Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Влад Марія Миколаївна

Полонинка веселая лиш до розлучення,А як пішла худібонька — вона засмучена.

Спить бідна. Разом із глибокими снігами, з нявками, лісовими людьми, що по дуплах та печерах постулювалися. І сниться їм весна.

Верем’є

Як чоловік умирає, гуцули кажуть: чєсує. Як не стане кого — говорять: дні єму вийшли. І кленуть так: а дні би тобі вийшли!

З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте

кого старого у наших горах — коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцулів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують подіями, значать особистими обставинами: як буря ліси -повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли клали у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні.

А пори року розділили великі свята. Вони астрономічно сходяться у поділі року, але туго ув’язані з господарським заняттям. Весна — Святий Юрій, літо — на Петра, осінь — Дмитрія, зима — в Николая. Оці четверо ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити — передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 листопада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) — несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: “Братчику, пусти зиму”. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насіння; а як усе висіє і міхи повитрясає — передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплюється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Петро не відобрав у нього ключі (аж уліті — кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого потопу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті може вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: “Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зібрати!” І зморозить. Бодай квасолю.

Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята замість нього, але і місяці мають свої найменування. Приміром, на січень все-таки давні люди казали та й тепер кажуть: “у Різдво”; “у Видорші”; березень — “на Одокії” (14 березня — Одокія жене кози в бріст); “на Теплого Олекси”; травень асоціюється з Юрієм і так далі.

Тепер — щодо назв місяців.

1. Січень — січе снігом, віхолою.

2. Січник (лютовень) — має найбільшу силу лютости.

3. Март — передвесняний, але неврівноважений, кажуть, якби він був серед зими, то роги би повідморожував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню.

4. Березень (цвітень ще) — береза розвивається, бруньки брухнавіють.

5. Травень — оповні цього місяця травою може віл напастися.

6. Гнилень — не вільно рубати дерева, бо згниє.

7. Бидзень-білень — худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна.

8. Копень — кажуть ще “на Маковея”, “на Спаса”, “на першу Богородицю”. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці.

9. Жовтень — або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист.

10. Падолист — на Покрову опадає листя.

11. Грудень — у Пилипівку замерзає груда.

12. Просинец — на Николая — просить зими (снігу).

Отакий гуцульський календар. А такий космос:

Сонце стоїть над

землею, сонце — то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух — Алей та душі, що собі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сонця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звізда вертає назад до сонця, а як ні — то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда — денниця, перша вечірна — зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, — Матері Божої. Коли ж води меншає — земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно — зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).

Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги — стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша - — підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п’є багато води, купаються, розпліскують воду — море меншає. І земля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає.

Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сонця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упуститься — менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел — Божий посланець — та ще голуб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч; а як гора просунеться — уже день.

Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лискучим мечем — блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря — Дух Сатани. І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все — і порохи, і лист, і каміння — там є Юда, він уб’є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщини, називається горішній; бойковець — західний, від бойків; долішній — з півночі, з долів; підсоняшний — зі сходу сонця.

А град — кусні леду, які товчуть грішні люди, що повмирали. Вони набирають у міхи того леду із Поганого озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справляє, на котрі села.

У дощ деколи являється веселиця — весела дождевниця (Дожьбог — не родич?). Веселиця тому, що земля, травка веселіє від дощу. Веселиця — Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо — там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко була Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п’яту — можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап’ється води там, де веселиця п’є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п’є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою.

Теперішні люди втратили знання себе, світу, вони розірвали, самі того не хотячи, вервечку, що в’яже нас із вселенським буттям. А воно є вічне. Давні люди були умудрені, бо вони мали космічне чуття. Лиш декотрі з мільйонів витрималися — вони витять — мають силу над світом; передають через руки, очима, устами. Тепер ми їх бачимо у телевізорі і дивуємося чудесами, що ці люди уміють. А колись таких непростих було повно по селах, і ніхто їм дуже не дивувався. Це було так природно, як дощ, вітер, зима, літо. Це було серед нас, давніх, віруючих. У Бога, у чудо, у себе і свою безминущість. Сокотили душу, бо вона мала у чистоті перейти на той світ, а там один присуд — вічність: чорній душі — чорна, праведній — добра. І кождий поступ виважувався. Грішили, бо смертні. Але вміли каятися. І міру гріхам знали. І покуту за кожен.