Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

По сїм Яхія післав по гроші для війська до Фльоренції, а українські благоприятелї його стали роздумувати, як би заручити ся помічю ще з Москви. Тим часом як козачина могла вабити ся перспективами богатої платнї, в київських митрополичих кругах ся власне сторона орґанїзація широкої православної коалїції, з участю московського царя, мала особливу принадність з огляду на той зелїзний католицький перстень, що з такого невблаганною безоглядністю тїснив що далї все тяжше православну стихію українську (і білоруську з нею). Ще перед появою Яхії на київських горізонтах в київських митрополичих кругах прийшли до рішення — шукати опертя в московськім правительстві в тім безвихіднім, як здавало ся, становищу, в якім православна єрархія, кажучи словами владичих листів цареви,- „в маленькім кутку тиснула ся на Українї, в землї Київській, під крилами христолюбивого воїнства запорозьких козаків” ⁴).

Шуканнє московської опіки з причини (чи під покривкою) релїґійних утисків — мало свою давню традицію в в. кн. Литовськім, як знаємо. Такий маневр знищив був, на початках XVI в., у польсько-литовського правительства всякі апетити до якої небудь релїґійної пресії на своїх православних підданих трохи не на цїле столїтє ⁵). Тільки з упадком Московської держави з кінцем XVI в. воно насмілило ся знову. „Смутні часи” московські зняли були всякий страх з польсько-католицьких кругів. Але Москва підіймала ся з занепаду,

і у польсько-литовських полїтиків починала приходити трівожна думка, що притиснені до останнього православні можуть знову шукати помочи в Москві, і та знову почне свої інтриґи на релїґійнім ґрунтї. В згадуванім листї Льва Сопіги до Кунцевича шеф литовської полїтики, вказуючи на неполїтичність унїатських нагінок на православних, пригадує давнї утрати, понесені через православну іреденту Польсько-литовською державою. „Новгород Великий, Псков, Стародуб, Чернигів, Козелськ і багато иньших замків відірвала від нас та унїя, і тепер та унїя богато причинила ся до відтручення народу московського від королевича” (Володислава) ⁶). А з новим зростом московської сили неминучо виникала гроза нової православної іреденти в московський бік з нутра земель білоруських і українських.

З становища православних владик і иньших ревнителїв національної і церковної ідеї, що від польсько-католицьких нагінок збігли ся в тім київськім „кутку”, — шукати опіки і протекції, помочи і оборони в московських кругах було напрямом вповнї натуральним. Се було так само пограниче, що стояло в старій сфері московських династичних і полїтичних інтересів (порівняти розмови московських полїтиків поч. XVI в. про Київ як отчину московських царів) ⁷). Перед московською смутою, з київського „города” добрим оком можна було бачити московську границю. Вона відсунула ся за останнї лїта, але тепер, коли ся смута могла здавати ся припадковим, скороминущим епізодом, можна було сподївати ся нових проявів московської екстенсивної сили. Незалежно від них, з огляду на созвучність інтересів, українська людність, як ми бачили, і так не раз, іґноруючи полїтичні рубежі, орудувала силами обох „україн”, польсько-литовської і московської. Пляни Дм. Вишневецького були найбільш блискучим проявом такої тактики, і українська козачина, від його часів почавши, не раз досить зручно вміла служити на обидві сторони, черпаючи засоби по черзї, або і заразом, з обох скарбів: московського і польсько-литовського, та грала ролю посереднього полїтичного фактора між обома державними орґанїзаціями. Останнї зносини козачини з московським правительством звісні нам зимою 1620 р. ⁸). Поруч них відомі посилки ріжних духовних осіб в московську столицю за „милостинею” на ріжні побожні церковні цїли. Так 1622 р. посилав до царя плачливий лист Ісая Копинський, номінальний владика перемиський, просячи жертв для своїх монастирів, заснованих ним в Дубенщинї. Але крім писаної грамоти післані ним монахи мали устно сказати пограничним московським воєводам (путивльським), щоб вони написали цареви, чи позволить Ісаї з ченцями перейти за московську границю від польського гонения. „Да и всЂ де, государь, православные крестьяне и запорожскіе козаки, какъ имъ отъ Поляковъ утЂсненья будетъ, многія хотятъ Ђхать къ тебЂ государю”, додавали від себе воєводи, на підставі того, що оповідали їм Ісаїні післанцї ⁹).

Лїтом 1624 р., під впливом тодїшнього загострення католицько-унїатських натисків на православних, з анальоґічними заявами висилає свого посла безпосередно до самого царя сам митрополит Йов. З того самого дня, коли писали ся його грамоти до царя (24/VIII. 1624), маємо лист самого ж митрополита до голови литовських протестантів Кришт. Радивила, і він добре ілюструє нам той психольоґічний стан, в якім робили сей знаменний крок київські духовні круги. Просячи помочи литовського маґната в найблизшій соймовій кампанїї, митрополит так характеризував гірке становище православних: ,,Так нас стиснули з усїх боків, що гірше зрадників і доказаних злочинцїв, гірш ніж від ворогів хреста і самих поган, терпить переслїдування від вавилонської, кровю пяної распустницї наш народ вірний, панам своїм зичливий, народ невинний, народ старинний християнський. Що день і година як віл обуха чекаємо ми, небожата, засуду Астерового, за оскарженнєм Гамановим, з нашими святинями, священиками, людом, рицарством, шляхтою”. А козачина своїми своєвільними вибриками — морськими походами, вчиненими против волї навіть своєї старшини, каже далї митрополит, — ще загострює завзятє на православних владиків, бо підозрівають їх в союзї з козаками ¹⁰). Перед маґнатом, хоч і союзним, хотїло ся митрополитови очистити ся з сього підозріння.

Того самого дня митрополит писав листи до царя, йото батька патріарха і шефа московської дипльоматії дяка Ґрамотїна, рекомендуючи їм свого посла владику луцького Ісакія Борисковича. В листах до них він і Ісакій описували гірке становище православних в Польщі й Литві, благали царя памятати про сих своїх одновірцїв і не забувати своєю ласкою, та особливо просили допустити Ісакія до особистої авдіенції, яко „мужа во всЂмъ вЂрна и тайну царскую могуща сохранити” ¹¹). Допущений по сїй рекомендації, по довгих московських процедурах, до царя в сїчнї 1625 р., Борискович дня 14/I с.с. мав адіенцію перед боярами кн. Черкаским і дяком Ів. Ґрамотїним і їм переказав секретне порученнє дане йому митрополитом. На жаль, протоколу сеї авдіенції маємо тільки уривок ¹²), і в нїм нема автентичного тексту митрополичої заяви. З відповідей бояр видко, що митрополит вказував на утиски православній вірі від Поляків, на перспективу польського походу на Україну; висловляв побоювання, що козаки своїми силами не спроможні будуть відборонити Україну від польського війська, тому просив царя прийняти Україну й військо козацьке під свою руку, пробачивши козакам їх давнїйші пустошення Московщини, та оборонити їх від Поляків. Бояре, роспитавши близше, переконали ся, що тут ще нема нїчого певного, рішеного, і так відповіли Борисковичу: ,,З листу (митрополита) і з твоїх слів видко, що у вас самих ся гадка не зміцнила ся й рішучої умови між нами нема, і про козаків кажеш, що їх не буде стільки, аби вони самі могли стати против Поляків, а в своїх оповіданнях пояснив ти, що військо козацьке на весну збираєть ся йти на Турків морем — отже тепер сього дїла царському величеству зачинати не можна, бо міцної постанови між вами нема, і козаки всї ідуть на море'' ¹³). Вини козаків „противъ царскаго величества и всего Россійскаго государства” пробачають ся, з тим, аби на будуще козаки „царскому величеству служили”. „А як буде вам в будучности кривда в вірі від Поляків, а у вас против них буде міцна думка і постанова” — мав сказати на кінець дяк- „тодї дайте знати царському величеству і святїйшому патріархови, а вони про те поміркують, як би православну віру і церкви божі і вас всїх бачити свобідними від єретиків” ¹⁴). Митрополиту Йову поручено переказати ласку царську і патріарше благословеннє, та передати ікону в срібній ризї й пять сороків соболїв цїною в сто рублїв; так само досить богаті дарунки дано самому Борисковичу і протосінкелу Памві (мабуть Бериндї), що був з ним, і привіз патріарху чотири книги. Борискович, дякуючи за ласку, просив переказати царю і патріарху,

що у них ся гадка міцна, всї вони царській ласцї раді й хочуть бути під царською рукою; будуть умовляти ся про се між собою, тільки боять ся, як що тим часом Поляки на них раптовно наступлять, то їм крім царської ласки нема де подїтись: всї вони тодї — митрополит, владики, і військо Запорозьке — звернуть ся до царської ласки і поїдуть на царське імя (піддавати муть ся цареви), то нехай цар їх пожалує, не каже відгоняти, бо їм крім царя нема куди подїти ся” ¹⁵).

Така була ся перша пропозиція переходу України під царську зверхність — інтересна як перша рекоґносціровка пізнїйше довершеного перевороту. Що в тих пропозиціях, як вони ставили ся московському правительству сим разом, ще дуже мало було конкретного, се мусїли розуміти в самих митрополичих кругах. Та перше нїж в иньших українських кругах ширити проєкт піддання під московську протекцію, переводити її в ,,міцну думку і постанову” української суспільности, треба було знати, чи взагалї склонне московське правительство зайняти ся близше українською справою, а тодї думати, що можна робити з тою московською інтервенцією, та на скільки можна рискувати за для неї. Такий підклад сеї справи виникає з поза козацьких прошень „жалованія” і монаших благань про „милостиню”, що становлять властивий жизненний нерв сих зносин з Москою і по перших удатних результатах 1622-1625 рр. починають прибирати все більші розміри ¹⁶). Щоб вивідати добре московські гадки, треба було „задерти”, зачепити на сїм ґрунтї московське правительство чимсь пікантнїйшим, нїж самі плачі митрополита і владиків. І таку добру нагоду подавала поява Яхії з його фантастичними плянами, несчисленними протекторами, таємничими союзами на заходї й сходї, і т. и.

В сїчнї 1625 р. м. Йов виїхав з Київа в сторони козацькі до Корсуня, відти до Терехтемирова. При тім, очевидно, мав війти в близше порозуміннє з козацькою старшиною й заняти ся справою нового посольства до Москви в справі Яхії. Посольство се було вислане з Запорожа дня 2/I с. с. (зараз по виїздї Шагін-ґерая); воно складало ся з запорозького посольства під проводом Івана Гирі, і з післанця Яхії якогось Марка Федоровича Македонянина і козака Івашка Мартиновича. Митр. Йов від себе дав їм рекомендаційні листи до путивльского воєводи і автобіоґрафію Яхії, списану у нього, та поручав воєводї цїлу сю справу. „Прочитавши сю повість, писав він йому, зміркуєш ти, що благодатю божою наближаєть ся вже кінець нечестивого вавилонського Турецького царства, і коли ісповідники східнього православя прийдуть до згоди, то й зараз буде тому початок. Молимо того у всесильної правицї Христової, щоб розбивши тяжкі кайдани православних, дав церкві своїй і православному множеству єдиновірних Греків доступити бажаної, дорогої свободи. Просимо, щоб і ви з благочестивим царем вашим подали руку помочи єдиновірним братиям, аби й самі в день суду від вічної увільнили ся неволї” ¹⁷). Яхія в своїм листї до царя сповіщав, що на весну вибираєть ся походом, морським і сухопутним, з козаками, до Греції, а там чекають його Болгари, Серби, Албанцї й Греки, що присягнули вже Яхії як свому законному цареви — се мав посвідчити в Москві той Яхіїв посол ,,Марко Македонянин з землї Сербської”. Сей Марко поясняв устно, що крім сих присяжників поміч Яхії обіцяв король іспанський: має дати йому 60 ґалєр з воєнного залогою, а князь фльорентийський прирік прислати 20 тис. рушниць, гармат, і всякої иньшої армати, і иньші землї обіцяли поміч людьми й грошима. Та Шагін -ґерай, як сподівають ся, пришле орди до 100 тис., і з тими всїма Яхія піде на весну на Царгород. У царя ж просить помочи людьми чи грошима — як цар зволить ¹⁸).

Московські полїтики не зістали ся індіферентні для таких широких і привабних — дарма що фантастичних плянів. Посли Яхії були представлені цареви, хоч incognito: Яхієві післанцї допущені були до царської руки при авдіенції запорозьких послів, після них, але без Яхії, то значить імення їх не були проголошені, як проголошували ся звичайно. Яхії вислано дарунки богаті (особливо як на тодїшнї роки, досить тїсні для московського державного скарбу). Але активно вмішати ся в сї Яхіїні й козацькі пляни московське правительство не рішило ся — бояло ся розриву з Польщею. Цар побажав „царевичу Олександру” всякого добра, щоб він свого батьківського царства доступив, але помагати йому цар не може, бо „царевич” в Литовській землї, у запорозьких Черкас, підданих польського короля, а польський король цареви неприятель, і не позволив би війська післати через свою землю, і навіть, будучи тепер в союзї з султаном, починив би ще якісь трудности царевичу; тому й грамоти царевичу цар не посилає, тільки устно шле йому привіт. Така була відповідь, дана послам Яхії дня 10/IV c. с. ¹⁹). Вона заразом казала катеґорично, що і в козацьку справу взагалї московське правительство в сїй хвилї не відважить ся мішати ся, щоб не привести до розриву з Польщею.

Примітки

¹) Пор. автобіоґрафію Яхії, списану для м. Йова і оповідання перед царськими людьми-Матеріали Кулїша с. 163 і 195.

²) Про приїзд Яхії до Київа (24/IX) сучасний лист в цитов. збірнику Лавр. бібл.

³) Кулїша Матер. с. 160, 168, 213-5.

⁴) В листї Icai Копинського (1622): „не имамы къ кому прибЂгнути: царей и князей и боляръ благочестивыхъ не имамы — всЂ отступницы отъ благочестивые вЂры нашей: єдины Ляхи, вторыи унеяты, третиї сынове єретичестиї. Отовсюду обстоятъ ны скорби и гонениє на благочестиє наше и церковь сионскую восточную, матку нашу, хотяще ны ростерзати... И нигдЂ не имамы отъ нихъ упокою, только всЂ мы благочестивыі въ маленькомъ кутку теснимо ся на Україне въ землЂ Кієвской, только насъ особъ святительскихъ благочестивыхъ, которыхъ посвятилъ на степень святительства всесвятЂйшиі патріархь єрусалимскиі кvръ еофанъ”. В листї м. Йова (1624); „всячески гоненіє на православныхъ, не хотящихъ послЂдовати нечистотамъ ихъ, воздвигоша, наипаче же насъ, православныхъ епіскоповъ, отъ престолъ, отъ мЂстъ и отъ обителей нашихъ изгнаша и до крове на святую православную вЂру въоружиша ся, олтари Господни оскверниша, церкве православныє въ латинскую прелесть превратиша, и просто рещи — всесилнЂ королевскою державою мечъ на православныхъ обостриша. ТЂмже мы, помняще реченноє: укрийте ся въ малЂ, дондеже мимо идетъ гнЂвъ, се здЂ крыющесь подъ крилЂ христолюбивого воинства черкаскихъ молодцовъ, восхотЂхомъ посещати и великодержавноє владычество ти”... Кулїша Матеріалы с. 130-1, 136.

⁵) Див. в т. IV вид. 2 с, 265 і далї, в т. V с. 539-541.

⁶) 1. с.

⁷) Див. т. IV ² с. 280.

⁸) Див. вище с. 386-7.

⁹) Кулїша Матеріали с. 126-7.

¹⁰) Археограф. сборникъ VII с. 55.

¹¹) Грамоти у Кулїша, Матеріали с. 132-6.

¹²) Моск. архив заграничних справ, дЂла малороссійскія, 1625, лютий, № 1, титул (новий): „ПріЂздъ в Москву из Кіева Луцкаго еписпопа Исакія, присланнаго от Кіевскаго митрополита Иова Борецкого с представленіемь государю парю Михаилу Федоровичу и Патріарху Филарету Никитичу о принятіи Малороссіи и Запорожскихъ козаковъ в покровительство, и о прощеніи имъ вины противу єго государя учиненной”.