Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
А што ся теж ткнет богословіи правой, и тоєю всходною дыхают! Гды бы не книги оных великих вселенских учителей церковных Діонисія, Клеменса, Афанасія, Василія, Ефрема, Ниского и Нанзіанского Григоріев; Іоанна Златоустого, Іерусалимского и Александрійского Кириллов, Іоанна Дамаскина, Феофилакта, Икуменія, Евфимія и иных, — теды бы арыаном, лютераном и калвиніаном не могли дати отпору. Не отдаляємо от помененных святых Амвросія, Ієронима и Августина, бовЂм тыи жродла богословіи церкве всходной черпали. Еще мовлю: гды бы не историкове грецкій, которыи о дЂях церковных и о христіанЂх оных первых писали, — не знали бы Латинникове што ся в первотинах дЂяло. Штож речемо о высоком ангелском лику, мнишеском?! Где бы не у отцев святых всходных видЂли и читали о тайнЂ сего, — нигды бы были не знали о нем. Леч тых часов Латинникове в многих частех помененых богословом науки и синодалних догмат и выроков уступили, и не в єдном выкрочили, як ся многими книгами, от Греков и Россов выданными, довело и от мене наперед предложило" 1.
Дещо потім було використано "Синопсисом"
Це дуже жалко і навіть дивно, що весь оцей вибух традиціоналізму 1620-х рр. не вилився, не сконкретизувався в якомусь історичному творі — чисто історичному виводі руського народу відповідно тодішнім концепціям. Всі потрібні елементи його були готові: Яфетове плем’я, слов’янсько-ілірське розселення, апостольська проповідь, одержання царства з Візантії, геройські походи Старої Русі, боювання з поганством. Не бракувало й джерел. Поруч всесвітних хронік, що не пройшли без впливу на українські концепції і, безсумнівно, дали свої розгалуження в українських компіляціях (досі не досліджених) 2 і різних польських компіляцій, що включили в більшій чи меншій мірі також і український літописний матеріал (Длугош, Кромер, Стрийковський), використовувалися й "руські" компіляції (всуміш українські й московські), а серед них докопувалися й перших джерел: саме в 1620 — 1 рр., в тім самім Животові, резиденції цього самого Четвертинського, списувано копію нашого старого київсько-волинського збірника XIII в., що тепер обертається в учених колах під випадковою і нічого не вартою назвою "Іпатіївського літопису". Писець його так записав свою роботу (подаю її в перекладі, бо ми маємо його в польській транскрипції, в копії, списаній польськими буквами з Животівського списку, і не дуже, видно, докладній):
"Ізволенням отця, і споспішенням сина, і совершенням пресвятого й животворящого духа, повелінням і всяким піклуванням (тщанієм) боголюбезного князя Стефана Четвертинського, поборника й ревнителя благовірія єдиної святої кафоличної і апостольської церкви написана ця книга, звана Літописець, Руська Хроніка княження російського, в державі його милості, в богоспасеннім граді Животові року од сотворення світу 7129, а од воплощення Господа Бога і спаса нашого Ісуса 1621, місяця марта 23. Перед тим роком приїхав (щось пропущене) Феофан божою милостю святого града Єрусалима і всеї Палестини патріарх з Москви до Києва, за пановання короля є. м. польського Жигимонта, вже третього, в Києві посвятив митрополита Ійова Борецького і від’їхав до козацького міста Терехтемирова, боячися, аби від ляхів не був післаний на заслання. З Терехтемирова відпроваджали його запорізькі козаки через землю руську до землі молдавської, а як переводили патріарха, тоді й. м. князь Стефан Четвертинський, державця Животівський, яко благочестивий пан з великим числом людей кінно спіткав, а духовенство, немало зобравшися, пішло з хрестами, впровадили до замку Животівського в суботу м’ясопустну р.1621 місяця февраля З дня. Третього дня по приїзді, поблагословивши всю фамілію княжати й.м. Стефана Четвертинського, від’їхав патріарх: з честю відпровадивши, віддали його волохам" 3.
1 Передр., с. 900-2.
2 Пор. сказане в т. V, с. 162.
3 Запис з копії, що переховується тепер у Краківській бібліотеці Чарторийських, виданий в передмові до Полного собрания ЛЂтописей, т. II, вид. 1908. Сам животівський список не відомий.
Порівняння показує, що оригіналом для Животівського списку служив т. зв. Погодінський кодекс-збірник XIII в. (названий так тому, що він якийсь час належав до колекції Погодіна), а списаний знову-таки з кодекса Хлєбніковського (що належав якийсь час купцеві Хлєбнікову — тепер теж у Ленінгр. публ. бібліотеці). Хлєбніковський список був списаний десь у Зах. Україні в XVI в., обертався, судячи з приписок, якийсь час на Волощині. Списаний з нього Погодінський в момент, коли з нього списувано Животівську копію, видима річ, теж був сильно потріпаний в уживанні з перемішаними подекуди картками, і з таким перемішанням був скопійований животівським писарем. Судячи з тісних зв’язків кн. Четвертинського з печерською громадою, що їх ілюструє нам присвята Копистинського, можна з усякою правдоподібністю думати, що його оригінал — теперішній Погодінський, був позичений кн. Четвертинському для скопіювання з Печерського монастиря, котрому, значить, в тім часі належав і тут вертувався — може бути, таки персонально Копистинському, що, мабуть, і звернув увагу свого свояка-князя на "хроніку княження Російського", стараючися в цій княжій родині відживити й розвинути інтереси до її династичних зв’язків і традицій. Він, мабуть, і зв’язав її з Мономаховою династією та її легендою, всупереч власній традиції роду Четвертинських, бо його прізвище "Святополк" виразно вказує на пам’ять походження від Святополка Ізяславича: старшої лінії Ярославичів у лінії Всеволода ім’я Святополк не вживалось, і в вищенаведеній генеалогії, спорядженій Копистинським,
1 Ці глоси, — на жаль, досі не обслідувані, — дописки Хлєбн. кодексу вперше видано в загальному виданні цього корпусу 1908 р. Стара археографія трактувала наші літописи тільки з становища історичних джерел в вузькому розумінні слова: поскільки вони дають фактичний матеріал про події. Аспект культурноісторичний, що кожна копія, кожна глоса будь-якого часу являється культурно-історичним фактом і має з цього становища цінність для свого часу, не був нею усвідомлений. З цього становища пізні копії літописів ще ждуть обслідування.
При такій популярності староукраїнського літописного корпусу, розуміється, раз у раз мусіли робитись різними книжниками проби компілювання і доповнення його відомостей різним іншим матеріалом, з інших приступних джерел. На жаль, ці компіляції досі дуже мало притягли до себе уваги, невважаючи на величезний культурноісторичний інтерес. Одна київська компіляція з цих років була видана в невеликих уривках пок. В. Б. Антоновичем (що інтересувався тільки оригінальними історично цінними відомостями) 1, з доволі, на жаль, поверховим описом цілості. Оскільки можна з нього зміркувати, маємо перед собою цілий ряд компілятивних історичних писань, викликаних в цій добі київського відродження від кінця першого десятиліття XVII в. і початків 1620-х рр. кількома людьми з тутешнього духовенства й міщанського патриціату; один з них Божко Балика, котрого спомини про московську облогу 1612 р. наведено було в попереднім томі, другий називає себе в оповіданні про відновлення києвоподільської кафедри Успенія — це уставник цієї церкви "недостойный во иєреох Кирило Иванович". Що належить одному, що другому, а що третім особам в тім історичнім збірнику — з даного опису не можна зміркувати, як також і про той круг джерел, з котрих черпали компілятори. Вони робили вибірку з старих київських літописів — не знати, чи безпосередньо з того волинського корпусу XIII в., котрого наявність у Києві в тих часах ми тільки що вимірковували, чи з якоїсь пізнішої компіляції. В кожному разі одна з смоленських компіляцій кінця XV в., котрими ми займалися в попередньому томі, була також використана цими компіляторами разом з її литовським продовженням. Далі використовували вони якесь печерське джерело — не можу зміркувати з того побіжного змісту, чи був це "Патерик" у своїх новіших розширених редакціях, чи якась печерська хроніка. Але особливо щедро черпали з нових польських компіляцій: Гвагніна, Стрийковського, може, ще якихось — зновутаки докладнішого розбору і з цього погляду не переведено 2.
1 Пор. попередню примітку.
2 Короткий огляд змісту в передмові до "Сборника лЂтописей, относящихся к исторіи Южной и Западной Россіи", Київ, 1888, с. 15 і далі. Виривки під заголовком: "Кіевская лЂтопись, 1241-1621" надруковані там же, с. 71 і далі.
Ці компіляції продовжувались записками про сучасні події — місцеві київські і ширшого міжнародного інтересу. Кирил Іванович коротко записує, очевидно з пам’яті 1, погром Наливайка, "славного козака и рицера", котрого "у Варша†король казал на мЂдянуй кобылЂ возити" — з очевидною симпатією до цього легендарного героя, але нічого не згадує про Берестейську унію.
1 З виписаних і інших джерел звісток варто відзначити під 1440 р. "вымышлено изрядное художество: книг друкованє".
Одмічає діяння кн. Острозьких, і з нагоди смерті старого Константина Василя дає коротку, але повну пієтизму оцінку його діяльності: "Престави ся благовЂрный и христолюбивый князь Василій Острожскій, воєвода києвский, который насЂял Рускую землю книгами святыми вЂры православной; мЂл и друкарню в ОстрозЂ и школы философскія языком греческим и латинским и словенским". Чимало уваг присвятив московській смуті і участі в ній українських магнатів і козаків. Особливо ж цінні його записки про релігійні відносини Києва, що супроводили його культурне відродження. Автор не пускається в ідеологічне коментування подій, але дає деякі цікаві відомості, часом приправлені іронічними увагами, взятими, мабуть, з уст київського українського громадянства. Під 1609 р. читаємо:
"Тогож року и церков Святой Софии отстала от службы; не почали священники до неи со кресты ходити и службы божеи отправовати, прето, иж митрополит Ипатий пристал до костела римского и приказал был там священником києвским за себе Бога просити; але не получил того, хотяж важили працы и кошту до двору королевского. За што теж и он сам от Бога навЂжен злою хоробою и зле живота доконал в Володимери.
Позвал попов мандатом на трибунал (да сам и справ своих не попирал). А пред ним был митрополит Михайло Рогоза; той был началник тои болести; найпервей прислал тут до Києва врядника своєго именем Ян Хрушинский — щырый Лях, чого перед тым николи не бывало. Который хотЂл попов судити и задавал трудности попам и послушенство. Теды и того явне Бог скарал. Гды жена его сытила мед к Рождеству Пресвятои Богородицы, хотЂла мЂти попов в себе на обіде ведлуг давного звычаю, и мЂла сполечность показувать костела римского ис церквою восточною, але не допустил котел: