Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Ся історія, як Тиміш порубав когось з старшини, має мабуть щось реальне під собою, і широко популяризувалася як акт оскарження не тільки против нього, але й против родини Хмельницьких і їх камаріллі, против старшинського засилля і пихи- в такім аспекті мусимо розуміти оповідання про сю пригоду Д. Виговського й ин. (нижче с. 539 дд). Найширше спиняється на нім Мирон Костин, ілюструючи ним безглузду поведінку Тимоша, що загубила похід на Мунтенію і привела таким чином до останнього упадку Лупула. Я наведу се тут:

Перед походом на Мунтенію згинув в Ясах польський писар Котнаровский, людина дуже солідна, що мала довірє Василя Лупула воєводи. Згинув з руки Тимоша- бо се був тиран, чоловік дикий, без страху божого; він причепився до Котнаровского, що він Лях і намовляв Лупула не віддавати доньки за нього, Тимоша. Одного разу він Тиміш, попросив воєв. Василя, щоб він прислав до нього Котнаровского, бо йому потрібен. Нічого не підозріваючи воєвода післав його до Ґалатського монастиря, а там з наказу

Тимоша вже чекали його козаки, наготовивші шаблі. Тиміш зачав з ним сварку, і коли Котнаровский виходив, козаки кинулися на нього і немилосердно зарубали на смерть, без усякої причини з його сторони. Як Василь воєвода довідався про се вбивство, трохи не отруївся з жалю. Тиміш же хотів так само розправитися з дворником Томою і вістерником Йордакі-з тих самих мотивів що вони як і Котнаровский намовляли Василя воєводу не віддавати за нього Роксанди. Ті нещасливі бояре благали, щоб воєвода пустив їх до дому, але воєвода не згоджувався, тільки велів переказати зятеві, що краще йому, Василеві, не жити ніж бачити в такій небезпеці бояр, що користувалися його повним довірєм. Яку охоту матимуть инші бояре йому служити в такім разі? (332).

В поході на Мунтенію серед старшини були Богун (Bohul) і Носач (Nosaci), звісні полковники, заслужені козаки, і одного разу без всякої причини-за одно тільки слово, сказане Богуном на раді, Тимуш затяв шаблею в плече Богуна і задав йому таку рану, що той підчас цілого походу мав руку завязану: така дика була Тимошева вдача! Ніхто з полковників не важився ні слова сказати йому, як краще покермувати походом, і з такої поведінки Тимуша-чоловіка молодого і недосвідченого, можна було знати, що з його проводу нічого путного не буде (333).

Постать гетьманича не переставала займати уяву і служити темою ріжних лєґенд і фантазій як далі побачимо. Але що й козаки і Лупулові партизани сильно погуляли над причетними до перевороту, се розуміється, вповні правдоподібно, і при тім козаки дійсно могли зводити рахунки на дві сторони: і з противниками Лупула і з прихильниками польської орієнтації. Чимало від сих екзекуцій повтікало не тільки до Валахії й Семигороду, але й до Царгороду, аґітуючи тут проти Лупула й козаків. “Не можна досить розповісти”-пише царгородський резідент цісареві в липні-“як тирансько і варварсько поводився молодий Хмельницький по першім своїм приході до Молдавії з бідними людьми, навіть з жінками і дітьми. Лупул богато велів повбивати, але богато повтікало й сюди до Константинополя, і переховуються тут, сподіваючись іменем краю, разом з Волохами і Семигородцями добитися, щоб Лупула відставлено” ²).

Ракоцій при тім вів подвійну гру. Стараючися розбити приязнь Польщі до Лупула, посилався на його союз з козаччиною і радив Полякам в ніякім разі більш не випускати його з рук, коли б він знову їм попався. Заразом лякав Порту союзом Лупула з козаками і Поляками против Туреччини: використовуючи звязки Лупула з польськими кругами і їх нерішуче становище супроти нього, поясняв, що Лупул за згодою Польщі мирить її з козаками, а заразом веде зносини з цісарем німецьким, з німецькими князями-вислав свого чоловіка на імперський сойм, а остаточна мета того всього має бути війна з Туреччиною ³). Полякам же хвалився своєю щирістю-що він не прийняв козацьких послів, як ті прийшли до нього (мабуть 20 червня), тільки казав віддати листи, ними принесені-і копії сих листів переслав на доказ своєї щирости гетьманові Потоцкому. А при тій оказії ще раз нарікав, що Поляки натворили всеї тої біди тим що випустили Лупула ⁴).

Хмельницький і Лупул платили тою ж самою монетою, стараючись представити в можливо підозрілім і небезпечнім для Порти світлі виступ Ракоція против Лупула і його несподіваний, в звязку з сим, союз з Польщею. З козацьким посольством, що прибуло до Царгороду 12 червня (значить вислане було не пізніш 20-х чисел травня) приїхав якийсь польський шляхтич, на жаль не названий на імя-привезений на те щоб посвідчити перед диваном, як чоловік втаємничений у польські секрети. Він називав себе сенатором і впливовим дорадником короля і викривав, що ся нова спілка Ракоція з Польщею тільки в перший момент звертається против козаків і Татар, а поборовши їх має звернутися против Туреччини,-тому шукає підтримки німецького цісаря і князів. Австрійський резідент догадувався, що се мабуть Лупулова штука-що се він того шляхтича вишукав і натаскав; але, мовляв, його самозванство відкрилося- що се звичайний слуга, і ніяких політичних секретів не знає, і в останнім рахунку сей інцідент не послужив на користь Лупулові ⁵).

Диван взагалі не знав, яку йому лінію взяти в сих справах. Що його васалі на власну руку, не питаючись дозволу, зачали між собою війну, се був неприємний інцідент. Що у них виявилися значні військові сили, так що злучившися разом, вони могли бути сильно небезпечні для самої Порти, се було ще неприємніше. З сього погляду об'єднаннє всіх трьох васальних князівств під проводом Ракоція було комбінацією недопустимою. Але й Лупулова комбінація викликала сумніви. Головно, що сили Туреччини були звязані иншими операціями, і вона не могла взяти справу в свої руки, себто післати

на Дунай досить сильне військо, щоб навести “спасительний страх” і зліквідувати сю усобицю. При тім вона не хотіла образити козаків, дорожачи завязаними відносинами, що забезпечували їй-що найменше-спокій на Чорнім морі. Великий візир сприяв Лупулові-чи його золоту, се трудно розділити. Натомісць сілістрійський баша, що був сторожем інтересів Туреччини на Дунаю, був рішучим ворогом Лупула, і всяко старався настроїти диван против нього. Були і в Царгороді прихильники нового молдавського воєводи, які підтримували скарги його і воєводи Матія на страшні спустошення, які починив Лупул з своїми союзниками козаками в Волощині і Валахії, вповаючи на підтримку великого візира. Серед ріжного добра захопленого в Лупуловім таборі під Торговищем 27 травня, нібито знайшовся лист великого візира до Лупула: мовляв візир писав Лупулові, що він може сміливо йти на Валахію і вигнати звідти зрадника Матія. Сей лист воєвода Матій переслав великому муфтієві, з таким коментарієм, що завдяки спустошенням, заподіяним в Валахії Лупулом і козаками, край сорок літ не зможе прийти до себе. Муфтій показав сей лист великому візирові, той відрікався від сього листа, і казав, що ніколи чогось подібного не дозволяв Лупулові. Одержавши від Лупула відомости про його щасливий поворот до своєї столиці, диван вислав з його агентом трьох своїх післанців, щоб потвердити його на господарстві, а до Матія і Ракоція були післані листи, щоб вони вивели свої війська з Волощини і на будуче жили в згоді з Лупулом; татарському ханові наказано, щоб далі підтримував його. Все се, очевидно, було ділом вел. візира; але одержавши відомість про побіду Матія під Торговищем, післав він і йому поздоровленнє ⁶).

Про посольство Хмельницького до Порти, вислане весною, Бурлій і Мужилівський оповідали-за тими вістями, що прийшли з гетьманського табору в перших днях липня, що сих послів-вони називають їх “Самойлом та Жегуном” (Самійло Богданович з якимсь товаришом)-султан “засадил и к гетьману их не отпустил”, за спустошення пороблені Тимошем на Молдаві. “Мабуть буде за се війна султана з гетьманом”, завважали вони з сього поводу, і додавали, що козаки сеї війни не бояться, покладаючися на царя і сподіваючись підтримки хана на випадок того конфлікту (л. 47). Відгомін напруження-але воно мабуть не потрівало довго. Потім маємо таке оповіданнє австрійського резідента про козацьких послів. Вони приїхали до Царгорода 12 червня ⁷), привезли в кайданах вищезгаданого quasі-еенатора, як почесний дарунок султанові, щоб поінформувати його про ворожі замисли Польщі, і просили іменем гетьмана і війська, аби султан вислав до короля свого посла з заявою, що козаки стали підданими султана, тому Польща аби їх не зачіпала, инакше султан виступить в їх обороні. Просили також, наказати ханові, щоб він ідучи в поміч козакам, не дозволяв своїй Орді нищити українські землі й забирати ясир ⁸). Очевидно, були також доручення в волоській справі; ціле посольство мало характер дипльоматичної підтримки волоської кампанії Тимоша.

Правдоподібно, про се ж весняне посольство пише Грек Фома з Царгороду 1 (11) серпня: “Візир сказав козакам: Пощо приходили вони на Мультанську і Молдавську землю і поруйнували султанові краї? І ті відповіли, що винуваті ті, що прийшли на воєводу Василя і його прогнали, коли він не був відставлений султаном. Візир сказав їм, щоб вони більше туди не ходили, але ті “безстрашно” говорили, що за тих братів своїх, що пропали в тій війні, вони просять за одного по сто” ⁹). Авдієнцію вони дістали тільки за тиждень, і не дуже ласкаву. Диван домагався, щоб козаки згодилися давати що річну данину, а посли не мали на се згоди гетьмана ¹⁰). Фома додає, що були розмови також про Камінець, але тут можуть бути відомости і про переговори з пізнішим посольством що приїхало з Осман-чаушем у липні: “Гетьман їм відповів: не можу їм дати ні города, ні якоїсь данини, бо не маю богатої держави, як угорський (князь) або мунтянський, тільки військо-як що треба буде султанові, козаки будуть готові на службу, і на Чорному морі не буде від них ніякої шкоди” ¹¹). Правдоподібно, се відгомін того що оповідали про своє посольство козаки серед православних Царгородців.

На Україні так само гетьманські круги представляли своє становище дуже стриманим і навіть відпорним супроти турецьких пропозицій. Так оповідав в Путивлі 24 червня с. с. густинський намісник Євфимій: У гетьмана були турецькі післанці, щоб гетьман дав султанові Камінець, і був під його рукою, а він за те шле йому в поміч 10 тисяч яничар з сілістрійським башею; але гетьман не звіряється, побоюєтся в тім якогось обманства і відмовився від тої турецької помочи ¹²).

На далекім Тору козаки-промисловці теж оповідали: турецький цар прислав посла до гетьмана, закликаючи його з усім військом піддатись під його руку, але гетьман того йому відмовив. Він збирав козаків на раду (“круг”) і питався, котрої землі цареві або королеві поклонитися, щоб прийняв їх “у своє царство”. І полковники на раді сказали, що вони хочуть піддатися православному государеві, а невірним царям ні королям служити не хочуть ¹³).