Історія Лізі

Кінг Стівен

4

Щоб скоротити час чекання, вони пили каву та грали в крибідж, гру, якої дівчата з родини Дебушерів навчилися від Денді задовго до того, як стали їздити у великому жовтому шкільному автобусі до Лісбон Фолз. Після кожного третього або четвертого здавання карт котрась із них ходила поглянути на Аменду. Вона була все такою самою, лежала на спині й дивилася у стелю. У першій грі Дарла обіграла свою молодшу сестру; у другій зуміла вийти сухою з дуже складної ситуації, знову залишивши Лізі ні з чим. Те, що Дарлі цього вистачило, аби прийти в добрий настрій, навіть при тому, що нагорі лежала Аменда в такому стані, примусило Лізі замислитися… але вголос вона не захотіла казати нічого. День обіцяв бути довгим і, якщо Дарла починала його з усмішкою на обличчі,

жахливим. Лізі відмовилася від третьої партії, й вони стали дивитися на виступ якогось співака кантрі в останньому циклі телепередачі «Сьогодні». Лізі майже почула, як Скот каже: Ні, він не витіснить друзяку Генка з цього бізнесу. Він мав на увазі, звичайно, Генка Вільямса. Коли йшлося про музику кантрі, то для Скота існували друзяка Генк… і всі інші.

О п’ятій хвилині на десяту Лізі сіла до телефону і знайшла в довіднику номер Ґрінлона. Вона подивилася на Дарлу зі збляклою і знервованою усмішкою.

— Побажай мені успіху, Дарло.

— Авжеж, я тобі бажаю успіху. Ти мені повір.

Лізі набрала номер. Телефон на другому кінці лінії подзвонив лише раз.

— Алло, — сказав приємний жіночий голос, — Ви розмовляєте з Реабілітаційним центром американської корпорації охорони здоров’я.

— Алло, моє прізвище… — Лізі почала говорити це, перш ніж приємний жіночий голос почав перелічувати всі варіанти перемикання лінії зв’язку, можливі в тому випадку, якщо клієнт мав перед собою кнопковий телефон.

Приємний жіночий голос був магнітофонним записом. Лізі мала таке відчуття, ніби їй підсунули черговий бул.

«Заспокойся, зрештою, це непогано організована система», — подумала вона, натискаючи на кнопку 5 — кнопку інформації для потенційних пацієнтів.

— Зачекайте, будь ласка, поки ваш запит буде оброблено, — сказав їй приємний жіночий голос, після чого стала грати оркестрова музика, невиразно схожа на мелодію «Мені треба додому» Пола Симона. [22]

22

Сучасний американський співак і рок-музикант.

Лізі розглянулася навколо — сказати Дарлі, що вона дотелефонувалася, але Дарла пішла з’ясувати, як там ся має Аменда.

«От паскудство, — подумала вона, — невже їй здалося…»

— Алло, це Кассандра, чим я можу допомогти вам?

Це ім’я — поганий знак, моя люба дитино, — зауважив Скот, який розташувався в її голові.

— Мене звуть Ліза Лендон. Місіс Скот Лендон…

Вона, мабуть, рекомендувалася як місіс Скот Лендон не більш як десяток разів за всі роки свого подружнього життя й ніколи — за двадцять шість місяців свого вдівства. Але було неважко зрозуміти, чому вона зробила так тепер. Скот назвав би це «візиткою слави», й він сам іноді нею користувався, хоч і нечасто. Частково тому, як він пояснював, що, роблячи це, він почував себе самовдоволеною діркою в дупі, а почасти — боявся, що це не спрацює. Мовляв, якщо він прошепоче на вухо метрдотелю А ви знаєте, хто я такий? то метрдотель так само пошепки відповість Ні, пане, — а хто ви, розтуди вас, такий?

Поки Лізі говорила у слухавку, розповідаючи про попередні епізоди самокалічення та напівступору її сестри і про те тяжке ускладнення, яке вони спостерігали цього ранку, вона почула тихе клацання комп’ютерних клавіш. Коли Лізі замовкла, Кассандра сказала:

— Я розумію вашу стурбованість, місіс Лендон, але в Ґрінлоні сьогодні немає жодного вільного місця.

Серце у Лізі впало. Вона вмить уявила собі Аменду в жалюгідній комірчині в Меморіальній лікарні Святого Стефана в Но-Саупа в засмальцьованій гамівній сорочці, уявила, як вона дивиться зі свого заґратованого віконечка на світлофор, що блимає на перехресті, де Автострада 117 перетинається з Шосе 19.

— О, даруйте… Але… чи ви певні, що це справді так? Тут не йдеться ані про програму Медікейд, ані про Синій Хрест, ані про жодну з таких програм — я заплачу готівкою, не сумнівайтеся… — Вона намагалася вхопитися за соломинку. Була готова благати й принижуватися. Коли тобі не залишається нічого іншого, пообіцяй гроші. — Якщо це має для вас якусь вагу, — невпевненим голосом додала вона.

— Власне, не має ніякої, місіс Лендон. — Їй почувся тепер певний холод у голосі Кассандри, і серце Лізі впало ще нижче. — Це питання місця та зобов’язань. Річ у тому, що ми маємо лише…

І тут Лізі почула тихеньке клац! Воно нагадало їй клацання її тостерної печі, яким вона повідомляла про те, що закладені в неї пиріжки вже спеклися.

— Місіс Лендон, ви можете зачекати на лінії?

— Якщо в цьому є потреба, звичайно.

Там знову щось тихо клацнуло й знову заграла музика, цього разу нагадавши їй тему з фільму «Шафт». Лізі слухала цю музику, опанована відчуттям певної нереальності й думаючи, що якби Ісаак Гейс [23] її почув, то, певно, заліз би у ванну, натягти на голову пластиковий пакет. Мовчанка на лінії затяглася, й вона вже почала думати, що про неї забули — Бог знає, таке траплялося з нею раніше, а надто, коли вона намагалася замовити квитки на літак або внести зміни в домовленість про оренду автомобіля. Дарла зійшла вниз і промовистими жестами запитувала в неї Що відбувається? Лізі похитала головою, що означало в неї два варіанти однієї відповіді: Нічого не відбувається і Я не знаю.

23

Сучасний американський актор, співак, музикант і аранжувальник. Написав музику до фільму «Шафт».

У цю мить жахлива музика для розважання завислих на лінії клієнтів зникла, і там знову почувся голос Кассандри. Холод із її голосу зник, і вперше він прозвучав для Лізі як голос живої людини. У якомусь розумінні він навіть видався їй знайомим.

— Місіс Лендон?

— Так?

— Пробачте, що я затримала вас на лінії так довго, але я знайшла у своєму комп’ютері інструкцію сконтактуватися з доктором Олбернісом, якщо зателефонуєте ви або ваш чоловік. Доктор Олберніс зараз у своєму офісі. Ви дозволите мені з’єднати вас із ним?

— Звичайно, — відповіла Лізі.

Тепер вона зрозуміла, де вона є і що далі буде. Вона тепер знала, що перш ніж він скаже їй нехай там що, доктор Олберніс висловить їй своє глибоке співчуття у її втраті, так, ніби Скот помер минулого місяця або минулого тижня. І вона подякує йому. Зрештою, якби доктор Олберніс пообіцяв узяти Аменду, що завдає їм стільки клопоту, з їхніх рук, попри нинішню переповненість Ґрінлона, то Лізі, певно, залюбки стала б перед ним навколішки чи навіть палко обняла б його коліна. Цієї миті у неї з горла мало не вихопився дикий сміх, і їй довелося на кілька секунд міцно стиснути губи. І вона тепер знала, чому так несподівано голос Кассандри видався їй знайомим: саме таким голосом починали говорити люди, коли вони раптово впізнавали Скота, усвідомлювали, що вони мають справу з тим, чий портрет нещодавно був надрукований на обкладинці траханого журналу «Ньюсвік». Ну, а якщо ця знаменита особа когось обіймала своєю знаменитою рукою, то й вона не може не бути також знаменитою, хай навіть лише за принципом близького сусідства. Або, як сказав би Скот, за принципом сполучених посудин.

— Алло? — озвався грубий, але приємний чоловічий голос. — Це доктор Олберніс. Чи я розмовляю з місіс Лендон?

— Так, докторе, — сказала Лізі, махнувши руко Дарлі, щоб та сіла й перестала описувати навкруг неї кола. — Це Ліза Лендон.

— Місіс Лендон, дозвольте мені насамперед сказати, як щиро я співчуваю вам у вашій утраті. Ваш чоловік подарував мені п’ять своїх книг із дарчими написами, і вони належать до моїх найдорогоцінніших скарбів.

— Дякую вам, докторе Олберніс, — сказала вона і своїми великим та вказівним пальцем зробила Дарлі знак Наша рибка в сітці. — Це дуже мило з вашого боку.