Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
Ми не знаємо, яку відповідь одержав Богданович з товаришами, коли саме і в якій формі її дано. “Розговір” їх з московськими дипльоматами відбувся 17 (27) грудня, маємо його протокол, але в нім козацьких послів тільки розпитувано, а московську відповідь вони мали дістати “иншим часом”, і ми її не маємо. Знаємо, що рішеннє в в українській справі було винесено після від'їзду Богдановича і товаришів, в місяці лютім. До того часу обережні московські дяки не могли брати на себе відвічальности. Беручи під увагу те що говорилось перед тим і те що говорилося потім, ми мусимо собі уявити відповідь Богдановичу і товаришам обережною і здержливою, але в тім дусі, що царське правительство попробує попосередничати між українською і польською стороною, як то вже їм раніш пропонувало,-але коли польський уряд не вдоволить православних і сим разом (все ж ішло під знаком охорони
Все се мала обсудити велика рада старшини, скликана на Йордан. Про неї розповідав путивльському вістунові Яков Воронченко, полковник прилуцький. Він сказав, що на 6 січня з'їздилися до гетьмана з усіх городів полковники і сотники “на думу”, і договорилися з королем і Поляками не миритись, а просити милости у царя щоб прийняв їх під свою сильну державу” 17). На сей час сподівалися приїзду польських комісарів, згідно з попередніми переговорами 18), але вони не приїхали. Не вважаючи, що оба обози-і польський і литовський під зиму розпущено, з огляду на велику пошість, уперто говорилося про близький наступ Поляків, на знищеннє православної Руси 19), і старшина рішила прийняти сю війну, не вважаючи на страшні втрати, понесені Україною (правобічною) від пошести, і слабе довірє до татарської підтримки.
Козацьке військо було без сумніву дуже ослаблене пошістю. Ракушка-Самовидець, згадуючи тодішні “приморки барзо великіє”, згадує особливо район Корсуня (“и по иних городах в тих повЂтах”), “также по Задніпрю: в Переяславлю и в пригородках його, в Носівці, Прилуці-опріч Ніжина-богато вмерло людей, що пусті зістали двори” (с. 32). В Варшаві при кінці жовтня рахували, що від пошести згинуло вже більше 10 тисяч козаків, потім прийшла відомість, що й сам Хмельницький помер від пошести-поки він не нагадав знову про себе 20). Московські вістуни говорять про карантин, котрим заходились ізолювати заражені місцевости. Трубчевський посадський чоловік Ларко Перець, побувавши в Сосницькім повіті в першій половині жовтня оповідав, що в Сосницькім повіті всі пароми на Десні затоплено, бо в Київі велика пошість. Київський митрополит поїхав був з Київа до Ніжина, але там його не прийняли, і він пристав у Макошинському манастирі. “В литовському городі, зветься Чернухи, а стоїть побіч Київа і Переяслава-всі люди вимерли моровим повітрєм” 21). Браславський воєвода почувши таке, велів замкнути “литовську границю”. Замкнено переїзди через Дніпро.
Наскільки се поправило справу зістається невідомим. Але страти були великі. Згадані вже післанці, що приїхали 5 листопаду від Виговського до Яс, Гойський з товаришом, оповідали, що пошість страшно лютує на Україні і забрала богато козаків. “В Київі поховано шість тисяч з самими цехами і звиклими обрядами”, не рахуючи тих що обійшлися без таких церемоній; померло 50 ченців. В Переяславі поховано вісім тисяч, і так по инших. “Через те козаки, бачучи на себе кару божу, стали схильніші до згоди” 22).
Безсумнівно ся смертність відбилася сильно і на еміґрації Українців за московську границю-в тій степовій частині де границя ніколи фактично не охоронялась. Але документи і вісти не виявляють ні паніки, ні розстрою козацької машини, вона функціонувала правильно, і настрій був самопевний і бадьорий. Спеціяльно в вищій козацькій верстві осягнений гетьманом династичний успіх-посвояченнє його з волоським господарем і литовським князем-гетьманом, що тепер уважався певним союзником козацтва, безсумнівно підняло настрої. Мині хочеться навести, як ілюстрацію сих настроїв реляцію пограничного з Московщиною сотника Пилипа Уманця, писану в відповідь на закид сівського воєводи, що в ріжних пограничних справах сотник звертається до нього безпосереднє, такий “простий чоловік” до такої високої персони- царського воєводи.
“А що ваша милость писал до нас недавними часы у своєй грамотЂ, же нам не годит ся простым людем до воєвод грамот писать,-мы за ласкою божою тепер не єстесмо просты, але єстесмо рыцери войска Запорозкого. Правда, же поселъ великий корунный небожчик Адам Кисел(ь) постановил былъ з осударем праведным и з бояры великими, же только было писать грамоты волно до воєвод воєводам, старостам, судьямъ, писарям земским и гродцким. А тепер у нас за ласкою божою, поки єго воля святая, тут (у) всем краю Северском ни воєводы ни старосты ани судьи ани
В переддень сполучення України з Московщиною під твердою рукою московської бюрократії, визволена Україна устами сього пограничного сотника гордовито підчеркує свій тріумф над старим передреволюційним режімом, свою свободу і самостійність.
Примітки
1) Ориґінал на великім аркуші в актах московського посольського приказу-Польські справи 1652 р. ст. 1б. Тут же лист Виговського тому ж воєводі, інтересний своїм постскриптумом: “Божею милостию і т. д. (тойже титул) Іоан Выговъский писар войска Запорозкого здоровья доброго жычитъ. Же ваша милость рачишъ ко мнЂ писать и в дружбе приятельской жить и зсылки мЂть зо мною о дЂлах єго царского величества, велце дякую, а вЂрность и службъ моих прямых ко єго царскому величеству и большей освечати буду. Тепер нЂт с Крыму вЂдомости немашъ жадное нЂт. С Ляхами мир совершен, о договоре писал єго милость пан гетман и о комисарах; што будет нам вЂдомо отколь, я о всем вашей милости знать дам; и ваша милость рачъ ознаймовать, што будетъ от єго царского величества. При семъ здоровъ буди и Богомъ хранимъ. Вашей милости всего доброго жычливый приятель и служить рад Іоан Выговский писар. З Чигирина 18 октобра 1652 г.
“Ознаймую вашей милости, же дано знать з Литвы, якобы послы лядзкиє были у царского величества, и казано намъ, же чесно принято в столицы. Тыє ж послы що были у столицы давали царскому величеству Смоленско зо въсим, только просили о помочи на козаков, такъ нам дано знать. А послы лядзкие що у насъ были з миромъ, все о тоє договоровали ся, абы з войною на иншу землю пойти, только не сказовали где. Тое увЂдомляю, же Татаре гдесь готуют се, одно не вЂдать где, але сподеваю се кожъдого дня. З Стамбулу прислано ханови кримскому булаву, короговъ, шаблю и кафтан; далей дам знать, що одкуль будет”.
2) Оповіданнє в Сівську ігумена Єфрема нижче, с. 469.
3) Се пише якийсь волоський пан 2 листопада-Збірка Русєцких ркп. 41 с. 216: “Пише (Хмельницький), що двох салдатів вийшло з Орди на Ор (Перекоп), не знати які у них замисли, бо що третій день посли хана бувають у Хмельницького, і така там у них мова, що підуть з козаками під Камінець. А пан Мацоля буркалаб хотинський приїхав від Хмельницького і так вийшли на Мультан”.
4) Про се писав Кутнарский: “Принесено мені і таку відомість, що солтан-калґа переправився через Дніпро на сей бік, і за ним мав прибути, і тепер кочують між Дніпром і Богом, а куди заміряють, напевно знати не можемо”. Тамже л. 216.
5) Реляція Юденкова-нижче с. 469.
6) Турецькі справи московського посольського приказу, 1653 рік, фраґмент.
7) Збірка Русєцких ркп. 41 с. 227.
8) Вимірковую сю раду з відомости про подорож до Чигрина ніжинського полковника Золотаренка, одного з найближчих людей до гетьмана, в звязку з висилкою посольства до Москви. Про се оповідав у Сівську 28 с. с. листопада макошинський ігумен Єфрем, я наведу в скороченню сю досить інтересну реляцію: “161 р. о святі Покрови прислані були листи до пограничних і до всіх козацьких городів, що литовський гетьман Радивил з польським королем і з Поляками хочуть напасти на них, козаків, першою теперішньою зимовою дорогою; нехай усі козаки готують запаси і коней годують та будуть готові против Поляків і Литви; а як він, гетьман Б. Хмельницький, пришле листи до них знову, аби зараз ішли до нього в збір против Поляків і Литви. І ноября 6 поїхав з Ніжина полковник ніжинський Іван Золотаренко до гетьмана Б. Хмельницького, довідатися, що він скаже їм, полковникам і козакам, і досі до Ніжина від гетьмана не вернувся. А по козацьких городках всі козаки на поготові-чекають від гетьмана наказу. Молять Бога, щоб великий государ велів їx прийняти під свою високу руку в вічне підданство (“холопство”), раді йому служити до кінця життя, а польському королеві і Полякам у підданстві бути не хочуть-хочуть проти Поляків і Литви за православну віру стояти, скільки їм Бог поможе”.-Польські справи 1653 р. столб. 1 л. 38-9; про сього ігумена й його вихід до Москви у Харламповича, Малорос. вліяніе с. 67.