Історія Лізі
Шрифт:
— Ти, покидьок, — прошепотіла вона, така люта, що навіть не знала, кого проклинає, Зака чи божевільного інкунка, який нацькував Зака на неї. Та оскільки Зак так передбачливо залишив їй телефонний номер Вудбоді (вона одразу впізнала код Пітсбурґа), то вона тепер знала, з ким говоритиме насамперед, і, треба сказати, з нетерпінням чекала цієї розмови. Але перш ніж говорити нехай гам із ким, вона мала зробити одну неприємну, але необхідну домашню справу.
Лізі запхала листа від «Зака Мак-Кула» у задню кишеню джинсів, доторкнувшись до невеличкого Амендиного блокнота з її такими цінними спостереженнями і навіть цього не помітивши, й дістала ключі від свого будинку. Вона ще була надто люта, аби помічати нехай там що чи про щось подумати, наприклад про те, що на листі могли залишитися відбитки пальців того, хто його підкинув. Не думала вона й про те, щоб зателефонувати до офісу окружного шерифа, хоча раніше такий намір у неї був. Лють звузила напрямок її практичного мислення, і він став не ширшим, аніж промінь ліхтарика, який вона використала для того, щоб зазирнути в поштову скриньку, і тому в її найближчих планах тепер були перед нею лише два завдання: подбати про мертвого кота, а потім зателефонувати Вудбоді і сказати йому, щоб він подбав про «Зака Мак-Кула». Звелів йому зупинитися. Або якось інакше.
2
З-під своєї кухонної зливальниці вона дістала двоє помийних відер, кілька чистих ганчірок, старі ґумові рукавички «Плейтекс» і пакет для сміття, який запхала до задньої кишені джинсів. Вона вичавила «Топ Джоб» в одне з відер і наповнила його гарячою водою, використавши ручне пристосування спрея для зливальниці, щоб швидше утворилася мильна піна. Потім вийшла надвір, зупинившись тільки для того, щоб узяти щипці з ящика, який Скот називав шухлядою для кухонного начиння, — то були дуже великі щипці, якими вона користувалася в тих рідкісних випадках, коли смажила тушу на рожні. Сама того не помічаючи, вона мугикала рядок із «Джамбалаї», коли робила цю неважку, але брудну роботу: «Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!»
Повеселімось. А й справді.
Вийшовши надвір, вона наповнила друге відро зі шланґа, а тоді рушила під’їзною алеєю з відром у кожній руці, з ганчірками через плече, з однієї задньої кишені її джинсів стриміли щипці, а з другої виглядав пластиковий пакет для сміття. Коли вона підійшла до поштової скриньки, то поставила відра на землю й наморщила носа. Чи вона справді чула запах крові, чи то була тільки гра уяви? Вона зазирнула у скриньку. Але нічого не побачила, світло туди майже не проникало. «Треба було принести ліхтарика», — подумала вона, але хай вона буде проклята, якщо повернеться його взяти. Вона приготувала себе до цієї роботи і повинна зробити її негайно.
Лізі просунула щипці у скриньку і стала там мацати, поки не відчула під ними щось не дуже м’яке і не дуже тверде. Вона розкрила їх так широко, як тільки змогла, потім стиснула і потягла вгору. Спочатку нічого не відбулося. Потім кіт — а власне, відчуття ваги на кінці її руки — став повільно посуватися вгору. Щипці зісковзнули з нього і клацнули, стулившись докупи. Лізі витягла їх назовні. На стулених кінцях, які Скот завжди називав «клешнями», була кров і кілька сірих волосинок. Вона пригадує, як сказала йому, що він, певно, побачив клешні, коли виловив дохлого краба, який плавав на поверхні його дорогоцінного озера. Скот тоді лише засміявся.
Лізі нахилилася й зазирнула у скриньку. Кіт просунувся вгору майже на півдороги, і тепер його було легко бачити. Він був якогось незбагненно сірого кольору, один із коморних сусідських котів, безперечно. Вона двічі клацнула щипцями, стуляючи їх та розтуляючи — на щастя, — і вже наготувалася знову підхопити ними кота, коли почула гуркіт автомобіля, який наближався зі сходу. Вона обернулася, відчувши, як у неї щось опустилося в животі. Вона не просто подумала, що то повертається Зак у своєму невеличкому спортивному «ПТ Крузері»; вона точно знала, що це він. Зараз він висунеться з машини і запитає в неї, чи їй не потрібна маленька поміч. Він так і скаже, «поміч». Але то була якась жінка за кермом спортивного автомобіля якоїсь невідомої їй марки.
У тебе починається параноя, маленька Лізі.
Мабуть, що так. І цілком природно за таких обставин.
Роби свою справу. Адже ти прийшла сюди для того, щоб її зробити.
Вона знову засунула щипці у скриньку, цього разу дивлячись на те, що робить, і коли розтулила «клешні» й обхопила ними одну із закляклих лап нещасного коморного кота, то згадала Діка Пауелла в якомусь чорно-білому кінофільмі, який розтинав індичку й запитував: «Хто хоче ногу?» А таки справді вона відчувала сморід крові. Її занудило, вона нахилила голову і сплюнула собі під ноги, між черевиками.
Роби свою роботу.
Лізі стулила клешні (зрештою, не таке вже й погане слово, а надто, коли ти до нього звикнеш) і потягла їх угору. Своєю другою рукою намацала й розгорнула зелений пластиковий пакет для сміття і вкинула туди кота, головою вниз. Закрутила пакет і зав’язала його вузлом, бо дурна маленька Лізі забула принести жовті пластикові ниті, якими зав’язують ці пакети. Після цього ретельно вишкребла всередині скриньку, очищаючи її від крові та шерсті.
3
Закінчивши зі скринькою, Лізі поплентала назад у дім зі своїми відрами у ще досить світлих вечірніх сутінках. Вона сьогодні поснідала лише кавою та вівсянкою, пообідала невеличкою порцією тунця з майонезом на листочку салату й тепер, із дохлим котом чи без дохлого кота, помирала з голоду. Вона вирішила відкласти дзвінок до Вудбоді, щоб спершу чогось укинути собі в живіт. Думка про те, щоб зателефонувати до офісу шерифа — чи до кого завгодно в синій уніформі — і повідомити про свою ситуацію, до неї ще не повернулася.
Вона мила руки упродовж трьох хвилин дуже гарячою водою, подбавши про те, щоб під нігтями не залишилося жодної краплі крові. Потім знайшла тарілку «Таппевер», на якій залишився шматок чизбурґера, вишкребла його на звичайну тарілку й поставила її у мікрохвильову піч. Чекаючи звукового сигналу, дістала з холодильника кока-колу. Вона пригадала, як думала, що ніколи не зможе доїсти свої гамбургери, після того як погамувала свій перший апетит на них. Цю думку можна було тепер додати до того довгого, довгого списку речей, щодо яких Лізі у своєму житті помилялася, ну то й що? Велика дрібничка, як мала звичай казати Кантата у свої підліткові роки.
— Я ніколи не хвалилася своїми мізками, — сказала Лізі, звертаючись до порожньої кухні, й у цю мить запищала мікрохвильовка, ніби підтверджуючи її слова.
Нагріта їжа була надто гарячою, але Лізі жадібно проковтнула її, остуджуючи рота пінястими ковтками холодної пепсі. Коли вона докінчувала останній ковток, то пригадала низький шиплячий звук, із яким шерсть загиблого кота терлася об вузький отвір поштової скриньки, і таємниче відчуття тягучості, яке опанувало її, коли тіло кота неохоче піддалося її зусиллям. «Мабуть, він там таки добре застряв», — подумала вона, і їй знову пригадався Дік Пауелл, чорно-білий Дік Пауелл, який цього разу сказав А ось вам трохи начинки!