Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

Сї заходи й приготовання православних трівожили заздалегідь католицькі, а головно унїатські круги. Особливо непокоїло їх знеохоченнє до унїї (з огляду на ті полїтичні трудности і недогоди, які виходили з неї), що почало прокидати ся в полїтичних кругах польських вже на попереднїх соймах і росло далї, а свій вираз знайшло в голоснім листї сенїора в. кн. Литовського, Льва Сопіги в його листї до Кунцевича, справдї дуже роздразненім і різкім ¹). Унїатські владики і особливо митрополит Рутский в незвичайно чорних фарбах малювали своє становище і перед королем, і перед папською курією, бажаючи її подвигнути до певних впливів на польське правительство. Папа висилав умисно нунція з кінцем 1622 р., щоб був присутним на соймі, і клав йому дуже на серце поспішати ся, щоб захопити ще сойм і своїми впливами причинити ся до оборони унїї ²).

І безпосередно до короля і до прімаса писав він, просячи для митрополита і унїї опіки й оборони против ворогів унїї, на яких так гірко скаржили ся унїати ³). З свого боку вони постарали ся нагострити правительственні круги на ті насильства, які терплять від православних і від козаків. Особливо була роздута пригода, що стала ся в осени того року в Київі: козаки на рождество Богородицї зловили чотирох унїатських монахів, що правили в катедрі св. Софії, завезли до Терехтемирова і тримали там. Митр. Рутский підняв великий крик про се. Король і ріжні достойники писали в сїй справі до козаків листи, аби їх увільнено, і за те навіть обіцяли сповненнє всяких козацьких бажань на соймі. Митр. Йов вистарав ся, що монахів випущено (одначе козаки при тім обовязали їх, щоб не сміли пробувати в Київі, анї Київщинї і щоб в Київі нїхто явно не виконував обрядів унїатських). А тепер сей епізод використано, разом з иньшими давнїйшими історіями, щоб закид насильств і утисків з унїатської єрархії перенести на православних ⁴).

Взагалї заносило ся на рішучу битву унїї з православєм, і з обох сторін владики поприїздили до Варшави, щоб бути на місцї. „З усїх місць приїхали проводирі схизматиків, духовні і світські”, писав з сойму Рутский.

Головну вагу надавали козачинї. Але на вдячність за її заслуги трудно було рахувати по тім, як поставив ся до козаків король по хотинській кампанїї. Королївська інструкція не лишала в сїм пунктї нїяких ілюзій: вона трактувала козаків не як спасителїв польської отчини, а як небезпечного ворога спокою і згоди; просила подумати не над способами нагороди козацьких заслуг, а над способами приборкати сей небезпечний елємент ⁵).

І на соймі справдї, починаючи від вступної мови маршалка Як. Собєского ⁶), участника Хотинської війни, що в своїх записках так виносив високо заслуги й чесноти козацькі, але в сїй вступній промові вихваляючи польський тріумф над Османом не згадав і словом заслуги козацької, а не обминув за те козацької небезпеки — не зазвучала анї раз нота вдячности за козацькі заслуги. За те неустанно повторяла ся справа приборкання козацтва, забезпечення від неї спокою і ладу держави. І козаки, стративши надїю на вдячність польських хозяїв держав, — грозили. Грозили вже зимою 1621/2 р. по першій відправі на свої жадання. І з новою силою грозили тепер.

„Королю сенату і послам земским заявляли козаки, прислані на сойм в посольстві, що як не будуть сповнені їх жадання, то вони счинять повстаннє і великої біди нароблять державі. Прислані на сойм листи біскупа київського, що вже вони 100 полковників вибрали і 100 тисяч козаків вписали до війска — число страшне для держави; се потверджує і мий Саковский”, писав з сойму Рутский. Як чоловік інтересований церковною справою, він під козацькими домаганнями розуміє тільки церковні — щоб унїатів скинено з урядів і віддано їх православним. Але між козацькими домаганнями були й иньші, для козачини незвичайно важні. Побільшеннє платнї (і укрите під тим — побільшеннє „законного” контінґента війська), замкненнє Київського воєводства для жовнїрських леж і фактичне перетвореннє його в козацьку територію (право козаків мешкати скрізь і скрізь мати свої права і юрисдикцію) — от що містило ся в них.

Король Жиґимонт в своїм ультрамонтанськім завзятю був однаково не податний нї на мольби, нї на погрози, нї на пригадки його обіцянок, коли справа зачіпала інтереси святої католицької віри. Тим більше, що в даний момент козацькі погрози не були так страшні, як могли бути иньшим часом. На полїтичних горізонтах було тихо, правительство польське не потрібувало козацької служби, анї не лякало ся дуже його повстання, маючи руки розвязані і сподїваючи ся по соймі покінчити з жовнїрською конфедерацією і мати свобідне військо до роспорядимости. Та обставина, що козаки влазили в його церковну полїтику, хотїли робити в сїй сфері пресію своїми воєнними силами тільки неприязно мусїла настроювати короля взагалї для козацьких домагань.

Але сенат і посольська палата не були так односторонно настроєні для інтересів католицтва і не могли так стоічно слухати погрози козацьких і шляхетських православних

депутатів, що даний курс церковної полїтики може привести до домашньої війни. „Козацькі депутати дуже наставали на послів земських, представляючи ріжні небезпеки, які вийдуть, коли не будуть сповнені їх прошення” ⁷), і шляхта не лишала ся глухою на їх слова, особливо посли полудневих воєводств, що легко могли б зробити ся ареною козацької жакерії, або бути видані „на мясні ятки” Татарам. В „екзорбітанціях” (реєстрі завважених непорядків), предложених королеви посольською палатою, поруч меньше приємного для козаків запитання — „чому козаків не приведено до порядку згідно з конституцією 1619 р. про наємне військо”, поставлено було тож і сей закид: „чому нарушують ся права людей грецької віри, против конституцій 1607 і 1620 р. про грецьку віру”? ⁸).

Запитаннє се, иньшими словами, докоряло королеви, що він не іменує на православні бенефіції православних. Але король, скориставши з не дуже докладної стилїзації, відповів на се питаннє „хитро”, як каже Рутский. Людям грецької віри нема нїякої кривди від короля, казала ся відповідь; він не каже нїкого змушувати чи силувати до унїї анї обмежати когось в правах чи тїснити через релїґію; згідно з законами і старими звичаями роздає він духовні бенефіції людям шляхетського стану грецької віри. „Навпаки, против тих законів і давнїх практик звичаїв необачні люде ⁹) плебйського стану Борецький і Смотрицький та иньші зважили ся без номінацій і відомости короля висвятити ся на митрополїю і владицтва при живих владиках від підозрілого чужоземця, турецького підданця, що не мав в тутешнїх краях нїякої юрисдикції й на те тільки, видко, і післаний був, аби бунтувати королївських підданих підчас турецької війни. Се crimen laesae maiestatis, зневага гідности і власти королївської, Богом йому даної, бо в державі королївській нїхто не може бути арцибіскупом, біскупом, митрополитом, владикою инакше, тільки той хто буде іменований і визначений (podany) королем. А до того ще від них дїють ся великі ексцеси і непорядки. В Київі чотирох монахів, силоміць взявши від олтарів, вязнено і мучено і тільки тепер недавно випущено; кілька лїт перед тим вхопивши втопили київського офіціала, митрополичого заступника. В Минську і по иньших містах силоміць забирають церкви королївського надавання, бють і забивають священиків і монахів та иньші великі посильства чинять. „Таким чином власне жалібники нарушають закони і права власти королївської, а від короля і унїатів нїякого нарушення їх прав нема, і нїякої вини вони не виказали й виказати не можуть”.

Була се, як бачимо, відправа по своїй безоглядности, по всїм попереднїм, просто незрівняна, і легко зрозуміти ептузіастичні слова Рутского, коли йому поданий був від короля наперед начерк сеї відповіди: „Дай, Боже, многі лїта найяснїйшому! сливе оден він бореть ся за нас” ¹⁰). Але настрій палати і сенату був такий, що такою безповоротною відправою не можна було обмежитись, і в кінцї своєї відповіди король додав „щось”:

„Король його м. бажає, щоб для заспокоєння сих ріжниць між людьми грецької віри духовні особи з обох сторін визначили час і місце, і там зібравши ся за порозуміннєм без великої громади світських людей (дальших від сеї справи) в присутности визначених на те королївських комісарів, поміркували й поговорили про обопільну трівку згоду. А коли б не могли прийти до згоди, то нехай би на будуще з обох сторін заховував ся спокій, згідно з постановами 1607, 1609 і 1620 р., і одна сторона другій не чинила нїяких безправностей і кривд” ¹¹).

Се проєкт православній сторонї не міг подобати ся анї трошки, бо ж їй хотїло ся не якогось компромісу з унїєю, а повного скасовання унїї. Але король хотїв задокументувати перед сенаторськими та посольськими кругами свою охоту щось зробити для полагодження сеї релїґійної боротьби, яка встигла їм доїсти. А при тім міг бути певним, що з предложених ним нарад православних з унїатами, без участи світської суспільности, а за те з участю і контролею королївських комісарів, унїї нїякої шкоди не буде.

Дїйсно, посольська палата і сенат вже забагато мали тих „утисків грецької віри”, й хотїли якось зацитькати ту справу. Рутский в цитованих листах, правда, каже, що з сенату нїхто не помагав унїї, король сам оден витягав її справу, а настрій земських послів був настільки непевний, „що доконче прийшло ся ходити до земських послів і виясняти їм нашу справу, чого досї ми нїколи не робили”. Але від сього настрою (і без того мабуть, занадто песимістично представленого Рутским) далеко було до якогось співчутя. Хотїли тільки доконче якогось полагодження, компроміса, modus vivendi.