Історія Лізі
Шрифт:
5
Коли Дарла повернулася з туалету в кав’ярні Попа, Лізі сказала, що вона, мабуть, теж піде — до Касл В’ю було двадцять миль, а дорожній рух пополудні часто бував дуже густим і повільним. Для Дарли це буде лише перший етап її подорожі. Спакувавши сумку для Аменди — робота, про яку вони сьогодні вранці обидві забули, — вона поїде з нею назад до Ґрінлона. Відвізши туди сумку, повернеться тепер уже до Касл Рока. Отже, додому вона зможе потрапити не раніш як о пів на дев’яту — і то тільки в тому разі, коли щастя та дорожній рух її не підведуть.
— Я, мабуть, трохи відпочину, поки ти їхатимеш.
— Тобі зле?
Дарла стенула плечима, потім позіхнула.
— Мені доводилося переживати й не таке.
Не таке доводилося переживати й Лізі, а надто під час її подорожей зі Скотом. Напруживши стегна й залишивши сідниці в підвішеному стані над унітазом — звична для неї поза, в якій вона зажди робила пі-пі, коли вони їздили з пересувними книжковими ярмарками, — вона подзюрила, помила руки, побризкала водою собі на обличчя, причесала волосся, а потім подивилася на себе в дзеркало. «Нова жінка, — сказала вона своєму віддзеркаленню. Американська красуня». Вона присвятила чимало уваги й коштів тому, щоб її зуби були завжди добре доглянуті. Проте в очах, які світилися над цією усмішкою алігатора, застиг вираз сумніву.
«Містер Лендон сказав, що коли я вас коли-небудь зустріну, я повинен буду запитати…»
Заспокойся, ліпше про це не згадуй.
«Я повинен буду запитати вас, як він ошукав медсестру…» — Але Скот ніколи не сказав би «ошукав», — промовила вона, звертаючись до свого віддзеркалення.
Заткнися, маленька Лізі!
«…як він ошукав медсестру того разу в Нешвілі»
«Скот сказав не „ошукав“, а „оббулив“. Хіба не так?» Вона знову відчула в роті мідний присмак, то був присмак грошей і паніки. Атож, Скот сказав оббулив. У цьому немає сумніву. Скот сказав, що доктор Олберніс повинен буде запитати Лізі (якщо він будь-коли з нею зустрінеться), як Скот оббулив медсестру того разу в Нешвілі, і Скот при цьому чудово знав, що вона зрозуміє його послання.
То він посилав їй послання? Посилав навіть тоді?
«Облиш, забудь про це», — прошепотіла вона собі на цей спогад і вийшла з туалету. Було б добре, якби вона змогла заглушити цей голос, який звучав десь у неї всередині, і їй тепер здавалося, що він завжди був там. Протягом тривалого часу він не озивався, чи то спав, чи то погоджувався зі свідомим розумом Лізі, що існують речі, про які ліпше мовчати, навіть якщо розмова відбувається між двома різними версіями власного «я». Наприклад те, що сказала медсестра наступного дня після того, як Скота підстрелили. Або
(мовчи, Лізі, мовчи)
те, що сталося
(Цить!)
узимку 1996 року.
(Ну замовкни ж ти нарешті!)
Справжнє чудо, цей голос… але вона відчувала, як він спостерігає та слухає, і їй було страшно.
6
Лізі вийшла з туалету саме в ту мить, коли Дарла вішала слухавку телефону.
— Я телефонувала в мотель, що навпроти Ґрінлона, — сказала вона. — Він мені здався чистим, тому я замовила там кімнату на ніч. У мене бо немає жодного бажання долати таку велику відстань, щоб увечері повернутися до Касл В’ю, і в такий спосіб я зможу завтра вранці побачитися з Мендою. Єдине, що від мене вимагається, — це наслідувати курей і перетнути дорогу. — Вона подивилася на свою молодшу сестру з боязким виразом, який здався Лізі майже сюрреалістичним, зважаючи на те, що протягом стількох років вона мусила слухати, як Дарла проголошує закон і зазвичай робить це крикливим голосом, який не знає жалю. — Ти не думаєш, що я вчинила дурницю?
— Я думаю, це чудова думка. — Лізі тепло потиснула руку Дарли, і вдячна усмішка Дарли, в якій читалася полегкість, вельми її розчулила. Вона подумала: «Ось що також роблять гроші. Вони наділяють тебе владою. Вони роблять тебе босом». — Ну гаразд, Дарло, ходімо, я сама поведу машину. Ти згодна?
— Цілком, — відповіла Дарла і вийшла слідом за своєю молодшою сестрою в надвечірній день.
7
Побоювання Лізі справдилися, й повернення до Касл В’ю забрало в них значно більше часу, ніж вони сподівалися. Перед ними їхав великий перевантажений фургон із причепом, що метляв у різні боки, і на дорозі, яка петляла між пагорбами, обминути його було неможливо. Найліпше, що могла зробити Лізі, — це триматися від цього монстра на певній відстані, щоб не наковтатися його отруйних вихлопів. Це дало їй змогу поміркувати над подіями дня. Принаймні вона мала тепер для цього час.
Розмовляти з доктором Олбернісом було тим самим, що прийти на бейсбольний матч наприкінці четвертої подачі. Запізнюватися на кожну гру було невід’ємною частиною життя зі Скотом. Вона пригадувала той день, коли приїхав фургон доставки меблів із Портленда зі збірною софою вартістю дві тисячі доларів. Скот був у своєму кабінеті — він писав під музику, що, як завжди, звучала на неймовірному рівні гучності, навіть крізь звуконепроникні стіни вона чула, як Стів Ірлі [24] співає своє «Місто гітар», — а піти й попросити, щоб він знизив гучність, означало б завдати шкоди своїм вухам іще на дві тисячі доларів, так принаймні вважала Лізі. Хлопці, які привезли софу, сказали Лізі, що «містер» розпорядився, аби вони запитали її, куди їм поставити нову меблю. Лізі коротко наказала їм перенести їхню теперішню софу — до речі, цілком добру теперішню софу — до сараю, а нову секційну софу поставити на її місце. Принаймні колір нової софи пасував до кольору кімнати, і це було для Лізі полегкістю. Вона знала, що вони зі Скотом ніколи не обговорювали купівлю нової софи, секційної чи якоїсь іншої, і так само добре знала, що Скот почне її запевняти — до того ж надзвичайно категорично, — що вони це обговорювали. Вона не сумнівалася в тому, що він це обговорював із нею у своїй голові; проте він часто забував вокалізувати такі дискусії. Мистецтво забувати він розвинув у собі до найвищої досконалості.
24
Сучасний американський співак (рок і стиль кантрі).
Його обід із Г’ю Олбернісом був іще одним прикладом такої забудькуватості. Він, певно, збирався розповісти про нього Лізі, і якби хтось запитав у нього про це через півроку або рік, він би відповів, що все розповів їй про ту подію. Обід із Олбернісом? Звичайно ж, я посвятив її у всі подробиці того ж таки вечора. Насправді ж того вечора він лише пішов до свого кабінету, поставив новий диск із Діланом [25] і почав писати нове оповідання.
25
Боб Ділан (нар. 1955 р.) — сучасний американський співак.
А може, того разу все було зовсім інакше: Скот не забув про все їй розповісти (як колись забув прийти на побачення, як забув розповісти їй про своє неймовірно задовбане дитинство), а умисно залишив їй ключ, котрий вона мала знайти після його смерті, яку він тоді вже передбачив; організувавши те, що він сам назвав би «етапами була».
Хай там як, а Лізі вже здогадувалася про дещо й раніше, а тепер, розмовляючи з доктором Олбернісом по телефону, зуміла заповнити майже всі прогалини, кидаючи такі репліки, як: «Угу» або «Невже й справді?», або «Ви знаєте, я зовсім про це забула» в усіх належних місцях.
Коли Аменда провела кілька експериментів зі своїм пупом навесні 2001 p., а потім на цілий тиждень провалилася в те багно, яке її психіатр називала напівступором, родина обговорила можливість відіслати її до Ґрінлона (або якогось іншого закладу лікування психічних хвороб) на тривалому, емоційному, а іноді й позначеному духом роздратування обіді, який Лізі запам’ятала дуже добре. Вона також пам’ятала, що Скот був незвично спокійний протягом усієї тієї дискусії і всю свою увагу зосередив тоді на їжі. Коли суперечки стали стихати, він сказав, що коли ніхто не заперечує, то він спробує роздобути кілька публікацій та брошур, які їм варто було б переглянути.