Історія України-Руси. Том 9. Книга 2
Шрифт:
Примітки
1) Акты ЮЗР. X с. 241-2.
2) Видано в Архиві ЮЗР. III. IV с. 777.
3) Вар 200.
4) Я взяв в ломані дужки доповненне ширшого варіянта.
5) Від сього місця почавши і до кінця в тексті Бутурлина зведено до короткого закінчення: “Бо як тільки ми відступили від Гусятина, хан захотів, щоб ми пішли з ним до Польщі-городів добувати. Ми ж бачучи, що не добре, не пішли, а вернулися до своїх городів, а хан знову посилав за нами своїх післанців; Кирій-аґу і Мустаф-аґу: чому ми їx не послухали і відмовились? За те вони й тепер на нас гніваються, і ми від хана не маємо ніяких відомостей”. Акты Ю.З.Р. X c. 241.
6) прижатца, помилка?
7) усовЂтовали есмя.
8) что ныне пойдем,-се “ныне” мб. мы не.
9) Так я се розумію, але можна зрозуміти й так: “хоч (ви) не схотіли йти війною” (на короля).
10) Можна
12) Треба б було: з-під Бару.
13) Се я перевів на першу особу.
14) “А гетмана де они и полковниковъ замириваютъ просто”-с. 114.
15) “Да король же де велЂлъ крымскому царю и ОрдЂ около Львова и на ЗалЂсью въ своихъ городЂхъ имать полонъ въ селахъ и въ деревняхъ, кромЂ городовъ”--с. 114.
16) Акты Ю. 3. Р. X с. 111-4.
17) Перекрутив дяк замісць: маршалка.
18) Тамже с. 127-8.
19) Акты Ю. 3. Р. Х с. 202.
20) Акты X с. 89-90.
21) Акты X с. 250.
ПОГОЛОСКИ ПРО ПОГРОМ УКР. ВІЙСЬКА, ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА (КІНЕЦЬ ЛИСТОПАДУ), РОЗКЛАД ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, ПЕРСПЕКТИВА БЛЬОКАДИ, СЕФЕР-КАЗІ ДАЄ ПРИТОКУ ДО ПЕРЕГОВОРІВ.
Погляньмо тепер, як описувались і освітлювались сі події з польської сторони. Перед усім небезінтересно, що в критичний мент, коли польському війську заглядала в вічі певна загибіль, припадком чи навмисно, “для покріплення духу” пішли між польську суспільність якраз самі оптимістичні вісти про відступ козацького війська, погром козацького війська, капітуляцію козацького війська, і т. д. Спочатку пішли чутки про ту раду, що Хмельницький з ханом мали відбути в середині листопаду. Мовляв, дебатувалося там, чи воювати далі, чи скінчити кампанію, пустивши Татар в загони, а козацькому війську вертати додому, з огляду на його недостатні сили 1). За тим пішли більш катеґоричні відомости, що Татари пішли загонами в Польщу, а Хмельницький втік на Україну, і король післав комонника, щоб заступив йому дорогу на переправах 2). Далі вісти про великий погром козацько-татарського війська, і смерть самого Хмельницького. Подробиці сеї фантастичної події доштуковувалися, як кому подобалось, але найголовніше-розгром неприятеля прийнято було за безсумнівний факт, і покотилися по Польщі Те Deum lаudаmus'и, як говорилось, і всякі святочні відправи. Голіньский так записує се (подаю з деякими скороченнями): “8 грудня в день понеділковий, на свято Непорочного Зачаття найсвят. Діви, стався бій з неприятелем, на котрого король й. м. вжив такої стратеґеми. Удаючи ніби хоче він трактатами покінчити війну, аби ні з одної ні з другої сторони не було кровопролиття, він ніби то давав згоду козакам і Татарам на їх найнесправедливіші вимоги, а сам що инше собі замишляв. Татари, не вдоволяючись тим що їм поступлено відразу, хотіли ще більше виторгувати і домагались неможливого: затриманих упоминків, кількох міліонів викупу і навіть грошей за п. краківського й. инших, що повтікали з Криму. Король займав їх переговорами, приваблюючи під свій обоз, і ті не поміркувавши приступили під обоз з великою силою, дуфаючи на свою великість, що їх настрашаться. Але то їм не помогло, бо наші кварцяні того пильнували, і скоро тільки побачили догідний час, сміливо вдарили на них; трохи ланових прийшло в поміч, а там й инщі-побачивши, що нашим щастить, спільно з ними так сильно стали битись, що побито Татар і козаків до 60 тисяч. Наших згинуло 4 тис., кілька старост-красноставський, винницький, червоногродський, а про калуського невідомо, де дівся. Хан був в страху, найбільшого гетьмана його Сефер-казі аґу вбито, немало визначних Татар забрано (в полон), инших побито. Король хоче використати сю побіду, дану від Бога за причиною Найсв. Діви, і післав 18 тис. вибраного комонника, аби не дати Татарам скупитись.
“Тих 6 тис. козаків, що їм під Сучавою дароване життє, вдячно за то віддали (в тім бою): вивели короля з небезпечних місць, де він стояв, на ліпші місця; козаки вдарили (на ті попередні позиції) і не знайшовши його там, попали в біду, бо наші приготовившися вдарили на них, і там то мали вбити того Сефер-казі аґу. Пишуть також, що відібрали наші від козаків не мало великих (burzacych) гармат, що козаки були забрали під Пилявцями і Батогом. Тріумфовано і дякувано Богові в Люблині, бо відомости писані зі Львова і з Волощини згоджувалися в тім”, і т. д. (с. 665).
Инший кореспондент оповідав такі подробиці про битву, де поляг Хмельницький: Сучавські козаки-про котрих оповідали байки, що вони пристали до Хмельницького, з доручення короля запевнили неприятеля, що військо королівське несправне, і так намовили його йти на короля-що певно матимуть побіду над Ляхами, аби тільки вивабили їх на бій. Се й взяв на себе хан, а Поляки, знаючи про се від сучавських козаків, стояли в порядку. Козацьке військо з Ордою також справно наступало. “Але як зближилися, насамперед наші задали їм з гармат такий сильний удар, що козаки не витримали й першого наступу нашого, почали мішатись, а наші в повалку почали їх класти; тут між ними й самого Хмельницького, окрутно вбито. По сім і Татари кинулись тікати, а король пішов з ними погонею. Мало що їх уратувалося, бо п. Маховский в кільканадцять сот ще перше ніж король пустився за втікачами і на кільканадцять миль окрив поле татарським трупом, а потім і король й. м. прийшов у поміч. А сучавські козаки-було їx 4 тисячі, підчас битви з Хмельницьким зайшли йому в тил і давши гасло нашим, мужно і сердечно вдарили на Хмельницького), так що неприятель не міг утікти” 3).
“Але ж то брехні!” “Прикро відмінилися сі авізи”-записує про них збирач-сучасник Якуб Міхаловский. Дійсно, поки сі вісти ходили туди й сюди під дзвін процесій і молебнів, польський табор переживав хвилі тяжкої депресії, супроти
Досі військо ще трималось надією, що справа вимагає з його боку ще недовгої витрівалости: мовляв Хмельницький запевняє хана, що Ляхи не витримають непогоди і морозу, почнуть росходитись, і тут їx можна буде погромити 4); отже коли польське військо виявить рішучість триматись не вважаючи на зиму-Татари кинуть козаків: дальше св. Мартина (12 листопада н. с.) вони держатись не будуть.
Коли ся надія обманула, ланові полки почали хвилюватись, домагалися розпущення, і нарешті самовільно вирушили до дому нікого не питаючись, а кварцяні, особливо челядь кинулась силоміць їх спиняти, розбивати вози і т. д. Почалась огидна, оружна бійка, ледво припинена гетьманом. Тим не менше ланові все таки пішли, з невеликими виїмками, викликавши незвичайно прикре вражіннє в війську: не тільки воно змаліло чисельно, але й серед тої більш дисціплінованої частини його, що лишилась, упала до решти всяка охота сидіти і гинути в таборі. Угорські й волоські полки почали розходитися так само, і ясно було, що плян отсеї позиційної війни провалився, і далі утриматись під Жванцем неможливо: військо вимре, розпорошиться, переведеться до решти. Знову стало грізне питаннє-що ж зробити? чи з сим змалілим здеморалізованим військом рискувати наступати на неприятеля тепер-коли не відважилися сього зробити раніш, з далеко більшими силами-чи попробувати як небудь вимкнутися назад горі Дністром під Галич? По досвідах попереднього походу, так мальовничо описаних “Нарративою”, проробити таку ретираду на очах неприятеля, хоч би навіть волоською стороною Дністра, як деякі радили, було цілком безнадійно: се значило б справдити віщування Хмельницького, як їх оповідали Татари кілька день тому: почекати ще трохи, коли польське військо рушиться з окопів, і тоді його розгромити. Становище було безнадійне, розпучливе, і се мабуть і спонукало хана знову протягнути руку помочи королеві, як під Зборовим,- щоб не довести до повного розгрому польської сторони. Не дати розвязатися українсько-польській боротьбі, не допустити козацькому війську опанувати ситуацію і стати цілком о власних силах-не потрібуючи більше запобігати ханської ласки, як се своїм побожним стильом висловив “Самовидець”: “Старал ся король полскій усЂма силами, жебы от Хмелницкого Орду оторвати и приязнь их розорвати-а же тотъ непріятель вЂри християнской радъ бы усЂхъ християнъ в нЂвець обернути, почал ся схиляти до згоди з королем и Речу-посполитою”. Ханові треба було утримати в можливій рівновазі Польщу і Україну, тим більше що українсько-московське порозуміннє не лишалось для нього секретом. Сього одного було досить, але до того могли прилучитись і ріжні сторонні впливи. Так венецький резидент у Відні мав відомости, що диван бажав припинення татарської кампанії в Польщі, і сілістрійський баша страшив хана сими наказами і з свого боку вплинув на замиреннє 5).
Кінець кінцем ханський візир в саму критичну хвилю обізвався до канцлєра з пропозицією замирення-як оповідає се автор “Нарративи” (подаю се з деякими скороченнями). “Тим часом як з усякими такими проволоками вичікувано день за днем неприятеля, осіння непогода і зимові приморозки так сильно почали даватися в знаки війську, що чужоземська піхота гинула з голоду, біди і негоди. Король й. м. з деякими панами перейшов з літніх наметів до міста, а всі инші-як довго ще тут будемо бавитися-мусіли взятися до копання землянок та бурдеїв. Ланові ж, як звичайно бувало, почасти тому, що їм хліба не ставало, почасти що брала їх велика туга за домом, домагалися розпуску. Але то з дня на день відкладано і грозилося трубою 6), інфамією, карою смерти, коли б хто хотів від панського боку відступити. Вони ж не вірили, аби то була правда, що говорилося про зближеннє неприятеля на підставі язиків: вважали, що все се порожні вигадки для затримання-хоч уже від 24 листопада вони досить покірно просили звільнення і розпуску з воєнної служби, не вважаючи на те що повіти львівські, сяніцькі, галицькі й сєрадзькі вже добре перед тим-за тиждень чи за два відійшли, а 28 листопада богато ріжних земель і повітів 7)- по кільканадцять і по кількадесять коней, ганебно кидаючи місця, на котрих стояли возами, як хто тільки найскорше міг-вириватися почали, виїзжати з обозу. Тоді рядове військо, і кварцяна люзна челядь, побачивши, що ланові отак з великими галасами, оден перед другим вибігаючи і випереджуючи, без сорому виїзжають, та з власного своєвільства, чи за понукою панів своїх, напали наперед на вози п. хорунжого коронного (Конєцпольского)-що також виїздив з обозу, а далі почали й инших ланових гвалтом шарпати й вози їм рабувати-аби лишались при війську й королю.
“Так під боком короля й гетьмана сталося велике замішаннє-невидане і нечуване в порядних військах і обозах, а далі взялися до шабель і списів, до зброї й стрільби, гірше як против неприятеля вітчини. На очах гетьмана вбито кільканадцять, і між лановими й кварцяними були втрати, а далі ся бійка поширилася б ще більше, коли б гетьман, побачивши, що не жарт, не кинувся на коня та не велів своїй піхоті дати огня на винного і невинного. Ланові ж тим не менше вийшли з обозу і зараз привівши свій табор до порядку, пішли до дому, не слухаючи більше ніяких намов щоб лишатись. Тільки деякі повіти, як випадало добрим синам вітчини, лишились не оглядаючись на які будь уконтентування; всі инші одійшли, і тим не тільки додали духу тим воєводствам, що нічого не хотіли ухваляти (для війни), але й Угрів, Волохів і чужоземне вояцтво-що свято дотримувало обовязку, знеохотили таким своїм учинком; коли вони побачили як наші відступають короля і вітчини-хоч голод їм ще не докучав-ледве-ледве можна було їx затримати і намовити до дальшого затримання. Додали також відваги і неприятелеві нашому, що ставав все сміливішим, і як тільки довідався від перехоплених пахоликів та ріжного обозового люду, що одійшли ланові-на його поняття більша частина нашого війська,-так зараз наше змаліле військо почав собі легковажити, коли перед тим гадка про велику нашу силу стримувала його натиск і розмах, так що він вагався між перспективою затяжної війни і відходом.