Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

Тим часом гетьмани польські, погордивши козаками, приготовили собі страшенну компромітацію. Не знаючи, кудою Татари будуть іти на Угорщину і боячи ся безпотрібно мобілїзувати шляхту, щоб потім не стягнути на себе докорів, як би ся мобілїзація була зайвою, вони не приготовили нїчого против Татар. А в липню (1594) хан, як казали — діставши велику суму від господаря молдавського аби не йшов через Молдаву, — пішов вгорі Днїстром на Покутє, відти в Галичину, грабуючи, палячи, побиваючи людей. Перше нїж гетьмани стягнули свої війська і скликали сусїдню шляхту, Татари пройшли аж під Самбір, і аж тут стрівши ся з військом, зручно умкнули через гори на Угорщину. Сей татарській похід викликав з усїх боків страшенні нарікання й жалї на гетьманів Дорікали за спустошення, дорікали за компромітацію: австрийське правительство заздалегідь просило не перепускати Татар через свої землї, й правительство польське рішучо обіцяло, що Татар через Польщу не перепустить, тим часом позволили їм пройти в Угорщину тудою, де їх не сподївали ся зовсїм, і се сильно погіршило шанси „наших християн”, як казали в Польщі ²⁰). Се наповнило бажаннєм пімсти польські круги, Замойского спеціально; він стає горячим прихильником лїґи против Туреччини.

Язловецкий,

вдавши ся під той час до Замойского з своїм пляном походу на Татар за папські гроші (Комуловича), дістає згоду гетьмана — хоч той і не покладав великих надїй на сей плян, вважаючи його занадто великим як на сили приватного чоловіка ²¹). Надїї свої Язловецкий покладав головно на козаків; Комулович подавав надїї також на Волохів і Семигород, але се були пусті гадки. Хотїв іти в Крим, погромити татарські оселї, полишенї ордою. Але козаки відступили від нього на дорозї, й тодї Язловецький передумав — пішов на Білгород, бо се була лекша справа. Та тут і власні люде його почали кидати й тїкати, так що се шляхетське козакуваннє на нїчім скінчило ся — а з тим і папські та Комуловичові заходи на Українї ²²).

Козаки натомість господарили в Волощинї. Наливайко в своїм листї до короля так поясняє історію сього походу: „Не хотячи тратити час дармо і упускати нагоду пустошити неприятеля, пустили ся ми (Наливайко з своїми) під Кілїю і прийшовши під Тегиню пішли штурмом; здобувши місто за божою помічю, вирізали ми не малу частину поганцїв, а частину забрали живцем. Спаливши місто, пробували ми здобути замок, але не могли здобути, і тодї розпустили загони: обернули в нївець огнем пятьсот і кількадесять сїл, побили не мало поганцїв, забрали ясиру (невольника) 4000 Турків, Туркень, Татарів, Татарок. Але господар волоський дав 7000 людей своїх в поміч поганинови і нас гонив з своїми людьми аж до переправи, відгромив здобич на перевозї і побив декого з товаришів” ²³). Сей невдалий похід мав місце десь в вереснї (сентябрі) ²⁴); на Українї оповідали, що в нїм мало згинути Наливайківцїв дуже багато — більше як півтори тисячі, і Наливайко задумав відомстити ся Волохам. Війшовши в порозуміннє з Запорожцями, разом з Лободою вибрав ся він у новий похід, десь в жовтнї (октябрі) 1594 р. „Ми відповіли йому на се (господареви), пише Наливайко в своїм листї, й прирікли то йому явно в його землї, й сповняючи свою обіцянку і рицарське слово, вийшовши звідти (з Волощини), зєднали своє військо з Лободою і пішли разом на Волощину; там з ласки божої, в трох місцях мавши з тим неприятелем битву, зазнав я великого щастя, в людях його починив йому такі утрати, що він уже не міг більше поправитись і кидаючи гармати, мусїв шукати собі ратунку у втїкачцї. А ми зі здобичею, яку тодї здобули у неприятеля й занесли до Бару, і там не дали коням старітись, а з огляду на листи від його цїсарської милости, а також панів воєводів семигородського, мунтянського і волоського — на жадавнє тих християнських володарів, поїхали на поміч до неприятельських земель, як годило ся людям рицарським” ²⁵). Польські історики оповідають про той великий козацький похід на Волощину більше; вони кажуть, що козаків було до 12 тис., під 40 більше меньше хоругвами, і між ними були дві цїсарські корогви, присланї Рудольфом. Перейшовши Днїстер під Сорокою, розбили господара, що пішов їм був на зустріч, так що він мусїв тїкати до Мунтян. Спалили Яси, попустошили цїлу країну і вийшли за границю, коли воєвода зібрав ся на них знову за помічю з Мунтян ²⁶).

Мабуть не без впливу сього ефектовного погрому наступила переміна в ситуації: господар молдавський Арон розриває з Турками й переходить на сторону цїсаря, та укладає союз з воєводою мунтянським і семигородським против Турків. Козаки в сїй полїтичній комбінації брали дуже живу участь; сотник Демкович був спеціально висланий козаками на Молдаву, щоб узяти від господаря присягу на вірність цїсареви; з другого боку цїсар поручав господареви „порозумівати ся з козаками” в дальшій акції ²⁷). Польщу й Москву цїсар знову старав ся втягнути також в свою боротьбу з Турцією, але страх перед Турками в Польщі був занадто великий, і Замойский хоч носив ся з гадкою походу на Крим, мусїв обмежити ся оборонною тактикою ²⁸). Тільки Арон з козаками і з семигородською помічю розпочав кампанїю против Турків. Лобода з кінцем лютого 1595 р. пішов на Волощину, вже в ролї союзників Арона; Наливайко рушив туди ж кілька тижнів пізнїйше ²⁹). Козацькі сили рахували ся на 12 тис. ³⁰). Наливайко так описує сю кампанїю: „Стрівши ся з військом волоським під Тегинею й зложивши присягу, пішли ми на замок. Замку здобути не могли й звернули ся на Білгород, здобули там місто, кілька разів били ся з неприятелем, попалили дуже багато сїл коло Білгорода, але замку не здобули й обернули військо на Кілїю. Тут місто спалили, сїл також немало попалили на устях Дунаю, замок здобували дуже сильно, і були б таки й взяли, як би не оглядали ся на незгоду і зависть Волохів з Уграми (семигородськими), що скрізь нам була в великій перешкодї ³¹). Побоюючись зради від них, ми завернулись до дому, і в долинї Ялпузї, шість миль від Кілїї святкували Великдень, звичаєм християнським. А відправивши там свято, приїхали щасливо в землю свою до Пикова” ³²).

Тим часом повстаннє Молдави і Валахії викликало великий турецький похід для приборкання непокірних підданцїв султанських. Турецьке військо спустошило Валахію і збирало ся на Семигород. Таж доля чекала Молдаву. Се викликало велику трівогу в Польщі: бояли ся, що війшовши в Молдаву Турки пройшли б і на Україну; тим більше що козаки подавали трівожні вісти й про Татар. Тим часом воєнні сили польські були слабкі. Прийшло ся гетьманам польським „зложити пиху з серця” й здати ся до козаків — дарма що на них тяжіли тепер ріжні провини і своєвільства. Скориставши з нагоди, що козацький полковник Сасько прислав з Браславщини вісти про Татар, Замойский післав до козаків лист, закликаючи до служби й помочи; писав, що мають тепер добру нагоду вернути собі ласку короля і сойму, утрачену їх своєвільствами, і поручав їм взяти на себе Татар. Але козаки о ласку

не дбали, а жадали платнї і взагалї супроти того легковаження і неприхильности, яке показували їм досї гетьмани, не охотили ся до участи в їх плянах; польські хронїсти толкували, що й не довіряли вони Полякам — очевидно супроти тих суворих постанов, що на них тяжіли — і се також можливо. Замойский відписав, що перше нїж говорити про заплату, козаки мусять заслужити пробаченнє своїх вин, а тодї просити грошей і сукна. Тодї Сасько відповів, що на війну таки не підуть, і пішов з Браславщини на Днїпро ³³. Наливайко вибрав ся походом на Угорщину, мовляв за якимсь листом від цїсаря. „Давши коням три тижнї випочити і не маючи дїла в державі вашої королївської милости — писав він королеви — а не звикши дармувати, пустились ми до землї цїсарської, за писаннєм від й. м. цїсаря християнського. Там не малий час ми служили — не за якісь гроші, тільки з самої нашої рицарської охоти, але зрозумівши, що Мамутеля веде з воєводою семигородским інтриґи против вашої кор. милости, посилає людей короля (ерцгерцоґа) Максиміляна семигородському воєводї в Волощину против пана канцлєра (Замойского), — я, будучи підданим вашим королївським, не стерпів того довше. Не прикладаючи свого серця до грошей і дарунків у тій державі (цїсарскій) і не даючи себе потягнути лакомству, я не загаяв ся довше там, але діставши певну вість, що пан гетьман (Замойский) пішов з військом на Волощину, зараз, не гаючи ся, з тих країв скоренько пішов на службу отчинї своїй — вважаючи скрізь за обовязок їй служити. Просто з гір дав я листом п. гетьманови знати про себе і довідував ся, чи не потрібує він мене в тім краю. Але п. гетьман відписав нам, що йде до землї Волоської не для війни, а для иньших справ” ³⁴).

Так само, коли Запорожцї відмовивши своєї участи в походї офіціальнім, на власну руку пішли під Тегиню громити Турків, Замойский післав до них остереженнє, що їх там не потрібує, і жадає, аби зараз ішли собі на Низ, инакше буде з ними поступати як з ворогами. І ті пішли на Поділє ³⁵).

Замойский хотїв ужити козаків на Татар, але не хотїв їх у Волощинї, де задумував тонку, більш дипльоматичну, нїж воєнну акцію. Він стояв на тім, що боронить границь річи посполитої, але не нарушує згоди з Турками. Осмілений повною безборонністю Волощини, він війшов в її границї, вислав відси останки семигородского війська і посадив на господарстві одного з волоських бояр Єремію Могилу, що пробував довгий час на Українї й одержав від польського правительства права горожанські й шляхетські. Він мав бути формальним васалем польським, коли б на се пристала Туреччина, а як нї — то фактичним польським підручником, буфером між Польщею й Туреччиною; сього Замойский рішив добити ся від Туреччини, щоб Молдава зістала ся васальною державою, а не була обернена в просту турецьку провінцію, як задумували тепер в Царгородї. Наслїдком опізнення хана, головні сили турецькі не вирушили на Молдаву, і Замойский в своїм укріпленім таборі міг поставити ся против кримської орди й невеликого помічного полку тегинського бея; замість рішучої битви прийшло до переговорів і уложення згоди з ханом і беєм; разом з тим Могила через екзарха Никифора війшов в порозуміннє з турецьким візиром: турецьке правительство годило ся признати Могилу господарем молдавським, своїм васалєм ³⁶). Плян Замойского був таким чином осягнений, відносини до Туреччини й Криму поладнані, Молдава в особі Могили перейшла під фактичний протекторат Польщі.

Примітки

¹) Витяги з документів при статї Барвінського, дод. II.

²) Памятники дипломат. сношеній древней Россіи І с. 1282. Соловйов VII с. 594.

³) Дод. І до статї Барвінського.

⁴) Listy c. 32.

⁵) Tagebuch des Erich Lassota с. 215. Я звязую пляни Хлопіцкого з сею місією Курцевича (досї якось не зауваженою) з огляду на те як хронольоґічно і топоґрафічно сходять ся оповідання Верещиньского і Микошинського.

⁶) Tagebuch c. 192-3 і 211 і далї.

⁷) Про се статя Боратиньского Kozacy i Watykan (Przeglad polski 1906, жовтень); акти не видані.

⁸) Акти до місії Комуловича видали Пірлїнґ і Рачкі в Starine загребської академії: L. Komulovi'ca izvjestaj i listovi o poslanstvu njegovu u Tursku, Erdelj, Moldavsku i Poljsku (т. XIV), і потім ще додав додатки Пірлїнґ п. т. Novi izvori o L. Komulovi'cu (т. XVI); іструкція йому в сих додатках, ч. 4, також в Рус. истор. библіот. т. VIII і Hurmuzaki Dokumente IIІ. І; булї у Тайнера Vetera monumenta Poloniae III ч. 211.

⁹) Еварницький на здогад назвав сього козацького ватажка Микошинським (II. с. 101), і пізнїйші дослїдники, не мавши перед очима реляції Комуловича, а думаючи, що Еварницький з неї взяв імя Микошинського, повторили се за ним.

¹⁰) Komulovi'ca izvjestaj ч. 8.

¹¹) Ibid. ч, 8 і звіт Язловецкого тамже на с. 111.

¹²) Бєльский с. 1707-8, Гайденштайн с. 304, Archiwum Sapieh'ow ч. 109 реляція Вакера — дод. II при статї Барвінського; Барвінський мабуть через недогляд зве (с. 4) провідником походу Наливайка.

¹³) Tagebuch des Lassota c. 216-7, 220-1; можливо одначе й те, що не згадувало воно про сей похід тому, що не мало ще формальної цїсарської інструкції тодї.

¹⁴) Tagebuch des Lassota c. 216-7, 220-1; провідником сього походу Лясота називає Лободу (с. 215).

¹⁵) Tagebuch des E. Lassota c. 211 і далї (переклад в Мемуарах вид. Мельник-Антонович).

¹⁶) gdzieby szmy therz zywnosczy do czasu slusnego dosiegac mieli — Listy ч. 41.

¹⁷) Z Nizowczv sic stantibus rebus nie zda mi sie ni-wecz wdawacz, bo thesz y tak prethko- iessliby teraz Tatarowie szli, nie dosieze sie ich, wiecz y na constitucie y na obraze kssiazath patracz, писав Жолкєвский (Listy ч. 24): отже він не вважав за добре входити з козаками в які небудь справи, бо конституція проголосила їх за бунтівників. пор. відзиви Замойского — дод. II у Барвінського; nullius pretii quidem esse, qui hodie hoc nomine censeantur.