Історія української літератури. Том 6

Грушевський Михайло Сергійович

"Єст ся заправды, в спра†той чому здивити, же гды Володимера короля многіи и знаменитыи на свЂт народове взывали до своих вЂр и до него ся купили з своими лестми, Господь Бог нЂяко справил всЂм тым народом видок: Володимера и люд его як бы на вазЂ якой поставивши, абы в собЂ уважали и обирали збавенную вЂру, поставил его як на якой высокой горЂ, абыся присмотрЂвал вЂрам, отколь бы видЂл, як много переважала праведною вагою вЂра церкве Константинополской, от Андрея святого проповЂданая и в церкви восточной непорушне захованая, и тую вложил ему Бог в серце обрати",

і на цій підставі, перефразуючи промову ап. Павла перед Агріппою, звертається з такою промовою до свого короля:

"НаяснЂшій кролю, пане наш милостивый, не можемо ся стати невЂрными от Бога з неба обявленному нашему увЂреню, але вЂрными аж до положеня

душ наших быти винни єстесмо! Не можемо тоєй вЂры змЂнити, которую в серца нашЂ чудовне вляти Господ Бог рачил! Не можемо св. ап. Андрея столицы Константинополской и святЂйшого патріархи отступити, отколь зуполность и досконалость вЂры правой и набоженства святый чин взяли смо! Поневаж теды за прейзрЂнем и за благоволенієм божіим, от церкве всходной, от греков, от церкве константинополской маємо вЂру, крещеніє, благочестіє, догмата, пастыри, митрополиты, архіепископы, епискрпы, пресвитеры, святыню, тайны, іеромонахи, монахи, науку христіанску, книги, набоженство, весь порядок и обход церковный, — з церковію прото всходною и з патриярхами константинополскими и з всЂми чотирох патріархалных столиц всходными православными христіаны все тоє держимо, вЂримо, вызнаваємо й заховуємо. З тими в єдности зоставаємо, и зоставти, дасть Бог, хочемо; тоєй церкве и вЂры не отступаємо, и отступити не можемо, хотячи за ню мученичество приняти, єсли того Господь Бог наш годными мЂти нас зезволит. ТобЂ наяснЂйшому кролеви пану нашему, як власти, от Бога нам данной, ведлуг апостола Павла, повинную честь отдаємо и во всем, иле кролевству твоєму над нами земному належит, єстесмо вЂрными поддаными и богомолцами. Але от костела Латинского Римского и от папежев єго отдаляємо ся, вЂры его и посланных от него духовных его не пріймуємо! Не благоволил абовЂм Господь Бог от него нам крестити ся и вЂру приняти и нЂчого от папежев Римских продкове нашЂ не приняли и не приймали, и мы не хочемо приймати! Не была и не єст, анЂ будет воля божія на то, абысмо ся мы з костелом Латинским лучили и едночили, поки костел Латинскій и папежеве не отступят и не отвергнут всЂх своих инновацій, то єст новотнин и што от всходней церкве суть наганени и обличени, и поки папежове до святых патріархов не склонятся и з ними еднако вЂрити не зезволят!"

Коротко згадується заслуги для церкви Ярослава (переклади книг, будування Софії, патронування монастирів) — старими літописними текстами, зачерпненими з якоїсь "Мінеї" ("книги животов святых, під днем 4 листопада"), знову ж з відкликами до Длугоша і Баронія. Широко доводиться на підставі легенди про Кирила й Мефодія, проложних житій "росских" літописів і різної середньовічної літератури, що не тільки Русь, але й Угорщина, Чехія, Польща спочатку прийняли християнство із Сходу і словенські книги — наводяться на доказ згадка про слов’янську Біблію королеви Софії (жінки Казимира Ягайловича) і Фіолеві друки, мовляв, споряджені для вжитку краківських і празьких бенедиктинів. І далі, в доводах того, що Русь завсіди належала до царгородського патріархату, а не до римського престолу, розсипає звістки й цитати з українських писань (особливо "Патерика") і всякої іншої літератури, що ілюструє правовірність і вірність в апостольських традиціях Старої Русі.

Ще сильніше виступає традиціоналізм Копистинського в іншому творі його, умисно мною відложенім до цього розділу, — в його присвяті бесід Івана Золотоуста на послання ап. Павла далекому своякові кн. Степанові Четвертинському — одному з небагатьох останків старого княжжя, що ще зіставалися вірними руській вірі, підписана 21 квітня 1623 р. Це дуже інтересний твір — і з літературного, і з ідеологічного погляду, але досі він не притягав до себе уваги, мало обіцяючи дослідникові під скромною формою присвяти; для нас, крім усього іншого, він тут цікавий своїми екскурсами в сфері київської державної і культурної традиції, і я вважаю необхідним подати з нього більші виписки:

"ПресвЂтлому й православному княжати Стефанови Святополко†Четвертенському на Четвертни Новой, пресвЂтлых великих княжет росских потомкови, пану своєму милостивому, благословенства божого, живота в вшелякой о БозЂ помыслности, долголЂтняго здоровя и збавеня з сердца упріймого зычит и вЂншуєт ієром. Захаріа Копистенскій.

За дній и вЂку — як в книгах історіи старозаконнои пишет — великого оного и горливого закону божого ревнителя Іосіи цара ієрусалимского, гды направовано

до Господа Бога, — пресвЂтлоє милостивоє княжа! — Хелкіа великій священник книгу закона господнего (который даный был през руку Моисеа) в дому божом нашедши, Сафону Писарєви дал. Той несши обвЂстил о ней цареви, так же в послух и к вЂдомости всЂх пришла. Не была таєна, але была голошена, абы люд божій закон божій слышачи полнил єго. Якож за тым великая поправа живота сталася в Ізраили.

Подобноє нЂшто по многих лЂтах под час нынЂшнего на православіє наше преслЂдованя, гды благодать Духа пресвятого дом божій — церков мовлю, Господа наш. Іс. Христа, в нашей Россіи нарушеную направует и отновляєт, за зряженем праве бозским сталося. Меновите в дому божом Лавры пресвятои Богородици ПриснодЂвы Марій Печерскои кієвскои гды в БозЂ превелебный є. м. о. кир Єлісей Плетенецкій архімандріт и предстател(ь) в той стой ЛаврЂ за помочю высокой десницы божій порученый собЂ дом божій так духовный яко и матеріальный направуючи и обновляючи, нашол в нем бозскіи отого Іоанна Хризостома архіеп. Нового Рима Константінуполя патріархи и учителя вселенского книги, то єсть БесЂди выкладу на святыи ст. верховного ап. Павла листы и старался о Сафаны, през которых бы єи (книги) магістерством типографіи здЂлавши народови Словянороссійскому переслал и подал. Где по иных вышших мудрецех и толковницех и малость мою в розумную тоєи книги службу причетши, перенести и подати єи вручил ми. Якож тым якоє ми преподаноє єсть от Духа Пресвятого дарованіє так в грецкому яко и в словенском в подаваню архітипу до типографіи и в иных, исправленію належитых з части моєи ласкою божією трудилемся, так теды ласкою Бога Вседержителя... єсть выдана, — от того ж отца и пастыря своєго кир архімандріта малость моя приняла благословеніє тую ваш. княжеской милости святую книгу дедековати и офЂровати.

А слушне и пристойне. АбовЂм як самая тая книга высоце зацный дар єст(ь), так подобне высоце зацного и пресвЂтлого даропріємника потребовала. Таковой зацности и пресвЂтлости ваш. княж, милости поважность найдуєт ся, и слушне зацноє зацному й достойноє достойному офЂровати пристояло.

До которого то зацнои тои книги ваш. княж.милости офЂрованя привели мя причины и зацности твои: Напрод высокаа зацност(ь) фамілии вш. кнж. мсти, которои за оказією сею замолчати не годилося, але так як ся реч маєт, знамените о ней родословити и добре славити, помнячи на Давида царствуючого пророка мовячого: Род правых благословится.

Єст(ь) теды пресвЂтлои фаміліи вашей кнж. млсти (як в лЂтописцах читаємо и як в написах старожитных находимо, и яко з старожитного поданя дом вш. кнж. мл. маєт) в монархов росских на Кіе†тронуючых идучая генеалогія таковая. Святослав або рачей СвЂтослав (якобы рекши: слава свЂту) монарха росскій (же оных давнЂйших за поганства былых зацностій в росских княжатах, продках вш.кж. мл. на сесь час не припомню 1) — свитяжца славный, а Іафетового от Ноа поколЂня йдучи, подобного собЂ сплодил великого оного Володімера.

1 Не згадуючи старших предків — з поганських часів.

Которій першій з монархов росских за зряженєм бозским христіанскую вЂру от столицы апостолской церкве константинополской принял и крещенієм святым з всЂм народом своим росским от неи окрещен был. З цесарми константінополскими сповиноватился 1, взявши в стан малженскій Анну царевну, рожоную сестру Василіа и Константина цесарев всходних. З того межи иными сынми вышол Ярослав; той уродил Изяслава и Всеволода, которій Володімера Мономаха сплодил.

Той Мономах Всеволодович вступивши на столицу кієвскую реч посп. Россійскую нерадами и внутренними войнами сынов и потомков оного Великого Володімера монархи росского утрапленую успокоил и праве раменами своими з близкого упадку выдвигнул. Князства росскіи розорваныи знову дЂлностю своєю в єдно споил и злучил и до єдиновладства по старому привел. Тотже гды ся мЂл з Генуенчиками над морем потыкати, вызвал на самоборство гетмана их, князя кафского. Которого, гды обадва до себе скочили, Володімер, з коня мужнє высадивши поймал, звязал и збройного до своєго войск привел. Знял тыж (яко пишет) з него ланцух великій золотый, перлами и каменЂми дорогими коштовне і маістерне саженый, который зоставил по собЂ великим князем потомком своим: мнЂмаю 2, же и до сих днов находит ся на столици. Иж ся сам на сам тот Володімер з непріятелми рад потыкал, названо єго для того по грецку Мономахом, то єсть Самоборцем.