Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях
Шрифт:
Щодо етнічної приналежності кіммерійців, то їх вважають іранським народом. На зміну їм у степах України прийшло інше іранське населення – скіфи, про яких маємо чимало писемних свідчень. Частина кіммерійців, як уже зазначалося, пішла походом на країни Передньої Азії, де, судячи з усього, з часом «розчинилася» серед місцевого люду. Інша ж частина лишилася в Північному Причорномор’ї, давши початок такому етносу, як таври.
Історія кіммерійців – це діяння давно минулих днів, які майже забулися. Проте в ХХ ст. про них раптом згадали. Образ кіммерійців як жорстоких вояків потрапив до попкультури. Американський письменник Роберт Говард написав низку оповідань і повістей про кіммерійця Конана-варвара. У цього автора з’явилися послідовники, які створили ще чимало творів про того вигаданого персонажа. За мотивами цих творів у США створювалися комікси, кінофільми, серіал, відеоігри. Одним з акторів, який втілив на екрані образ Конана-варвара, був знаменитий
Монети царів ДобруджськоїСкіфії
Вояки скіфів. Перемальовка з торевтики
Скіфи, заступивши кіммерійців, стали панівною людністю в степах України у VІ–ІІІ ст. до н. е. [15] Хоча почали проникати вони сюди ще з VІІІ ст. до н. е. Скіфи, створивши доволі потужне державне утворення, чимало «наслідили» в історії античних греків, народів Передньої Азії й навіть могутньої Персії. Геродот скіфам присвятив окрему, четверту, книгу своєї «Історії». Щоправда, у ній є легенди, які викликають сумніви. І все ж у цьому творі міститься чимало інформації, яка, схоже, правдиво зображувала життя й діяльність скіфів.
15
Див.: Граков Б. Скіфи. К., 1947; Петров В. Скіфи: Мова і етнос. К., 1968; Рыбаков Б. Геродотова Скифия. М., 1979.
Загалом із грецьких джерел випливало, що скіфи не були однорідним народом. Вони, за Геродотом, розподілялися на царських скіфів, кочових скіфів, скіфів-землеробів і скіфів-орачів. Ядро Скіфії становили царські скіфи й скіфи-кочівники, які проживали у причорноморських і приазовських степах. Належали вони до іранських етносів. Царські скіфи панували над скіфськими племенами. Вони, за словами Геродота, «вважали інших скіфів своїми невільниками» [16] . Наддніпрянщину заселяли скіфи-землероби, а на захід від них жили скіфи-орачі. І ті і ті займалися землеробством, але різнилися за способом веденням господарства і, ймовірно, за етнічними ознаками. Зі слів Геродота можна зрозуміти, що скіфи-землероби сіють пшеницю (зернові) для споживання. А скіфи-орачі її не їдять, а вирощують для продажу. Можливо, ця інформація не зовсім точна. Сумнівно, що скіфи-орачі, сіючи зернові, не споживали їх. Радше можна говорити, що вони, проживаючи неподалік від грецьких міст-колоній, Ольвії зокрема, були, на відміну від скіфів-землеробів, більш зорієнтованими на товарно-грошові відносини, передусім на продаж зерна. Загалом складається враження, що Скіфія була конгломератом племен, між якими існували господарські й етнічні відмінності. Однак над цим населенням панувала одна елітарна верства – царські скіфи, які зуміли зосередити в своїх руках як владу, так і значні матеріальні цінності.
16
Геродот. Історії в дев’яти книгах. С. 185.
Скіфія, на відміну від держави кіммерійців, це держава вищого, фактично імперського типу. Вона різноетнічна. Проте на чолі її стоїть елітарний етнос, який зосереджує у своїх руках владу й експлуатує підвладне йому населення. Цей своєрідний етнос-клас спирається на військову силу. І йому повинні служити продуценти – землероби й скотарі.
У Геродота є свідчення про особливе шанування скіфських царів. Він розповідає, що коли хворіє скіфський цар, то кличе ворожбитів, які зазвичай говорять, що хтось зі скіфів порушив присягу біля царського вогнища. І, мовляв, це є причиною хвороби. Цього чоловіка і його синів, як ведеться, страчують, а їхнє майно забирають.
Також Геродот описує пишне поховання скіфського царя. Спочатку померлого бальзамують. Після цього труп на возі везуть до підвладних цареві племен. І цей об’їзд супроводжується відповідними обрядами. Таким чином, на рівні символічному демонструвалася підвладність люду цареві. Під час поховання в могилу кладуть не лише речі, якими цар користувався, зокрема золоті чаші, а й спеціально вбитих його коней і слуг. А через рік влаштовувалися поминки по цареві. Тоді ж убивали п’ятдесят його слуг-воїнів. З опису
На основі цих свідчень Михайло Грушевський дійшов висновку, що державний устрій скіфів мав «характер деспотичної монархії» [17] .
Геродот спеціально наголошує, що в могили скіфських царів клали лише золоті речі, а не срібні чи бронзові. Такі речі й предмети розкоші привозилися з Греції. Натомість Скіфія стала експортером зерна в цю країну, її житницею. Царські скіфи, наскільки можна судити, контролювали торгівлю з греками, маючи з цього чималий зиск. Також джерелами їхніх доходів були завойовницькі походи, данина з підвладних племен, работоргівля – власне, те, що можна називати «грабіжницькою економікою».
17
Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1991. Т. 1. С. 115.
В архаїчних суспільствах часто з військовими вождями конкурували служителі культу. Іноді вони навіть ставали провідною елітарною силою, як це, наприклад, бачимо в індійському ведичному суспільстві. Цього не скажеш про скіфів. Спеціальних служителів культу, які б здійснювали обряди, у них, вочевидь, не було. Проте були ворожбити, які так само служили царям, як й інші піддані. Коли ж ворожіння виявлялися «неправильними», ворожбитів страчували.
Однак, попри високий авторитет царів, траплялися випадки, коли скіфи виступали проти своїх правителів. Наприклад, Геродот пише, що вони вбили царя Скіла, який почав переймати грецькі звичаї. Також є деякі свідчення про боротьбу за владу серед скіфської верхівки.
Вести мову про структуру Скіфської держави дещо проблематично. Поширена думка, що вона складалася з трьох частин, кожна з яких поділялася на окремі племена, які мали певну автономію. Вочевидь, варто враховувати те, що засоби комунікації в скіфів були обмежені. Немає перевірених даних про існування в них писемності. Не було в них і хорошого шляхового сполучення. У таких умовах здійснювати централізоване управління великою територією, яку займали скіфи, було проблематично. Відповідно, населення й землі цієї держави мусило поділятися на окремі частини. Однак царські скіфи намагалися їх контролювати. І, наскільки можна судити, це їм вдавалося.
Фрагмент пектораліз ТовстоїМогили, VI ст. до н. е.
У такій державі існувало своє право – переважно, звичаєве. Про деякі звичаї, які фактично ставали правовою нормою, і пише Геродот. Хоча не виключено, що скіфські правителі, які мали відносно широкі контакти з греками, могли робити кроки до створення фіксованого на письмі права.
До звичаєвого права варто віднести правила шанування царів, про що йшлося вище. Чимало норм скіфського права були орієнтовані на те, щоб скіфські воїни досягали успіхів, воюючи зі своїми противниками. Геродот відзначає, що у них «встановлено таке: першого ворога, якого вб’є скіф, він п’є його кров, а скільки інших він вб’є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється отримати щось із трофеїв, а якщо не принесе голови, то йому це не дозволяється…» [18] . А ось як ще про один військовий звичай говорить цей автор: «Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба» [19] . Завдяки війську, де культивувалися жорстокі звичаї, царські скіфи й утримували владу.
18
Геродот. Історії в дев’яти книгах. С. 194.
19
Там само. С. 195.
Скіфія вийшла переможцем у деяких грандіозних битвах, про які говорили в античному світі. Передусім це стосується невдалого походу перського царя Дарія І Ахеменіда проти скіфів. Цей правитель зібрав величезне військо (ніби до 100 тис. осіб) і пішов 512 р. до н. е. в Північне Причорномор’я, щоб розгромити скіфів. Однак це йому не вдалося зробити, й він, фактично, зазнав поразки, полишивши землі своїх противників.
Є в Геродота згадка про договори, що укладалися скіфами. Зазвичай вони скріплювалися присягою. Також говорить він і про суперечки між скіфами, що вирішувалися шляхом двобою «перед лицем царя».