Історія України-Руси. Том 9. Книга 2
Шрифт:
До ст. 478. Вираз аноніма, що Тиміш перед весіллєм “пив в вікні димну табаку”-бентежив попередніх істориків своєю нібито незвичайністю, але вповні відповідає фразеольоґії того часу: Німці середини XVII в. про куреннє тютюну висловлювалися власне так, що його “пють”, а не “курять”, як стали говорити потім. В німецькім тексті- soff Rauchtaback; польський вираз виглядає як буквальний переклад такого виразу: хоча німецький текст, пересланий Адерсбахом був перекладом з польського, але в польськім обіході видимо перекладали німецький вираз.
До ст. 570. Оповідаючи про похід Лупула против союзників, що закінчився його погромом під Тирґул-Фрумос, Бізаччіоні, каже що з ним було 2 тисячі козаків під проводом полк. Носача, і сі козаки майже всі погинули в битві, нехотячи тікати. Б. Хмельницький, почувши про сей погром і облогу Сучави, вислав на поміч 16 тисяч козаків. Стефан
До ст. 585-592. Біззачіоні, коротко згадавши про смерть Тимоша від гарматної кулі (с. 407) також розписується на тему нечуваної розпусти, що викликала загальну ненависть до нього. Уже раніш, мовляв, підчас першого походу в поміч тестеві, Тиміш викликав серед людности велике невдоволеннє своїми насильствами (insolenze insupportabili), тепер же його смерть викликала серед обложених в Сучаві неменшу радість як і серед тих що її облягали. Бо сей розпустник безчестив усіх дівчат що були з його тещею, так що в фортеці не лишилося майже ніодної не рушеної його насильством і ненаситною розпустою. Коли теща хотіла його опамятати, він відповів, що незадовго він зробить з нею те саме, що і з иншими, бо знає певно, що його батько теж не марнує часу з його жінкою. Отже не було тепер ока, яке б заплакало з причини його смерти, хоч він тепер терпів страшні муки, так що, можна думати, ще перед смертю почув себе в пеклі, а мертвий так розпух, що ніщо з одежі його тестя не можна було натягти на його тіло.
“Тому що в фортеці богато згинуло в тих приступах, і недостача припасів швидко зростала, між військом почало зростати велике непорозуміннє і замішаннє. Козаки по смерти Тимоша вибрали иншого провідника званого Stepicha (Степича?), але сей вибір не зробив кінця замішанню, бо инші хотіли йти і віддатись під владу і опіку короля, проклявши час, коли Богдан вивів їx з послуху і з трівкого спокою; инші чекали, що фортеця піддасться Стефанові, одержавши від нього свободу йти куди схочуть, й инші пристануть на се. Але княгиня (жінка Лупула), довідавшись про такі наміри, кликала старшину і переконуючо просила не лишати її-показувала листи Хмельницького, що він обіцяє скору і безсумнівну поміч, і вираховувала, що ся поміч може прийти дуже скоро. Коли ж ті стояли на своїм-що вони не хочуть за той час загинути з голоду, а коли їм вже судилося згинути з руки неприятеля-хочуть згинути не жебраками, а відважними вояками, скінчилось на тім, що звернулась вона до вимовнішого посередника-золота, що й осягнув звичайний ефект: козаки згодилися зістатися поки надійде поміч від Богдана. А той справді виконав обіцянку, виславши з полк. Богуном велике військо, щоб воно йшло до Сочави. Воно пішло, але почувши в дорозі про смерть Тимофія, все військо збунтувалося-казали, що вони охоче пішли ратувати сина свого гетьмана (genеrаlе), але коли се не вдалось, вони не хочуть битися за своїх сусідів тою зброєю, котрою билися за свою свободу: нема їм діла ні до Василя, ні до його доньки, що повдовівши може вернутися-бо не має нічого у козаків. Богун пробував їх загамувати, але його намовляння тільки гірше дражнили їх, і щоб не привести до ще гіршого розруху, він погодився за волею всіх вернути назад”.
Розповівши останню пробу козаків пробитися з окопів-таку ефектовну, але кінець кінцем невдалу, Бізаччіоні оповідає про місію Маховского: він пробував намовити здатися на ласку короля княгиню, потім козаків-ті терпіли велику нужду, живилися шкірою здохлих коней, і вже хилилися до згоди, але княгиня вночи одержала листа від чоловіка, що запевняв її в скорій помочи, а той що привіз того листа запевняв, що Татари теж уже рушили в поміч. Але молдавські бояре, що сиділи в облозі з княгинею, бачучи таку пригоду, завязали переговори з воєводою Стефаном і договорилися про своє підданнє; при тім і козаки заявили згоду вийти з своїх окопів, з тим щоб їм дали волю. Тоді мовляв і княгиня мусіла згодитися на капітуляцію.
В тім наступає оповіданнє про Конєцпольского і Сапігу, що бачили її в сей мент-як то широко розповів в своїй реляції Доні, і подаються умови капітуляції козаків. Б. додає, що коли їх після сього закликали йти до королівського табору, козаки відповіли, що капітуляція їх до сього не обовязує, і через те Маховскому робилися потім докори, що не вмів відповідно вистилізувати того капітуляційного акту. Як день виходу козаків подано 12 жовтня (с. 410).
До ст. 649. Серед актів 1669 року (Малор. Приказу стовбець № 5882/17) виявилися
Начерк указу:
“Указал государь:
Хмельницкого посланника отпустить, а дать ему (зачеркнено: твоего, дописано своего) государева жалованья против прежних.
К Хмельницкому указал государь послать своего государева жалованья (зач.: шуба) ферезЂю бархатъ золотной на соболях с ожерельем собольимъ, какъ дЂлаетъся у ферезЂи, 2 алыма (застіжки) низаных и спод кромЂ ожерелья въ 300 рублев. Соболей на 1500 руб.
Сыну его ТимофЂю соболей на 500 рублев.
Выговскому собольми на 500 ж рублевъ. Да Выговскому ж тайно собольми ж на 200 (зач.: 300) рублевъ”. Далі реєстр для иншої старшини як у Х т., с. 141. Після сього:
“Писать в наказ. ПриЂхав боярину итить в соборную церковь.
А Ђхать в Киев і к Хмельницкому от себя послать, чтоб приЂхал в Киевъ (зач: В Киеве приводить...)
В больших городЂх приводять боярину с товарыщи. А в ыные городы посилать стольников и дворян.
О Крымском говорить Хмельницькому, чтоб Крымской с ним был, и от него не отступал. И Хмельницкой учнетъ буде за то иматца, что Крымской (зач: И будет Хмельницкой учнет говорить, чтоб ц. в-во к нему Крымскому послал своих поминков) от него не отступят и на государева недруга станет с ним вмЂсте помогать,-і евоза то похвалить. (Зач.: А будет учнетъ) говорить, чтоб ц. в-во послал ево (!) и от себя на то уговаривал, чтоб онъ от него, Хмельницкого не отступал, и поминки б к нему послал,-и боярину (зач.: и Василью) послать от себя.
А будет Крымской у Хмельницкого, и боярину (зач.: послать от себя к Крымскому) поговоря з гетманом і учинить смотря по тамшонему дЂлу.
(Зач.: о людех) О государевых ратных людех, гдЂ имъ (зач.: стоять) быть-договоритца с ним.
А будет король отступил, говорить о том, чтоб государевых ратных людей до весны въ их городы не посылать” (лл. 49 і 50).
До ст. 733. Поки що ми можемо констатувати, що весною 1654 р. ходили уперті чутки, що Богун не зложив присяги цареві, і такого переконання кінець кінцем набрали і в Москві. З приводу листів писаних до Богуна з польської сторони цар наказував гетьманові привести його до присяги, тому “что он, полковник Иван съ тобою гетманомъ и съ иными товарищи съ полковники при нашем... бояринЂ при В. В. БутурлинЂ съ товарищи у присяги не былъ” (Акты X с. 570, див. нижче с. 839). Можливо, що так воно і було. Богун до Переяслава не приїхав, замісць нього записали Івана Федоренка, а самого його привели до присяги пізніше, літом 1654 р. (коли і як зложив він присягу, се так і лишилось невідомим, ала цілком правдоподібно, що без присяги його не лишили, як що він її не зложив своєчасно). Інше толкування було б те, що я дав у своїй статті надрукованій в “Докладах”: що все було одно непорозуміннє: Богун не складав присяги першого дня, але зложив скоро по тім і його приписали під іменем Федоренка. В кожнім разі про те щоб Богун відмовлявся присягти цареві, не говорить ні одно вірогідне джерело, хоч така версія здавна й досі держиться в літературі (пор. ЛипинськогоУкраїна на переломі с. 163).
До ст. 916. Невеличка студія про Данила Грека, або Данила Калуґера, як його називають, з'явилася по видрукованню сеї частини праці: Панас Феденко, З дипльоматичної діяльности Данила Грека-Праці Українського Високого Педаґогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Науковий Збірник, том І під заг. ред. д-ра В. Симовича, 1929 (фактично з'явився в 1930). Не заглублюючись особливо в деталі діяльности Данила, автор головно характеризує його як грецького, чи балканського патріота, що безповоротно звязав надії визволення своєї батьківщини з долею України і послідовно в усіх зовнішних змінах служив інтересам Запорізького війська (тим автор пояснює неприхильний відзив Лілієкрони-що Данило служив інтересам не шведським, а українським, хоч рахувавсь уже в шведській службі).