Історія Лізі
Шрифт:
— Місіс Лендон, якщо ви дозволите мені поясн…
— Мені погрожують, і ви за це відповідальні, що тут іще пояснювати? Отож вислухайте мене і вислухайте уважно: зупиніть його — і негайно. Я ще не назвала ваше ім’я властям, але, думаю, якби я повідомила про вас поліції, це стривожило б вас найменше. Але якщо я почую ще бодай один дзвінок, якщо знову одержу бодай одного листа або ще одного мертвого кота від того космічного ковбоя, я звернуся в газети. — Тепер Лізі опанувало натхнення. — Я почну з тих, які виходять у Пітсбурзі. Вони дуже полюбляють такі теми. Божевільний професор погрожує вдові славетного письменника. Коли на першій сторінці однієї з газет з’явиться такий заголовок, тоді кілька запитань від копів у штаті Мен будуть найменшою з ваших проблем. Отже, на добраніч.
Лізі вважала, що ця тирада прозвучала в неї дуже добре, і жовті ниті страху тепер кудись заховалися — принаймні на коротку мить. Бо наступна фраза, яку промовив Вудбоді, повернула їх назад, і тепер вони стали ще яскравішими, ніж були.
— Ви нічого не зрозуміли, місіс Лендон. Я не можу його зупинити.
5
На якусь мить Лізі була надто приголомшена, щоб говорити.
Потім сказала:
— Що ви маєте на увазі? Чому не можете?
— Я маю на увазі, що я вже намагався.
— Ви маєте адресу його електронної пошти. Zack999 чи як там іще.
— Атож, Zack991, собака, сейл, крапка, ком, але пуття з цього мало. Я міг би з тим самим успіхом застосовувати три нулі. Двічі я скористався цією адресою, але потім усі мої послання стали повертатися назад із поміткою Адресат невідомий.
Він почав белькотіти, що спробує ще раз, але Лізі його не слухала. Вона подумки повторювала свою розмову із «Заком Мак-Кулом» — або Джимом Дулеєм, якщо таким було його справжнє ім’я. Він сказав, що Вудбоді або сам підійде до телефону, або…
— Ви маєте якусь окрему власну адресу електронної пошти? — запитала вона, уриваючи Вудбоді на середині фрази. — Він сказав, ви надішлете йому спеціальне електронне послання і повідомите його, що одержали те, що вам треба. То звідки ви мали його надіслати? З вашого університетського офісу? З інтернет-кафе?
— Ні! — жалібно заволав Вудбоді. — Послухайте мене — звісно, я маю електронну адресу в Пітсбурзі, але я ніколи не давав її Дулею! Це було б безумством! У мене два аспіранти, які мають регулярний доступ до цієї адреси, не кажучи вже про секретарку англійського факультету!
— А вдома?
— Я дав йому свою домашню електронну адресу, але він жодного разу нею не скористався.
— А телефон, по якому ви мали йому подзвонити?
На мить на лінії запала мовчанка, а коли Вудбоді заговорив, у його голосі чулася непідробна розгубленість. Це ще більше її налякало. Вона подивилася на широке вікно вітальні й побачила, що небо на північному сході стає світло-фіолетовим. Скоро буде ніч. Інтуїція підказала їй, що ця ніч буде дуже довгою.
— Телефон? — повторив Вудбоді. — Він ніколи не давав мені свій телефон. Дав лише електронну адресу, яка спрацювала двічі, а потім — квит. Він або брехав, або фантазував.
— І що ж, по-вашому, він робив?
Вудбоді майже прошепотів:
— Я не знаю.
Лізі подумала, що в такий падлючий спосіб Вудбоді намагався не признатися в тому, що насправді думав: Дулей — божевільний.
— Зачекайте хвилину. — Вона хотіла була покласти слухавку на софу, потім їй спала ліпша думка. — Я скоро повернуся, професоре, залишайтеся на лінії.
Зрештою, вона могла обійтися й без газових пальників на кухні. З латунної плювальниці, яка стояла біля каміна, стриміли довгі декоративні сірники для розпалювання в каміні вогню. Вона підібрала з підлоги одну зі своїх «Салем лайтс» і запалила довгий сірник, черкнувши ним по камінному каменю. Вона вирішила використати одну з керамічних ваз для тимчасової попільнички, відклавши квіти, які були в ній, і подумавши (далеко не вперше у своєму житті), що куріння — одна з найогидніших звичок людства. Потім повернулася до софи, сіла й підняла слухавку:
— Розкажіть мені, що сталося.
— Місіс Лендон, ми з дружиною мали на сьогодні плани піти…
— Ваші плани змінилися, — сказала Лізі. — Розповідайте від самого початку.
6
Що ж, на самому початку були інкунки, ці погани, що поклоняються первісним текстам та неопублікованим рукописам, а професор Джозеф Вудбоді був їхнім царем, принаймні так думала Лізі. Одному Богові відомо, скільки він опублікував наукових статей, у яких ішлося про творчість Скота Лендона, і скільки з них навіть сьогодні спокійно збирали на себе пилюку у книжковій змії над їхнім сараєм. Не цікавили Лізі також ті муки, які доводилося терпіти професорові Вудбоді від думки про досі не опубліковані твори Скота, які також тепер збирали пилюку в його кабінеті. Набагато важливішим видався їй той факт, що Вудбоді мав звичай двічі або тричі на тиждень випивати по два-три пива, повертаючись із кампусу додому, причому він зупинявся завжди в одному й тому самому барі, що мав дивну назву «Місце». Біля Пітсбурзького університету було чимало питних закладів — як звичайнісіньких забігайлівок, так і пристойних барів, куди приходили пити викладачі та класово свідомі аспіранти і де на підвіконнях стояли вазони з виткими рослинами, а з музичних автоматів гриміла музика «Ясних очей» замість музики «Мого хімічного романсу». [34] «Місце» було баром робітничого люду за милю від кампусу, а найпопулярнішим номером на їхньому музичному автоматі був дует Трейвіса Тріта та Джона Меленкампа.
34
Назви популярних оркестрів.
Вудбоді розповів, що любив ходити туди, бо там було тихо й спокійно, пополудні та ранніми вечорами на вікенд, а також тому, що тамтешня публіка нагадувала йому про батька, який працював на одному зі сталепрокатних заводів Сполучених Штатів. (Лізі були до одного місця будь-які відомості про батька Вудбоді.) Саме в тому барі він і зустрівся з чоловіком, який назвався Джимом Дулеєм. Дулей був іще одним полуднево-вечірнім відвідувачем бару — такий собі хлоп’яга з чемними манерами, який полюбляв приходити в синій бавовняній сорочці, що мала рукави з манжетами, достоту такі, які носив і батько Вудбоді. Вудбоді описав Дулея як чоловіка, що мав зріст приблизно шість футів один дюйм, [35] довготелесого, ледь сутулого, з ріденьким темним чубом, який часто спадав йому на очі. На думку Вудбоді, очі в Дулея були синього кольору, але він не був цього певен, хоч вони й пили разом понад шість тижнів і стали, як висловився Вудбоді, чимось подібним до «приятелів по чарці». Вони розповідали один одному не історії зі свого життя, а клапті історій зі свого життя, як роблять зазвичай завсідники барів. Хоч, якщо вірити Вудбоді, то він розповідав своєму «пивному братові» щиру правду. Тепер він мав усі підстави сумніватися в тому, що Дулей робив так само.
35
Приблизно 185 сантиметрів.
Справді, Дулей міг приїхати сюди із Західної Вірджинії дванадцять або чотирнадцять років тому і, цілком імовірно, відтоді працював низькооплачуваним чорноробом на різних роботах. Атож певний час він міг посидіти й у тюрмі; він і справді мав вигляд людини, знайомої з державними інституціями цього виду, завжди намагався побачити себе в дзеркалі біля задньої стіни бару, коли тягся за своїм пивом, завжди бодай один раз дивився назад через плече, коли прямував до туалету. Він і справді міг дістати свій шрам над правим зап’ястком під час короткої, але лютої бійки в тюремній пральні. А може, й ні. Він міг поранити собі руку, впавши зі свого триколісного велосипеда, коли був дитиною і ще не навчився добре ним правувати. Єдине, в чому Вудбоді не мав підстав сумніватися, — це, що Дулей прочитав усі книжки Скота Лендона і був спроможний обговорювати їх зі знанням справи. І, певно, тому він із великим співчуттям вислухав гірку розповідь Вудбоді про непробивну вдову Скота Лендона, яка сидить на неоціненних інтелектуальних скарбах неопублікованих рукописів свого чоловіка, серед яких є навіть незакінчений роман, якщо вірити чуткам. Але співчуття в даному випадку було надто м’яким словом. Він слухав розповіді професора з дедалі більшою люттю.
Згідно з версією Вудбоді, саме Дулей став називати її Йоко. [36]
Вудбоді охарактеризував їхні зустрічі в барі «Місце» як «випадкові, проте близькі до регулярних». Лізі проаналізувала цю інтелектуальну пустопорожню балаканину і дійшла висновку, що Вудбоді та Дулей правили теревені про Йоко Лендон чотири або й п’ять разів на тиждень і коли Вудбоді казав «два або три пива», він, певно, мав на увазі глек або два. Отак вони там і тусувалися, цей інтелектуальний Оскар і той Фелікс, [37] напиваючись мало не щодня і спочатку розмовляючи про те, які чудові книжки писав великий Скот, а потім цілком природно переходячи на тему про те, якою паскудною відьмою виявилася його вдова.
36
Можливо, він мав на увазі Йоко Оно, вдову Джона Леннона.
37
Певно, Лізі має на увазі відомого мультперсонажа, кота Фелікса.