Історія Лізі

Кінг Стівен

Якщо вірити Вудбоді, то саме Дулей повертав усі їхні розмови на цю тему. Лізі, що знала, як відреагував Вудбоді, коли вона відмовила йому в тому, чого він просив, сумнівалася, що для цього йому доводилося докладати надто великих зусиль.

На якомусь етапі їхніх розмов Дулей сказав Вудбоді, що він, Дулей, зміг би переконати вдову змінити свою думку щодо неопублікованих рукописів її чоловіка. Зрештою, чого їй упиратися, коли вся літературна спадщина її чоловіка все одно рано чи пізно буде перевезена до бібліотеки Пітсбурзького університету й приєднана до інших матеріалів, які складають Колекцію Лендона. Він уміє змінювати настрій людей, сказав йому Дулей. Він має особливий хист до цього. Цар інкунків (дивлячись на свого нового друга затуманеним поглядом проникливого пияка, Лізі в цьому не мала сумніву) запитав у Дулея, скільки він хоче за таку послугу. Дулей сказав йому, що він не прагне до

особистої вигоди. Адже вони розмовляють про те, щоб зробити послугу людству, хіба не так? Вони лише хочуть забрати великий скарб у жінки, яка надто дурна, аби зрозуміти, на чому вона сидить, наче квочка на яйцях. Воно то, звісно, так, відповів йому Вудбоді, але кожен добрий працівник має одержувати винагороду за свої труди. Дулей обміркував його слова і сказав, що він складе список необхідних витрат. А потім, коли вони зустрінуться й він передасть Вудбоді папери, вони зможуть обговорити питання про плату за послуги. І з цими словами Дулей простяг через стійку бару руку своєму новому другові, так, ніби вони й справді уклали між собою угоду, що мала сенс. Вудбоді узяв його руку, відчуваючи водночас захват і зневагу. Він постійно змінював свою думку про Дулея упродовж тих п’ятьох або сімох тижнів, коли він його знав, сказав він Лізі. Були дні, коли Дулей здавався йому серйозним, хоч і самовпевненим до тупості, сформованим в умовах в’язниці вченим, який сам себе поставив на ноги і чиї моторошні історії про пограбування, бійки та виготовлені з ложок ножі були всі правдивими. Але були й такі дні (день потиску рук був одним із них), коли він анітрохи не сумнівався в тому, що Джим Дулей не більш як базіка і що найнебезпечніший злочин, який він будь-коли скоїв, — це крадіжка одного чи двох галонів розчинника фарби, коли він працював на будівництві в Монревілі протягом шести місяців чи трохи більше в 2004 році.

Таким чином та розмова і той потиск рук для Вудбоді були не більш як напівп’яним жартом, надто коли Дулей сказав йому — такими словами чи трохи іншими, — що він переконає Лізі віддати папери її покійного чоловіка з метою послужити Мистецтву. Це були ті самі слова, які Цар Інкунків сказав Лізі того червневого полудня, і цей же таки Цар Інкунків сидів тепер напівп’яний у барі з чоловіком, якого він майже не знав, але чиє самовпевнене нахабство не міг не помічати, й удвох вони називали її Йоко й погоджувалися, що Скот міг тримати її біля себе лише для одного діла, бо хіба вона годилася для чогось іншого? Вудбоді сказав, що, на його думку, вся ця розмова була не більш як жартом, просто сиділи в барі двоє розвеселених чоловіків і базікали казна про що. Справді ці двоє розвеселених чоловіків обмінялися своїми електронними адресами, але в наші дні кожен має свою електронну адресу, хіба не так? Цар Інкунків зустрівся зі своїм лояльним підданим лише один раз після того достопам’ятного потиску рук. Це сталося через два дні по тому. Того дня Дулей дозволив собі випити лише одне пиво, сказавши Вудбоді, що він перебуває «на тренувальному режимі». Випивши це своє одне пиво, він зісковзнув зі стільчика за стійкою бару і сказав, що в нього побачення з одним «хлопом». Він також сказав Вудбоді, що зустрінеться з ним наступного дня, а наступного тижня — то вже точно.

Але Вудбоді вже ніколи не зустрічався з Дулеєм знову. Коли минули два тижні, він перестав шукати його очима. А електронна адреса Zack991 припинила працювати. Він тоді ще подумав, це й непогано, що він загубив слід Джима Дулея. Він забагато пив, і в ньому було щось не зовсім так. (Трохи запізно ти це помітив, професоре, з гірким почуттям подумала Лізі.) Питний режим Вудбоді знову знизився до його колишнього рівня — одне пиво чи два пива на тиждень, і цілком бездумно він переселився до іншого бару, який був за два квартали звідти. І лише згодом до нього дійшло, що він підсвідомо хотів прокласти дистанцію між собою і тим місцем, де він востаннє зустрічався з Дулеєм; він, власне, розкаявся, що дозволив втягти себе в ці дурні балачки. Він також сподівався, що все це було не більш як фантазією, ще одним із надхмарних замків Джима Дулея, який Джо Вудбоді допоміг йому спорудити, цмулячи з ним пиво, щоб у такий спосіб максимально скоротити останні нескінченні тижні жалюгідної пітсбурзької зими. Саме такими очима дивився він на всю цю історію, закінчив свою розповідь професор із тією щирістю, з якою адвокат розмовляє зі своїм клієнтом, коли повідомляє, що йому загрожує смертельна ін’єкція, якщо він дасть маху. Він дійшов висновку, що більшість історій Джима Дулея про його бандитські подвиги та виживання в суворих умовах державної в’язниці Браші-Маунтін були вигадкою чистісінької води, а отже, і його ідея переконати місіс Лендон віддати рукописи покійного чоловіка теж не була чимось більшим. Тож їхня угода була лише такою собі дитячою грою типу «А що як?»

— Якщо все це правда, то

скажіть мені одну річ, — запитала Лізі. — Якби Дулей приїхав до вас із фургоном літературних записів Скота, чи відмовилися б ви взяти їх від нього?

— Я не знаю.

Це й справді чесна відповідь, подумала Лізі, і тому запитала його про інше:

— А ви хоч розумієте, що ви накоїли? Що ви привели в рух?

На це професор Вудбоді не сказав нічого, і така реакція теж здалася їй чесною. Настільки чесною, наскільки вона могла бути.

7

Узявши невеличку паузу на роздуми, Лізі сказала:

— Ви дали йому телефонний номер, за яким він мені подзвонив? То я маю дякувати вам і за це?

— Ні! Повірте, я ніякого номера йому не давав!

Лізі йому повірила.

— Ви маєте щось зробити для мене, професоре, — сказала вона. — Якщо Дулей знову вийде з вами на зв’язок, можливо, тільки для того, аби повідомити вам, що він узяв слід і все складається добре, ви скажете йому, що справу залагоджено.

Цілком залагоджено.

— Я скажу. — Готовність цього чоловіка допомагати була їй майже огидною. — Повірте мені, я…

Його урвав жіночий голос, — певно, голос його дружини, тут сумніву не могло бути, — який про щось запитував. Лізі почула шарудіння, коли він прикрив нижню частину слухавки долонею.

Лізі була не проти, щоб їхня розмова на кілька хвилин урвалася. Вона спробувала подумки оцінити свою ситуацію, й у своїх загальних обрисах вона їй не сподобалася. Дулей сказав, вона може розрядити напруження, якщо віддасть Вудбоді папери Скота та його неопубліковані рукописи. Після цього професор зателефонує психові, скаже йому, що все залагоджено, і справа закриється. Але ж колишній Цар Інкунків каже, що втратив будь-яку можливість сконтактуватися з Дулеєм, і Лізі йому вірила. Можливо, то була помилка з боку Дулея? Несподівана проблема, яка виникла в ретельно опрацьованому ним плані? Вона так не думала. Вона думала, що Дулей, мабуть, і справді мав певний туманний намір з’явитися до офісу Вудбоді (або в його заміський дім) із паперами Скота… але перш ніж він це зробить, він планував стероризувати її, а потім поранити її в тих місцях, до яких вона не дозволяла хлопцям доторкатися на шкільних танцях. Але навіщо йому це робити, після того як він доклав стільки зусиль, щоб запевнити і професора, й саму Лізі, що нічого поганого не станеться, якщо вона погодиться співпрацювати.

Можливо, він хоче довести самому собі, що йому все дозволено.

Це схоже було на правду. А згодом — коли вона, можливо, буде мертва або так жахливо покалічена, що їй уже не захочеться жити, — сумління Джима Дулея буде спроможне переконати себе, що Лізі сама в усьому винна. Я дав їй усі шанси, — подумає її новий друг «Зак». — Ніхто в цьому не винен, крім неї самої. Вона вирішила залишитися Йоко до самого свого гіркого кінця.

Що ж, гаразд. Хай буде так. Якщо він з’явиться, вона просто віддасть йому ключі від сараю і скаже, що він може брати там усе, що йому треба. Я скажу, нехай він там тішиться, нехай ловить кайф.

Але від цієї думки губи Лізі стислися в тонку позбавлену гумору місячну посмішку, яку могли б помітити хіба що сестри та її чоловік, що називав таку посмішку «передвістям торнадо на обличчі Лізі».

— Нехай мене трахнуть, якщо я це зроблю, — промурмотіла вона й розглянулася навколо, шукаючи поглядом срібну лопату.

Лопати тут не було. Вона залишила її в автомобілі. Якщо вона хоче мати її, то їй ліпше піти й забрати її там негайно, поки не стало геть поночі…

— Місіс Лендон? — Це був професор, у чиєму голосі звучала ще більша тривога, ніж дотепер. — Ви ще там?

— Так, — сказала вона. — Ви бачите, до чого це вас привело.

— Пробачте, не зрозумів?

— Ви знаєте, про що я кажу. Ви так хотіли здобути у своє розпорядження папери мого чоловіка, ви вважали, що маєте повне право заволодіти ними. І ось до чого це вас привело. До того, як ви себе тепер почуваєте. Плюс ті питання, на які вам треба буде шукати відповідь, коли я покладу слухавку.

— Місіс Лендон, я не…

— Якщо вам зателефонують із поліції, то я хочу, щоб ви розповіли їм усе те, що розповіли мені. А це означає, що спочатку вам доведеться відповісти на запитання своєї дружини, ви так не вважаєте?

— Місіс Лендон, я вас благаю! — У голосі Вудбоді тепер прозвучала паніка.

— Ви самі завели себе в цей глухий кут. Ви і ваш друг Дулей.

— Не називайте його моїм другом!

Передвістя торнадо на обличчі Лізі набуло ще чіткіших обрисів, а її губи ніби витончилися так, що стало видно кінчики її зубів. Водночас очі в неї звужувалися, доки не перетворилися на крихітні сині іскри. То був нещадний погляд — погляд дівчини з родини Дебушерів.