Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
Видно, були колись достатки. Та й колядників десь ходило побагато. Невже по стільки, як у коляді?
У лісі, в лісі та й на дубові —Ой дай Боже! —Блудило блудців сімсот молодців,Приблудили вни до цеї хати,Ци спиш, ци чуєш? Пускай до хати,Пускай до хати пісню співати.Ой устань, устань, засвіти свічки,При світлі свічі; розмикай замки,РозмикайУ нас і тепер її колядують цієї розтіцької коляди. І оцеї також:
Ой сидит собі наш пан господар —Ой дай Боже! —По конец стола єворового.Ой на тім столі чисті скатерти,На тих скатертях круті колачі.Де вни кручені? В тура на розі.Де вни печені? У печі Божій.Ой на тім ґазді шовкові шати,На нім сорочка, єк бів, біленька,Єк бів, біленька, єк лист, тоненька,На нім чобітки саф’яновії,На нім шєпочка соболевая.Коляда давня. А яке вбрання! Чи не із княжої доби оті шати, саф’ян (його, правда, здавен вірмени виробляли у Кутах), тури, соболі? Шати — одежа явно княжого статку. От вам і гуцули в диравих постолах та пірваних гачах на вучкурі...
Де найбільше див, так це навіть не в чародійництві, а в гуцульських колядах. Чого там тільки нема! Аж волос дибом стає, мороз по шкірі пробігає як вслухаєшся. Все життя, бозна від яких віків-правіків, — у них. Ви ще їх почуєте. Але мусимо подивитися, що там далі діють колядники... Ага, їх запросили до хати. За строгим звичаєм береза заходить перший. Так само і за стіл сідає. Доки не встане із-за стола, доти не можна і колядникам вставати. Він просить ґазду: “Ци можна плєсакам наплєсати у хаті із дзвінками коло гостей та й коло домашних?” І дозволяє плясати “на колопні”. Хоч скрипичника, трембіташа і решту вибирає вибірця, але мусить узгодити з березою. Береза носить церковний хрест та й дзвінок у руках. І ключ від скарбоньки.
Як добрий скрипичник, то коляда йде легко. У людей є охіть до усього: до колядування, співанок, до плясу. А як трапиться пустий, то колядники втомлюються, швидко хрипнуть, що наприкінці лишень шепчуть, а не голосно співають. Аби який був добрий береза, з пустим музикою не годен колядувати.
Голос трембіти — найчутніший у горах. У кожнім таборі мусить бути трембіта. Вона дає знати людям, де обертаються колядники. Уночі корнєє (будить) ґазд, аби вставали та пускали до хати. Трембіта грає до плєсу надворі, до підвіконної коляди, до умерської коляди, до круглєка (танцю з приспівками). Трембіташ подає голос у часі приходу до ґазди і при відході. І сусід знає, що вже йдуть до нього. Давно у горах файно уміли трембітати. Тепер трембіта перейшла на сцену, та по горах рідше її чути.
Серед колядників мусить бути і той, що в росіян називається “козлом отпущения” —
Хто ж колядує, звеселяє нас на Різдвяні свята? На колядників ідуть молоді, охічні до коляди, плєсу, співанок і танців люди. Є такі, що ходять у колядники щороку. Але є й інші: раз пішов — і вже більше не закортить; то великий труд. Сталим колядником може бути лиш той, хто має до коляди охіть та любить побути межи людьми. Є такі по селах, що нізащо у світі від колядників не лишився би ні одного року. Навіть є такі, що просяться, щось помагають у Пилипівку вибірці або березі, лиш аби їх вибрали у колядники.
За колядників не тяжко: є їх скрізь доста. Тяжко за доброго березу, за порядного скрипичника. До того треба мати здібність. Береза цілу Пилипівку пригадує сам або зо сталими “старими” колядниками коляди та плєси. Колядують увесь цей час, аби не мати устиду від людей. Багато хто знає слова старовіцьких коляд. Як береза милиться, то люди сердяться. Бо слова Божі не можна ані міняти, ані опускати з коляди. Добре знаного березу кличуть і в чужі села. Тому що береза, скрипичник, трембіташ і кінь мусять постійно бути при колядниках від початку до кінця — дуже втруджуються, вони є платні, їм платиться за добу по стільки, по скільки годяться наперед.
Решта ходять за гонор.
Розказував мені один старий гуцул:
“Із первовіку аж до половини минувшого століття у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх колєди. Старовіцькі колєди передавали предіди своїм превнукам. Первовічві колєди переходили з покоління в покоління. Тоти старовіцькі колєди люди найліпше любили”, тай до сегодне їх люб’ют. Старовіцькі колєди — це були первовічні Божі слова. Ними споконвіку наші предки, та й ми, славили Бога — сонце та й величєли ними Боже Різдво”.
Церковних колєд гуцули не переймали, не любили їх та й не вчилися ніколи. І дотепер старі гуцули не вміют колєдувати колєди на церковну арію, так єк їх у церкві колєдуют на Різдво дєки. Навіт посміюватси из тої колєди та й ни мают її ні за що. Уни колєдували та й досегодне колєдуют свойов стародавнов гуцульсков арійов сумнов та галасливов, єк полонинскі вітри. Та й держєси шє й досегодне своїх старовіцких колєдницких звичаїв.
Звичаї задержєлиси майже вірно так, єк бували стародавно у нас лиш колєди багато поперемінювано-по-перероблювано на нові. Але багато полишено старовіцких колєд, а заступлено їх новоуложеними, бо против старовіцких колєд страшно боролиси попи від другої половини минулого століття. Так на приказ своїх владик були си напосіли на давні колєди, аби їх цілком з-помиж народу викоренити. Вони так само хотіли скасувати старі гуцульські колєдницкі звичаї, але це си їм так лехко ни вдало, єк з колєдами.
Попи кричєли з наказниц у церквах, що гуцульські старовіцькі колєди — то поганцкі, а ми християнські. Казали, що в тих колєдах укриваєтси поганска віра, та й тиму їх гріх колєдувати.
Одного разу цілком були сперли колєдників попи (так, що це нам не новина), єк берези ни уміли так колєдувати, єк хотіли попи. Та й не пустили дотив колодників у своїх парафіях, доки берези не склали нові колєди. Про це розказував мені дєдя шє єк я був малим хлопцем. А єму — наш головский старий береза Федьо Джюнда.