалися вниз від мансарди, туди, де було не так жарко. Потім, замість сказати їй, що поки ми живемо, доти існує й надія, або порекомендувати їй закритися від усіх прикростей життя парасолькою сміху, або що найчорніша темрява буває перед самим світанком, або ще якісь дурниці подібного зразка, вона просто обняла її. Бо іноді тільки в обіймах ближнього знаходимо ми бодай якусь розраду. Це було однією з тих істин, яких вона навчила чоловіка, чиє прізвище взяла за своє власне, — а саме, що іноді найліпше просто зберігати спокій; що іноді найліпше просто стулити свою вічно роззявлену пельку й чекати, чекати, чекати.
10
Лізі запитала, чи Дарла не хоче, щоб вона її супроводжувала дорогою назад у Ґрінлон, але Дарла заперечливо похитала головою. Вона мала записаний на касету роман Майкла Нунена, [29] сказала вона, й це буде чудова нагода нарешті уважно прослухати його. Вона уже вмилася у ванній кімнаті Аменди, підлагодила свій макіяж і зав’язала ззаду своє волосся. Вона мала добрий вигляд, а досвід підказував Лізі, що жінка, яка має добрий вигляд, і почуває себе зазвичай теж добре. Отож вона легенько потисла руку Дарли, попросила її бути обережною за кермом і провела до машини. Після цього зробила побіжний огляд Амендиного будинку, спочатку всередині, потім — зовні, перевіривши, чи все зачинено й замкнено: вікна, двері, льох, гараж. Вона залишила два віконечка в гаражі на півдюйма відкритими, щоб розпечене повітря могло виходити зсередини назовні. Цього вона навчилася від Скота, а Скот навчився цього від батька, грізного Скаженого Лендона… разом із умінням читати (у надто ранньому віці, у два роки), додавати числа на маленькій чорній дошці, яка висіла за кухонною плитою, стрибати зі стільця у вітальні з войовничим криком «Джеронімо!» [30] … і прилучатися до кривавих булів, звичайно.
29
Відомий австралійський письменник (1921–2000), популярний автор радіороманів.
30
Так називали вождя індіанців-апачів (1829–1909), який усе своє життя воював проти білих колонізаторів.
«Етапи була — це як етапи Христа, я думаю».
Він це каже, а потім сміється. Це нервовий сміх, сміх людини-яка-дивиться-через-плече. Сміх дитини, яка сміється з брудного жарту.
«Атож, достоту так», — прошепотіла Лізі й затремтіла, попри полудневу спеку. Той спосіб, у який старі спогади з бульканням пробивалися на поверхню в теперішньому часі, вселяв їй тривогу. Це було так, ніби минуле ніколи не вмирало. Ніби на якомусь рівні високої вежі часу все досі відбувалося.
Так не годиться думати, подібне думання заведе вас у болото психодіотизму.
— Я це чудово знаю, — сказала Лізі, звертаючись до самої себе, й нервово засміялася.
Вона попрямувала до свого автомобіля із в’язкою Амендиних ключів — дуже важкою, значно важчою, ніж її власна, хоч будинок Лізі був набагато більший, — підвішеною на вказівному пальці правої руки. Вона мала таке відчуття, ніби вже опинилася в паскудному болоті психодіотизму. Аменда в жовтому домі була лише початком. Адже вона має ще «Зака Мак-Кула» і того бридкого інкунка, професора Вудбоді. Події цього дня викинули двох останніх із її свідомості, але це не означало, що вони перестали існувати. Вона почувала себе надто стомленою і пригніченою, щоб телефонувати Вудбоді цього ж таки вечора, надто стомленою і пригніченою для того, щоб вистежити його в його барлозі… проте подумала, що їй ліпше все ж таки це зробити, хоч би тому, що її новий телефонний приятель «Зак» говорив так, що міг і справді бути небезпечним.
Вона сіла в машину, поклала ключі своєї великої сестрички Менди-Кролика в бардачок і виїхала заднім ходом із під’їзної алеї. Коли вона це зробила, промені призахідного сонця відбилися від чогось блискучого в неї за спиною й освітили дашок автомобіля. Від несподіванки Лізі натиснула на гальмо, подивилася назад через плече й побачила срібну лопату. УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. ЛІЗІ потяглася рукою назад, доторкнулася до дерев’яної ручки й відчула, як її розум трохи заспокоївся. Вона подивилася перед собою в обидва боки понад чорним асфальтом, нічого особливого не побачила й повернула машину в напрямку свого дому. Місіс Джонс сиділа в себе на ґанку й привітально підняла руку. Лізі помахала своєю, відповідаючи на її привітання. Потім знову потяглася рукою між задніми сидіннями свого БМВ і вхопилася за держално лопати.
11
Якщо вона хоче бути чесна сама з собою, подумала вона на самому початку своєї короткої поїздки додому, то мусить визнати, що її більше лякають ці спогади, які повертаються знову й знову, — більше лякає відчуття того, що все відбувається знову, відбувається тепер, — аніж могла б її налякати думка про те, що сталося чи не сталося з нею в ліжку перед самим сходом сонця. Це, зрештою, вона могла пояснити (майже… могла) напівсном стривоженого розуму. Але вона так давно не думала про Ґерда Аллена Коула, і якби хтось запитав у неї, як звали Скотового батька або де він працював, вона чесно відповіла б, що не пам’ятає.