Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, пасовиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля маржини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу — це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно”.
Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності.
“Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них.
Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати
Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?.. Йдемо далі за радником: “Приступаючи до поліпшення гірського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. — М. В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту”.
Ой приносить!
“Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. — М. В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газдіустві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відгороджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у сгарім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно 3d значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лісі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках.
Щодо права власності!, то у горах розружнюємо грунта, єкі є приватним добром одиниц або спіувлас-ностеу кількох ци кільканацітьох ґазд, і через них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, “камаральні”. Газдіускі обставини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо буду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то приватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних.
Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними статутами та приписами. Це відноситци і до держауних грунтіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швайцарії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, приписи пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів. Установити висоту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш -акурат тілько, кілько си там годно добре випасти. Гуртові — спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіуних — гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати”.
Не буду цитувати далі “Гуцульський календар”. Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І якби їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці.
І ми би через стільки літ! — не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу.
* * *
Ой співаку-неробаку,Із руба сорочка,Від неділі до неділіНова співаночка!Ой співаку-неробаку,На що си надієш?Ци на тоти співаночки,Що багато вмієш?На воли си ни надію,Бо волів не маю.На співанки си надію,Бо багато знаю.Співаночки мої любі,Де я вас подію?Ой піду я в полонинку —На швару посію.А. як будут вівчарикиБілі вівці пасти,Будуть мої співаночкиЗа крисаню класти.Мама.
Вуйко Николай. Так не раз дивлюси — у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша — гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жаб’є або ще далі, зіб’є там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого явилося. То таке озеро, що снігу туда як нападе — тримається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі...
Мама. А як мраки сядуть — нічого не видко, бувало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці — зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати...
Вуйко Николай. Раз чую — бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пішов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Сниться вона йому одної ночі, другої, ей — щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти м’ясо, лиш горох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ватру — руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кисті правої руки, в полонині втратив — підірвався на гранаті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився таки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як згоріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь-кому сон розказати, то бісиця не ймеси...
Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що погостив... Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зрозумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав “отченаші”, а вона бігала довкола, піворила.
В полонині як закличе раз — не обзивайси, як другий раз — не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на ім’я не можна кликати. Один пугикає, як у трембіту: “А-а-у-гу-гу-гугу”, а той із долини ци із гори так само обзиваєси.
Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спідниці майже нема, очі обмалює — вночі можна настрахатися...
Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісового чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа... То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, — а то якби двері утворилися, а то таке болото сплило у стаї, бо плова била, чує, а то — чалап-чалап, мукає, бинчит і лапає неню, мацає лабами. Неня хотіла перехреститися — не пускає руку, а його помацати пускає. Неня якось уже вщипнула малого: “Михайлику, йди пидклади ватерку, гет вигасла...” Хлопець звівкав заспаний, не хотячи мусів уставати, підклав ватру — і мара десь пропала. Але казала неня, що то була широка твар (лице), великий капелюх. Таке намацала. Неня відтак устала, засвітила лушницю, май ліпше підклала ватру, до раня не спала — бояласи.
А то таки міг той Безуза прийти на свою дідівщину, продану дєдеві...
У полонині все могло бути. Бо така вже вона спервовіку, оспівана, обросла найдивовижнішими чутками і понині найвища висина гуцульського буття — полонина.
Вона мусила бути і мусить нам тривати, бо споконвіку землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини. Гірська територія краю, піскові, подекуди болотисті, глеїсті грунти, передчасна зима з ранніми снігами, які довго не згибають навесні, не давали можливості гуцулам освоювати орні землі. Часті напливи бистрих гірських вод зносили бідні грунти. В описі грунтів с.Зеленої в 1878 році значиться: “Того села грунти є бідні, а тому на толоку тих грунтів не випускають. Але Їх положення є серед великих гір. Спадаючи з гір, вода сполокує землю. Насіння з тієї причини висівають на 1 морг 2 корці вівса”.