Історія України-Руси
Шрифт:
2) Latopisiec c. 5.
3) Жерела VIII ч. 152, иньший варіант сих петицій у Третяка дод. VII — часто буквально однаковий, місцями справляє помилки, або доповняє сей текст. Я комбінував обидва варіанти в своїм перекладї.
4) Інструкція ся (в Жерелах VIII ч. 153) в ріжних копіях має ріжні дати — в одній 18/X, в другій 28/X. Дата 18/X меньш правдоподібна, бо не легко припустити, щоб так скоро з тим упорали ся, коли тільки 11/X козацькій старшинї було подане до відомости уложеннє трактату і закінченнє кампанїї.
5) Справдї неврожай і біда була велика — пор. листи Збаразького с. 43.
КІНЕЦЬ ТУРЕЦКОЇ ГРОЗИ І РОЗЧАРОВАННЄ ПРАВОСЛАВНИХ: ВІДКЛАДАННЯ
Не можна сказати, щоб король не міркував собі зовсїм, що робить він, відповідаючи такою різкою відмовою на домагання хотинських героїв. Інструкція кінчила ся таким характеристичним порученнєм:
Комісари мають переказати запорозькому війську відповіди короля і своїми намовами та обіцянками ласки королївської впливати на нього, аби волї королївській було послушним. Для сього ж мають вони потайки вести зносини з Сагайдачним і військовою старшиною та обіцяти їм від короля осібні дарунки. Пункти комісії (що до потвердження ухвал 1619 р.) нехай зіставлять в секретї, аби перед часом не прийшли до відомости козаків.
Отже спекульовано на рабську лояльність старшини, на силу подкупу, деморалїзації. Та ледви чи сї рахунки оправдали б себе...
Добрі духи відвели поки що грозу крівавої усобицї, яка могла б виникнути, коли б королївські комісари задумали сповнити дану їм інструкцію (відновленнє постанов 1619 р.), бо кинули під ноги королївським плянам кілька звичайних, але все необорних для польської полїтики перешкод. Не можна було сповнити першого пункту королївської інструкції — виплатити козакам признану платню, і потім зажадати від них, щоб розійшли ся, і взагалї поступити з ними по всїй строгости королївських бажань. По друге — для того щоб приступити до другої части проґрами — поновити і в житє перевести комісарські постанови 1619 р., треба було відповідних воєнних сил, щоб брязкотом польської зброї підтримати впливи льояльної старшини. І на тодїшнї козацькі сили треба було сили великої, а тим часом Хотинська війна, як Пан-Біг Польщі приказав, закінчила ся, розумієть ся, жовнїрською конфедерацією. Тому не то що великого, а й нїякого війська на козаків не можна було зараз стягнути.
Тому переведеннє комісарських ухвал 1619 р. прийшло ся відложити. Комісія не відбувала ся. Не заплативши грошей козакам, не можна було ставити до них нїяких серіозних жадань.
Одначе на домагання козачини мусїла бути дана відповідь в дусї королївських інструкцій, неприхильна. Спеціально що до справи релїґійної знаємо, що дана була справдї відповідь в дусї тої інструкції — мов би справа йшла тільки про свободу релїґійну спеціально для козаків 1). І сї ухильчиві, мало надїйні відповіди правительства тепер, коли настав час реалїзації обіцянок, давали зрозуміти неприязний правительственний курс і мусїли глубоко вразити козачину. За кров, за рани, за голод і смерть знову єзуітське полїтикованнє, холодне non possumus. Маси мусїли бути обурені, статочні елєменти збентежені таким грубим нетактом, що ставив в неможливе становище і їх і полїтику льояльности. Як можна було заохочувати до повздержности, до льояльности супроти правительства, яке не спішило платити навіть того марного гроша за службу і відмовляла козачинї у всїх її бажаннях? Спеціально Сагайдачний, і без того півживий від турецької рани, від понесених трудів і трівог, мусїв бути глубоко ображений в своїх найсвятїйших почутях, в найдорогших надїях.
На том пляцу тотъ нашъ гетманъ пострЂленый
Пріихалъ до Кієва на полы умерлый,
Где розмаитыхъ лЂкарствъ долгій часъ заживалъ,
На докторы отъ кроля самого коштъ мЂвалъ 2).
Сї знаки королївської прихильности до його особи не могли потїшити Сагайдачного, коли він бачив таку компромітацію своєї полїтики, коли король вирікав ся всїх тих обіцянок, на підставі яких військо пійшло в останню війну, запевнене Сагайдачним, що його бажання королем прийняті.
Військо, одержавши королївську відповідь на свої петиції, вислало зимою нових послів. Досї маємо про нього тільки коротеньку згадку, з лютого 1622 р., коли се нове посольство їхало до Варшави. „Широко про заспокоєннє (релїґійної справи) і скасованнє
Козацьке військо тим часом, іґноруючи королївський наказ не затримувати ся на волости, розташувало ся на зиму на волости, в воєводстві Київськім головно. Правительство, не сповнивши своєї обіцянки — виплати грошей, мусїло через пальцї на се дивити ся, і не вводило туди жовнїрів, щоб не дїйшло до крівавих конфлїктів. Але й козачина, здаєть ся, вела себе по можности здержливо — не тільки уступаючи впливам статочнїйших, але і у власних інтересах — щоб не дати правительству приводу відмовити в заслужених грошах і в усїх иньших обіцянках. І хоч шляхта київська пищала й скаржила ся перед королем на козацькі „тяжкости” (так як волинська на жовнїрів, що там роскватирували ся, теж не заплачені), і король мусїв заспокоювати її всїляко, але військо козацьке з великим притиском підносило потім, що воно, вертаючи ся з війни, „нїяких припасів не домагало ся, і одержавши умовлену заплату росходило ся до дому”, і король не мав сміливости заперечити тої козацької чемности 5).
Козацька депутація мала авдієнцію у короля 21/II н. с. 6). Змісту королївської відповіди не знаємо. Король, очевидно, в справі виплати мусїв повторити те, що вже перед тим росписував на потїху всїх інтересованих: що гроші лежать „відраховані” у Львові; що його дворянин Обалковский от-от поїде з ними до козаків, а королївські комісари, виїхавши разом з ним, при виплатї полагодять иньші справи козацькі 7). І по за тим — правдоподібно нові повторення, відкликування до сойму, і т. п.
Двох річей треба буде правительству добити ся від козаків: щоб їх полки вийшли з волости й розійшли ся, друге — щоб вони не зачіпали ся з Турками і не псували дипльоматичної справи. Хотинські прелїмінарії ще потрібували ратифікації, в тій справі мало їхати до Туреччини велике посольство, і треба було особливо тепер обминати всього, що могло б подразнити Турків і перешкодити уложенню трактату. Була гадка ужити козачину в війнї з Шведами, щоб відтягнути від походів на Турків. Козаки прийняли сю гадку дуже радо, і зимою 1621/2 р. двадцятитисячне військо козацьке рушило на Литву, і в лютім у гетьмана литовського Кр. Радивила ставили ся посли козацькі, полковники Йосип Путивлець, Адам Подгорський і Донець, заявляючи, що вони, сповняючи наказ королївський, готові прибути в Ливонію і навіть без плати служити тут. Радивил готов був взяти їх на службу, сподїваючи ся тим запобігти їх походу на море 8). Але дуже бояв ся при тім козацьких своєвільств і грабунків, а ще більше почала нарікати на се шляхта литовська, боячи ся спустошень, і почала наставати на гетьмана, щоб не брав козаків 9). Радивил по довгих ваганнях взяв собі до Ливонії тільки невеликий полк, самих „старинних і комонних” козаків, а решту відправив 10), так що се не могло дуже заважити на козацькі відносини на Українї, і надїя на ослабленнє українського напруження через сей ливонсьвий похід мусїла зникнути 11).
Лишало ся покладатись на впливи старшини і на вдоволеннє, яке викличе виплата грошей. Але хоч гроші ті, як писав король, ще в січнї лежали „відраховані” у Львові, то все нїяк не могли звідти видістати ся на Україну. А треба було спішити ся, бо вже приходили трівожні вісти, що козаки збирають ся на море, як не з Днїпра, то з Дону — для благовидности, щоб не компромітувати польського правительства і не входити з ними в колїзію 12). Та участь українських козаків, в такім донськім походї певно, зістала ся б секретом полїшінеля, і йди потім доведи турецькому правительству, що то були козаки московські! Занадто стара то була пісня!