Історія української літератури. Том 1
Шрифт:
Але будеш у гробі спочивати?
Тут то твоє місце порожне,
Тут то твоя ложечка стоїть,
Синочку мій дорогий, синочку мій!
На Великдень:
Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо,
Николаю мій, Николаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Николаю мій, Николаю дорогий!(89)
З Буковини записують: «На поминках ніколи не голосять. У великі свята і в буденні дні голосять часами за дуже любими помершими» (с. 358).
В Холмщині «на могилках в задушну суботу й на Великдень голосять, але далеко не всі».
Але в Курщині і досі плачуть, зовсім як описує «Стоглав». Кожна жінка голосить на могилках, в провідну неділю «до приходу духовних і після панахиди». «Як тільки прийде на могилку, перехреститься, поцілує хрест той, що на могилі, потім стане навколішки і голосить, а далі припаде ниць, до могили, поцілує землю і знов тужить і причитуе, хто що здума» (с. 32).
Таким чином, круг голосіння затіснився; відпали елементи політичні, громадські, все зійшло до чисто індивідуальних переживань і то доволі однородних — які зводяться до невеликого числа тем.
Головні мотиви голосіння в нинішнім його вигляді можна намітити такі:
Заклич до небіжчика (небіжчиці), в формах ласкавих, ніжних, заразом можливо енергійна і усильна, щоб заставити себе почути.
Вирази жалю і болю з приводу смерті — «лемент».
Поклик «не вмирати», вернутись, устати, подивитись, промовити.
Докори за те, що небіжчик сиротить рідних, кидає господарство.
Докори попереднім одшедшим, що вони покликали, перевабили до себе покійного.
Образ сумного стану небіжчика в його новій домовині і контраст покиненого життя.
Образ сумного стану покинених без нього і контраст страченого життя 1.
Побоювання, що без небіжчика його рідні не тільки не даватимуть собі ради з домом і господарством, але будуть безборонні супроти кривд чужих.
Вирази відчаю: краще було не родити дітей, ніж стратити; краще не жити без помершого (-ої).
Прошення прибути хоч на коротко, на побачення, на розмову, і запити, коли чекати, звідки виглядати?
Вирази резігнації: неможливість побачитись, прибути,
промовити; неможливість що-небудь передати, як-небудь зв’язатись живим з небіжчиками.
Запити до природи, до садів, до птахів, чи вони не бачили небіжчика і не можуть щось від нього передати?
Образи-контрасти подружжя і смерті.
Образи-порівняння: зламане дерево, відірване від гілки яблуко і т. д.
Прошення до старших одшедших: прийняти і упокоїти новоодшедшого (одшедшої).
Надії побачення.
Крики жалю і відчаю та заклики небіжчика, одна з найбільш архаїчних частин плачу, виступають сильно і яскраво. Натомість поклики до повороту до життя доволі рідкі, ослаблені здебільшого до поклику ще раз глянути, встати, промовити, або держаться в плачах дітей, більш простих, нерозроблених поетично («Ой, мамочко, не вмирай, уставай, мамочко!»). Переважає свідомість неминучості і незмінності — неможливості вернути небіжчика до життя, неможливості побачитись. Старі містичні переконання про всемогучість слова і магічного обряду відступили і розтопились перед новими поняттями і перед лірикою жалю і резігнації. Бажання своїм словом утворити краще посмертне життя покійному теж виступають слабо. Як симптом пізніших відносин — упадку роду — годиться підчеркнути мотиви безпомічності і безпорадності покинених родичів.
Таким чином, хоч вся практика похорону глибоко пересякла магічно-містичним елементом, котрий зберігається і нині ще не раз дуже пильно, в формах незвичайно архаїчних 1, — саме голосіння вже дуже значно вийшло з магічного світогляду.
1 Одмічу, напр., такі звичаї, що люди, котрим болять зуби, беруться за палець небіжчика, аби їм зуби замертвіли, так само, як кому «жонва росте», або що; вдова, яка має замір віддатись, потягає покійника за ноги перед тим, як його кладуть в домовину; все зав’язане на покійнику розв’язується; не уживається на гріб нічого металічного, що не зогнило б з небіжчиком; додержується прощання трупа в хатою (удар о поріг), на знак, що більше він не поверне, і т. д.
Відігравши свою велику ролю в розвої ліричної пісні, в її початках, голосіння в тій нинішній стадії, котрій його бачимо у нас, уже саме стоїть під впливами високо розвиненої лірики. Між піснею і плачем існує тісна зв’язь, обопільні запозичення, переходи, обміна поетичними образами і символікою; се до певної міри може рахуватись наслідком пізності наших записів, але почалось воно, очевидно, давно — як тільки лірична пісня, особливо жіноча, стала розвиватись. Мотиви розлуки, жалю, туги, любові, спільні обом категоріям, потворили певні переходи між голосіннями і піснями і увели голосіння властиво в круг ліричної поезії як її частину, відмінну тільки певними традиційними формами і присутністю певних постійних «загальних місць» 1.
1 Про спільні мотиви пісень і голосінь особливо стаття Данилова: Взаимовліяніе укр. погребальныхъ причитаній и бытовыхъ пЂсень, К[иїв.] Ст[арина], 1905, XII, і новіша Ф. Колесси: Про генезу укр. народних дум, 1921.
2 Числами без ближчого пояснення значу нумерн збірки Свєнціцького сторінками матеріали того тому Етногр. Збірника.
Наведу тут кілька плачів в цілості або в характерніших уривках:
Дитятко моє, любе та миле,
Куди ти убираєшся?
Відкіля тебе визирати,
Відкіля тебе виглядати?
Чи ти з церкви ітимеш,
Чи з дороги їхатимеш?
Чи тебе соловейки відщебетали,
Чи тебе зозуленьки відкували?
Яка твоя доріженька смутна та невесела,
Яка твоя хаточка темна та невидна,
Що ні дверечок ні віконечка,
Ні праведного сонечка!
Як яблучко від яблуньки одкотилося,
Так ти од мене, моє дитяточко, одрознилося!
І відкіля ти йтимеш?
І яку вісточку нестимеш,
Моя донечко, моя ягідочко