Історія України-Руси. Том 7

Грушевський Михайло Сергійович

Цїкаво при тім почути, що аж сї жалї й відомости Струся змусили Жолкєвского вперше задумати ся над козацькою справою, над сими українськими своєвільствами. Се тодї як уже цїлих два роки (1592 і 1593) східно-полуднева Україна була ареною козацького господаровання; потім як козаки опановували державні замки, забирали гармати, давали правдиві битви старостам і шляхтї. Так мало займали тутешнї справи вищу адмінїстрацію польську. Аж тепер Жолкєвский довідуєть ся про ріжні накази королївські в справі козачини, від Баториєвих почавши аж до недавнїх, з 1590-років, що казали війську коронному, як ми бачили, без всяких правних процедур громити своєвільних.

Ситуація на Українї справдї ставала все грізнїйша. Спеціальні причини ще причиняли ся до напливу козачини з Низу в „волость": Татари громадили ся в великих масах в степах, потравили тут пашу, і вкінцї знищили запорозькі укріплення на Запорожу, скориставши з того що козачина вся рушили звідти ¹⁴). Але на хвилю нові комбінації заграничної полїтики притягнули до себе увагу козачини й відтягнули їх сили від української „волости", звернувши в експедиції заграничні.

Примітки

¹) Listy 'Z'olkiewskiego ч. 19.

²)

У Соловйова VII с. 625.

³) Див.вище, с. 182.

⁴) Listy ч. 17.

⁵) Bielski c. 1691.

⁶) Угода як низше.

⁷) У Немцевіча Dzieje panowania Zygmunta III, вид. Туровского І с. 135.

⁸) Volum. legum II с. 344.

⁹) Бєльский с. 1700-l.

¹⁰) Лист Верещиньского до Замойского, виданий поки що у Стороженка Ст. Баторій с. 307; помиляєть ся він, толкуючи, що уставленнє козацького суду в Черкасах опираєть ся на польськім праві. Нї, се був імунїтет, привілєґія.

¹¹) Реляція Верещиньского-Listy St. 'Z'olkiewskiego c. 28-30.

¹²) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 21.

¹³) Listy ч. 22.

¹⁴) Listy c. 32-3.

ЗНОСИНИ ЗАГРАНИЧНИХ ДЕРЖАВ З КОЗАКАМИ І УЧАСТЬ ЇХ У ВІЙНІ З ТУРКАМИ 1593-6 РР.; КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ І РОЗРУХИ НА УКРАЇНЇ Й БІЛОРУСИ 1595/6 Р.: АВСТРО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА І ПЕРШІ ЗНОСИНИ АВСТРІЇ З КОЗАЧИНОЮ, ВЕРБУНОК ЯН. ОСТРОЗЬКОГО, МІСІЯ ХЛОПІЦКОГО, ПАПА КЛИМЕНТ VIII І МІСІЯ КОМУЛЕЯ, КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА ТУРКІВ 1593/4 Р., МІСІЯ ЛЯСОТИ І ПОСОЛЬСТВО МОСКОВСЬКЕ, ПОХІД НАЛИВАЙКА НА МОЛДАВУ, НЕВДАЛА ЕКСПЕДИЦІЯ ЯЗЛОВЕЦКОГО, КОЗАЦЬКИЙ ПОГРОМ ВОЛОЩИНИ, ВПЛИВ ЙОГО НА ПОЛЇТИЧНУ СИТУАЦІЮ, ПОХІД ЛОБОДИ І НАЛИВАЙКА 1595 Р., ЕКСПЕДИЦІЯ ЗАМОЙСКОГО, МОЛДАВА ПЕРЕХОДИТЬ ПІД ЗВЕРХНІСТЬ ПОЛЬЩІ.

Уже з 1590 р., коли Туреччина закінчила війну з Персією, стало рішучо заносити ся на велику війну між Австрією й Туреччиною за Угорщину. Невважаючи на те, що останнїми часами (від згоди 1568 р. властиво) Австрія платила з своїх угорських земель рік-річний „почесний дар” султанови в висотї 30 тис. дукатів, напади з турецького боку не переривали ся, й було очевидно, що як тільки турецьке правительство упораєть ся, податливість і пасивність Австрії не відборонить її від нової атаки з боку Турків. І хоч формально війна була проголошена тільки лїтом 1593 р., але фактично вона вела ся вже скорше і австрийське правительство мусїло розглядати ся за союзниками і засобами против найстрашнїйшої воєнної сили тодїшнього світа.

Обставини складали ся так, що з заходу можна було що найбільше сподївати ся тільки грошевих підмог; воєнну поміч давав тільки папа. Приходило ся шукати помочи на сходї, й австрийський двір силкуєть ся притягнути до своєї боротьби з Туреччиною Московщину, Польщу, Семигород, Молдаву. Серед сих заходів довідуєть ся про воєнні контінґенти козацькі й заходить ся коло нього, щоб і їх притягнути до участи в боротьбі з Турками і їх помічниками Татарами.

Уже зимою 1592/3 р. чи найдальше — в початках весни 1593 р. до австрийського правительства звернув ся якийсь козацький висланник, заявляючи свою готовність прийти на Угорщину і „служити против Турок”. Чи був то висланець справдї запорозької козачини, що стояла тодї під проводом Косинського і воювала з Острозьким, а потім Вишневецьким, не знати; може скорше був то висланець шляхетсько-козацьких авантурників, як і пізнїйший Станислав Хлопіцкий і той Валїцкий, що потім про посольство Хлопіцкого оповідав ¹). Австрийське правительство, маючи очевидно деяке понятє про двозначне полїтичне становище козачини, не схотїло на слїпо анґажувати себе й сього першого післанця відправило нї з чим. Але свому послу Вакеру, висланому весною 1593 р. до Москви з тим, щоб притягнути її до участи в боротьбі з Турцією, між иньшим поручило воно запитати також, чи не буде московське правительство противити ся замірам австрийського правительства „прийняти козаків і післати їх против турецького султана”. Московське правительство потїшило посла обіцянкою підтримати Австрію против Турків, а що до козаків сказано йому, що до них Москва нїчого не має; при тім характеризовано їх як людей дуже користних для партизанської війни, але своєвільних і непевних ²). Тодї при новім посольстві в Польщу, при кінцї 1593 р., тому ж Вакеру поручили також довідати ся там щось близше про козаків, але потайки, не звіряючи ся особливо Замойскому, як чоловіку неприхильному антітурецьким плянам ³). Що польське правительство не признаєть ся офіціально до нїякої власти над козаками, се мусїли знати на австрийськім дворі і тому про згоду питати не поручали, а хотїли, очевидно, вияснити тільки фактичні відносини.

Тим часом одначе Януш Острозький, що мав зносини з Угорщиною, вже в вереснї 1593 р. почав через свого білоцерківського підстаросту, звісного нам кн. Курцевича, заохочувати козаків в службу цїсареви: обіцяв їм по 20 золотих і сукно на кождого кінного вояка, але жадав, щоб мали з собою артілєрію — 24 гармати полеві, себто — щоб ішли усїм військом; так доносив Замойскому на початку жовтня Верещиньский ⁴). Про се, очевидно, балакали між собою козаки в Київі, під час своєї „окупації” київської, і тут, почувши сї розмови, оден з катеґорії тих шляхетсько-козацьких авантурників, якийсь близше нам незвісний Станислав Хлопіцкий задумав зробити собі з того аферу ⁵). Він пустив ся в Прагу на цїсарський двір і тут заявив, що приїхав в ролї посла від низових козаків: козаки маючи 8 до 10 тисяч війська беруть ся ударити на Татар, що виберають ся походом на Угорщину, — сим нападом вони відвернуть їх від походу. З сеї пропозиції австрийське правительство рішило скористати не чекаючи вістей з Польщі. Хлопіцкого формально прийнято в службу, приведено до присяги й вислано до козаків з цїсарською корогвою й трубами і листом до них, з закликом воювати Турків. Осібно з своїм аґентом Лясотою правительство австрийське післало в дарунок козакам 8 тис. дукатів і поручило йому близше порозуміти ся з ними що до операцій против Турків ⁶).

Разом з тим в подібні ж заходи з свого боку, зовсїм не залежно від австрийського правительства, чинив папа Климент VIII, що дуже близько до серця приймав угорську справу і також перейнятий був плянами східньої лїґи против Турків. Ще в 1580 р. через польську нунціатуру козацькі ватажки подавали

папській курії пляни ґрандіозних воєнних операцій на Турка ⁷); тодї вони лишили ся без результату, тепер папа задумав скористати ся з них. В осени 1593 р. вислав він свого нунція хорватського священника Комуловича, чи Комулея (в латинській формі), поручивши йому клеїти ту лїґу і між иньшим взяти на службу против Турків козаків. Він мав заохотити їх до війни — на се дано йому дві булї, одну адресовану до козаків, другу до їх гетьмана (capitaneus). На задаток, коли б того конче добивали ся, мав він дати їм 12 тис. дукатів, а решту — як уже розпочнуть війну ⁸). Але маршрут Комуловичу дано при тім досить незручний: звернути ся до арциб. Солїковского, потім до Януша Острозького, а до самої козачини Комулович так і не знайшов дороги. Про Запорожцїв довідав ся, що вони стережуть Татар на устю Днїпра, і туди не відважив ся їхати. З Камінця війшов в переговори з „иньшими козаками”, числом півтретя тисячі (мабуть Наливайковими) ⁹), хотїв привести до спільних операцій їх з господарем молдавським, але той собі таких союзників не бажав, бо бояв ся їх погромів, і так з тих переговорів нїчого не вийшло ¹⁰). Кінець кінцем Комуловича справили до недавнього козацького „старшого” Мик. Язловецкого, і з ним він уложив таку умову: за цїну переданих йому тих 12 зол. Язловецький обовязав ся до трох місяцїв іти або в Татарські краї або напасти на Татар, коли вони вертатимуть з Угорщини ¹¹).

Можемо собі представити, як сї всї пляни, переговори, поголоски, сї папські й цїсарські дукати, корогви й труби розворушили козацтво й який горючий матеріал кинули між нього.

Уже в груднї 1593 р. вибралось козацьке військо на турецькі дунайські міста, пройшло через Волощину, напало на Джурджево й трапивши під час ярмарку, набрало там здобичи, попустошило околицю й вернуло ся щасливо; Турки й Волохи вибрали ся догоняти, але до Днїстра не нагнали, а за Днїстер перейти не відважились. Провідником сього походу польські джерела називають Григория Лободу, що перше виступає тут як козацький ватажок, а козацьке військо рахують на три тисячі ¹²). Але був се поход здаєть ся — добровольский, бо військо запорожське до його не признавалось ¹³). Воно рушило ся доперва на весну 1594 р., коли на Запороже прийшла цїсарська грамота, післана з Хлопіцьким і вислана ним туди на перед. Щоб показати свою службу цїсареви, як казали козаки, військо козацьке зараз же, в мартї того року, вибрало ся походом на Білгород, де громадили ся тодї турецькі війська до походу, погромило місто й побило багато Турків — півтретя тисячі вояків і вісїм тисяч простого люду ¹⁴). Потім, в маю, коли Хлопіцкий привіз цїсарську корогву й иньші клейноти, рішено було вчинити новий похід. Кримський хан тодї рушив з Криму на Угорщину, й рішено було погромити його на переправі через Днїпро (пригадуємо, що се був плян Хлопіцького, предложений цїсареви). З ним рушив гетьман Богдан Микошинський на 50 човнах з 1300 козаків. Але орда йшла дуже великою масою (було 80 тис. людей, як оповідав взятий „язик”), а переправи стерегли турецькі кораблї, так що козаки бити ся з ними бились, але не допустити переправи не здужали. В червнї приїхали посольства — московський посол з дарунками і порученнєм, щоб козаки помагали цїсареви, і цїсарський (Лясота) з грошима і порученнєм, щоб козаки йшли через Волощину на здогін за Татарами. Сума привезена Лясотою як дарунок (8 тис. дукатів) розчарувала козаків — вони сподївали ся більшого і хотїли формальної службової умови, з певною річною платнею. Плян походу в Туреччину їм теж не сподобав ся; вони казали, що на се треба й більше людей — а їх було на Запорожу 3 тис. тільки, і коней треба, а їх нема, і щоб дістати, треба часу; лїпше піти на Перекоп, або на турецькі міста Кілїю і Бабадаг, човнами. Як оповідає Лясота в своїй незмірно цїкавій записцї, ся опозиція виходила від старших і статочнїйших козаків, тим часом як „чернь” з початку була за згодою, а потім під впливом сеї старшини, стала також відмовляти ся. Нарештї рішено вислати до цїсаря послів з деякими трофеями, щоб умовити ся що до дальшої служби, а тим часом іти на Перекоп ¹⁵).

Завданнє — іти за Татарами на Молдаву й боронити їм переходу, не прийняте на себе Запорожем, на власну руку задумав сповнити Наливайко. Вже з весни він носив ся з гадкою іти походом на Татар і бажаючи злучити корисне з приємним, шукав фірми чи по просту сказавши — наємця для сеї кампанїї. З квітня маємо його лист до гетм. Замойского: він подає до відомости, що відпросив ся з служби кн. Острозького, прочувши про небезпеку, яка насуваєть ся від ворога св. хреста і всеї корони Польської, зібрав „немало товариства” й віддає його й себе до розпорядження гетьмана: просить інструкцій, куди на того неприятеля має звернутись і де з військом своїм має мати кватири ¹⁶). Та гетьмани були взагалї до козацтва настроєні і скептично і неприхильно, і очевидно, не схотїли взяти й Наливайка в службу ¹⁷). В маю-червнї він то, очевидно, переговорював вже з Комуловичом що до служби на Турків. Сї переговори теж не привели до нїчого, і тодї Наливайко з своїм військом, з півтретя тисячі люду сам пішов на Волощину, переймати Татар в їх походї на Угорщину, десь в серединї чи другій половинї червня. Військо його було, розумієть ся, занадто слабе, щоб заступити Татарам дорогу, але йому удало ся сильно їх шарпнути й забрати кілька тисяч коней (3-4 тис.), як оповідали його післанцї; з листу Наливайка до короля виходило б, що він погромив осади турецькі в околицї Прескан, на долїшнїм Днїстрї ¹⁸). Прочувши, що Запорожцї не можуть за для браку коней рушити ся на Молдаву, Наливайко післав своїх післанцїв на Запороже, заохочуючи до згоди й спільних операцій. Лясота був свідком сього посольства. Він каже, що Запорожцї гнївали ся на Наливайка за те, що він під час волинської кампанії 1593 р. бив ся против них в війську Острозьких. Наливайко виправдував ся тепер перед Запорожцями, що він не міг инакше поступити, бо ся кампанія застала його в службі у кн. Острозького і він не міг від його відступити, але готов ставити ся на суд Запорожцїв: „коли чесне рицарство підозріває його далї в якійсь ворожнечі, то він сам особисто ставить ся в їх колї, зложить свою шаблю, буде виправдувати ся від усїх, і коли рицарське коло все таки признає його неправим, то він сам дасть свою голову відрубати його власною шаблею. Але він сподїєть ся, що його вияснення їх вдоволять і його вважатимуть на будуще своїм добрим приятелем і братом”. На перепросини він заявляв охоту подїлити ся з Запорожцями своєю здобичею — дати їм 15-16 соток коней, захоплених від Татар ¹⁹). Кінця сього епізоду Лясота не оповідає, але очевидно, що помиреннє наступило, бодай формальне, бо згодом починають ся деякі спільні операції Запорожцїв з Наливайківцями.