Історія Лізі
Шрифт:
— Ти ведеш мене в минуле, — промовила вона вголос. — Але навіщо ти це робиш? Навіщо — якщо там чатує на мене психодіотизм?
Бул, який ти шукаєш, — це добрий бул. Він — за багряною завісою.
— Скоте, я не хочу йти за багряну завісу. — Вона вже наближалася до свого будинку. — Нехай мене трахнуть, якщо я хочу опинитися по той бік багряної завіси.
Але навряд чи в мене є вибір.
Якщо це справді так і наступним етапом була має стати для неї їхня поїздка на вікенд до «Оленячих рогів» — наперед прожитий медовий місяць Скота, — тоді їй буде потрібна кедрова скринька їхньої доброї матінки. Це все, що залишилося їй від матері тепер, коли
(африканки)
афґанки кудись заподілися, і Лізі думає, що та скринька — то її скромна
(СКОТ І ЛІЗІ! РАННІ РОКИ!)
перше десятиліття їхнього шлюбу: фотографії, поштові листівки, серветки, книжечки картонних сірників, меню, підстаканники і всілякі подібні дрібнички. Скільки часу витратила вона на збирання тих речей? Десять років? Ні, не так багато. Шість років щонайбільше. А може, й менше. Після «Порожніх демонів» у їхньому житті стали відбуватися швидкі й радикальні зміни — вони знайшли свій вияв не тільки в експерименті з Німеччиною, а й у всьому. Їхнє шлюбне життя перетворилося на щось подібне до божевільної каруселі (радісні й веселі, закрутилися вони у шлюбній каруселі, іронічно подумала тепер Лізі, й так воно насправді було), як у кінці роману Алфреда Гічкока «Чужі в поїзді». Вона перестала зберігати такі речі, як серветки з-під коктейлю або сувенірні коробки із сірниками, бо їм доводилося бувати в надто багатьох вітальнях і надто багатьох ресторанах надто багатьох готелів. А незабаром вона вже не збирала анічогісінько. Та де ж їй тепер шукати кедрову скриньку своєї доброї матінки, яка так чудово пахне, коли її відкриваєш? Десь у домі, вона була цього певна, і вона сповнилася рішучістю неодмінно її знайти.
«Можливо, це й буде моїм наступним етапом була», — подумала вона, а тоді побачила далеко попереду свою поштову скриньку. Її дверцята були опущені, і стосик листів був прикріплений до скриньки резинкою. Лізі розібрала цікавість, і вона під’їхала до стовпа. Коли Скот був живий, їй не раз доводилося бачити свою поштову скриньку повною. Але після його смерті її кореспонденція стала значно тоншою, і дуже часто ці листи були адресовані просто мешканцям або власникам дому. Власне, й сьогоднішній стосик був досить-таки тоненьким: чотири конверти й одна поштова листівка. Містер Симонс, їхній листоноша, має запихати листи у скриньку, хоча в погожі дні він полюбляв використовувати резинку або дві, щоб прикріпляти пошту до міцної металевої кришки. Лізі подивилася на листи — рахунки, рекламні проспекти, листівка від Кантати, — а тоді відкрила скриньку. Вона намацала там щось м’яке, пухнасте й мокре. Вона здивовано скрикнула, відсмикнула руку, побачила кров на своїх пальцях і знову скрикнула, цього разу від жаху. Вона була майже певна, що її вкусила якась істота. Щось залізло вгору по кедровому стовпі, а потім заповзло й у скриньку. Можливо, пацюк, а може, навіть щось гірше — щось скажене, лісовий байбак або дитинча єнота.
Вона витерла руку об свою блузку, важко дихаючи й мало не стогнучи, й примусила себе підняти руку, щоб подивитися, скільки там ранок. І наскільки вони глибокі. На якусь мить її переконаність у тому, що її вкушено, була такою сильною, що вона реально побачила сліди зубів. Потім закліпала очима, й справжня реальність відкрилася перед нею. На пальцях вона побачила плями крові, але ніяких ні укусів, ні подряпин на шкірі там не було. Щось і справді ховалося в її поштовій скриньці, якась жахлива пухнаста несподіванка, але кусатися воно було вже явно неспроможне.
Лізі відкрила свій бардачок, і звідти випала її нерозкрита пачка сигарет. Вона понишпорила там, поки знайшла невеличкого ліхтарика, вона колись перенесла його сюди зі свого останнього автомобіля, «Лекса», який водила протягом чотирьох років. То була дуже добра машина, той «Лекс». Вона продала його лише тому, що він нагадував їй про Скота, який називав його «Лексом-Сексом» Лізі. Просто дивно, якого болю можуть завдавати нам дрібниці, коли помирає дуже близька людина; це щось схоже на принцесу та довбану горошину. Тепер же Лізі сподівалася тільки на те, що батарейка в ліхтарику ще жива.
Вона була жива. Пучок світла був ясним, стійким і надійним. Лізі відійшла трохи вбік, зробила глибокий вдих і спрямувала світло ліхтарика в поштову скриньку. Вона неясно усвідомила собі, що затулила зуби губами і зціпила їх так міцно, що їй стало боляче. Спочатку вона побачила лише якусь темну грудку й зеленавий відблиск, який буває, коли світло віддзеркалюється від мармуру. Побачила також вологу на гофрованому металевому дні скриньки. Лізі припустила, що то кров, якою вона вимастила собі пальці. Вона змістилася ще трохи ліворуч,
Лізі засміялася. Це не був зовсім нормальний її сміх, проте й цілком істеричним назвати його було не можна. У ньому звучали нотки очевидного гумору. Вона не потребувала Скота, який би їй пояснив, що вбитий кіт у поштовій скриньці означає дуже й дуже Фатальну пристрасть. [32] Це був не ідіотський шведський фільм із субтитрами, й вона бачила його аж двічі. А кумедною ця пригода здалася Лізі тому, що вона не мала свого кота.
Вона не стала уривати свій сміх, поки він не затих сам собою, а тоді припалила одну зі своїх «Салем лайтс» і звернула на під’їзну алею до свого будинку.
32
Назва популярного американського трилера (1987 p.).
VI
Лізі й професор
(Ось де справжня причина)
1
Тепер Лізі не відчувала страху, і її скороминущий перехід до зачудованого подиву швидко змінився нападом нестямної люті. Вона припаркувала БМВ перед зачиненими дверима сараю і розмашистою ходою попрямувала в дім, запитуючи себе, чи не знайде послання від свого нового друга біля дверей на кухню або парадних дверей. Вона не мала найменшого сумніву в тому, що послання буде, і не помилилася. Білий конверт був застромлений між дверима чорного ходу та одвірком. Затиснувши сигарету між зубами, Лізі розірвала конверт і розгорнула єдиний аркуш паперу, який був у ньому. Лист був надрукований на машинці.
«Місус, пробачте мені, що я це зробив, я люблю тварин, але ліпше пришити вашого кота, ніж вас. Я не хочу завдати вам шкоди. Я вас не скривджу, але ви повинні зателефонувати за номером 412-298-8188 і сказати тому чоловікові, що віддасте папери, про які ми з вами говорили, бібліотеці, якою керує він. Я не радив би вам баритися з цією справою, місус, а тому зателефонуйте йому сьогодні о восьмій вечора, а він потім подзвонить мені. Закінчімо цю справу так, щоб мені не довелося кокнути більше нікого, крім вашого любого котика, якого мені дуже шкода, повірте.
Ваш друг
Зак
P.S. Я на вас анітрохи не розгнівався за те, що ви мене послали на Три літери.
Я знаю, ви були в поганому гуморі».
Лізі подивилася на З, з якого починалося вигадане ім’я її нового друга, й згадала про Зорро, [33] який мчить на коні крізь ніч, а його плащ майорить за ним. Її очі зволожилися. На мить їй здалося, що вона плаче, але вона одразу зрозуміла, що очі в неї засльозилися від диму. Сигарета у неї в зубах згоріла до фільтра. Вона виплюнула її на цегляну бруківку алеї й розтерла підбором. Подивилася на високий дощаний паркан, який оточував її заднє подвір’я… хоч він був поставлений лише для симетрії, бо вони мали сусідів тільки з півдня, ліворуч від Лізі, яка тепер стояла біля своїх дверей чорного ходу з обурливим, надрукованим із помилками посланням від «Зака Мак-Кула» — його довбаним ультиматумом — у руці. По той бік дощаного паркану жили Ґеловеї, і Ґеловеї держали з півдесятка котів, яких у цих лісах називали «коморними котами». Вони часом робили набіги на подвір’я Лендонів, надто коли нікого з них не було вдома. Лізі не мала жодного сумніву, що в її поштовій скриньці урвалося життя одного із коморних котів Ґеловеїв, і так само вона не сумнівалася, що за кермом того «ПТ Крузера», з яким вона розминулася незабаром по тому, як позамикала всі двері на обійсті Аменди й від’їхала від її будинку, сидів не хто інший, як Зак. «ПТ Крузер» їхав на схід і виїхав їй назустріч майже з променів призахідного сонця, а тому вона була неспроможна добре його роздивитися. Мерзотник навіть мав нахабство привітати її помахом руки. Привіт, місус, я залишив вам невеличкого подарунка у вашій поштовій скриньці. А вона ще й махнула рукою йому у відповідь, бо так годилося робити тут, у Стіксвілі.
33
Романтичний герой іспанських часів Каліфорнії, легендарний захисник бідняків.