Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Влад Марія Миколаївна

— Я з маленького хлопця любив колєди та й колєдників, — повістував Джюнда раз у дєдика на колєдниках. — А єк трошки підник на легіня, то вже від того чєсу завжди ходив у колєдниках. Ни з одного берези вчівси я березувати, — говорив він. — Але найбільше переймив я колєд таки в старого берези Юрія Бровки із Дідушкової Річки; ходічи з ним у колєдниках, вибивси і я на викликаного березу. Навіть у чужих селах не раз я березував. Ни одного і я вивчів на березу. Давно попи нікого не переслідували за колєди та й не мішєлиси до колєдників. То вже єк прийшов у Дідушкову Річку на парафію молоденький попик, то усе перевернув ідгорі дном. Колєдники зибралиси на Різдво по Службі Божій на цвинтари у свої табори та й разом із своїми вибірцями обходили плєсом три рази наокола за сонцем церкву й ишли плєсом аж до попа на дідинец, так єк то робилиси здавен, за нами лунув туда всий нарід из цвинтаря дивитиси, єк гей запишно мет новий попик приймати колєдників. На попівскім дідинци з кождої табори виступили

берези і вибірці — узєли одного скрипичника з гурту. Мене, — казав Джюнда, — обибрали за старшого березу, хоть були берези багато старші віком вид мене. Пишли ми в резиденцію колєдувати попови, єк має бути. Зачєли колєдувати. Див’юси на попа, а вин то черленієт, то білієт из серця на нас. Але всі колєди віслухав уважно до кінця. А єк ми скінчили і повінчували його з жінков та й діточками шсстєм-здоров’єм, многа літами из Божим Різдвом, то попик замість подєкувати нам так, єк то си годит, штрик ид нам осов у вочі: “А це то за колєди ви колєдуєте? Хто вас такого навчів?” — “Це наші старовіцкі колєди, прошу єгомостя, — зачєв я й собі остро говорити попикови. — Навчіли нас їх наші предки”, — “Між нами і попиком виникла сварка. Але ми таки пишли селом та й колєдували, єк нам хотілося про то, шо понови не вдалося. А на другий рік вин нам таки пересів дорогу. За це єго село знелюбило, доки вин був. той попик”.

Отаке розказав мені старий голівчанин, а йому через дєдю — Федьо Джюнда, так що пам’ять сягає за півтора століття; колядували — відтак забороняли, по часу далі колядували, аж доки ще не заборонили, уже за моєї пам’яті. Та й знов колядують. Аж гай гуде! Доки коло церкви збиваються у табори та колядують, люди, що посходилися з верхів, витають один одного, запрошуються у гості, жартують між собою, обзирають одні одних, декотрі декого обсмівають. Одних хвалять, других гудять — як то скрізь ведеться. Старші легіні видивлюються на дівок, котра би си вдала, аби у старости цих М’ясниць піти до неї, а дівки “джюпиняться” проти легінів та пишняться, а проти їх старині соромляться та загинаються...

Та стариня, котра має на віддавку і на женінню дітей, журиться, розпитується, де би трафити на добру долю своїй дитині. Правда, це вже майже перевелося на нові порядки. А все ж: діти роблять по-своєму, а родичі таки розпитують — не так за маєтком, як за добрим плечем. Кожен хоче покласти і тепер, як колись, свою дитину на ґазду чи ґаздиню.

Куражиста “челядь” — жіночки — нишком з-перед своїх мушчін (чоловіків) вудить лакомо за файними, “гардешистими” мушчінами. Шепочуться ніби межи собою про щось інше, а очима поводять за тими, що попри свою “челядь” гинуть за чужими.

Уже виколядували коло церкви, виходять від попа, таборуються і розходяться по горах. У кожного блискає до сонця бартка у руці; до неї (до бартки-топірця) прив’язаний ремінцем дзвіночок. Найкращі ті табори, що мають від п’ять до тринадцять колядників. Але практикують і менші табори — від сім до дев’ять людей. Кожен береза, поцоркуючи дзвіночком, прив’язаним розчесаним повісмом до старовіцького різьбленого дерев’яного хреста, виходить із своїм табором плєсом з дідинця — рушає у свій кут колядувати.

А ми послухаймо. От цієї, криворівнянської, що її, певно, знали і Франко, і Коцюбинський, і чули не раз Олесь, Хоткевич, Грушевський...

Ой в ліску, ліску, на жовтім піску —Святий вечір! —Росло деревце, тонке й високе,В корінь глибоке, в листок широке.В листок широке, в цвіток багрове,В цвіток багрове, в вершок кудрєве.Ой на тій кудри сам сокіл сидит,Ой сидит, сидит — далеко видит.Єк задалеко? — На синє море.Края Дуная корабель пливе.Що в тім корабли? — Самі столове,Коло тих столів все старі люде,Ой старі люде й старі ґаздині,Старі ґаздині радочку радє —Що не так тепер, єк стародавнє,Шо кум до куми з вечере в не йде,Син на таточка ручку здоймає,Донька матери не послушає,А брат на брата ніж витягає,Сестра на сестру чєрів шукає,Сусід сусіда в пана тягає,В пана тягає, під кару дає,Посмутилоси, похмурилосиПо всему світу, маковим цвіту!Свєтий вечір!

А може, ця давніша?

Ми ‘д цему дому та й веселому —Ой дай Боже! —Ой ми ж до тебе все в рік гостеве.Одні гостеве — ясне сонечко,Другі

ж ми гості — світлий місяцю,Треті ж ми гості — дрібний дощику.Чим пофалишси, ясне сонечко?Гой єк я зійду рано в неділю,Загрію собов в церкві престоли,Освічу церкви, в церкві престоли,Дім господарский, мир християнский.Чим си пофалиш, єсний місяцю?Гой єк я зійду темної ночі,Темної ночі, та й опівночі,Зрадує ми си гість у дорозі,Гість у дорозі, звіринка в поли,Звіринка в поли і рибка в мори!Дробен дощику, чим си пофалиш?Гой єк я спаду тричі на мая,Зрадує ми си жито, пшениця,Жито, пшениця, всєка пашниця...

Певно, таки ця старша від попередніх:

В нашего брата злотні ворота —Гей дай Боже! —Злотні ворота з самого злота.Ні мла, ні вода, то білі вівці,За овечками три пастерочки.Ой ходєт, ходєт, три трубки носєт.Одному ймнєчко — Святий Дмитричко;Другому ймнєчко — Святий Николай;Третьому ймнєчко — Святий Юричко.Ой єк затрубив пресвятий Дмитро —Гори, долини засмутили си;Ой єк затрубив свєтий Никола —Гори, долини звеселили си.Ліс си звеселив, та й садок зацвив,Тай садок зацвив, єгідки зродив!

Майже у кожній з давних коляд згадка про Дунай. Не буду виривати кусники з них, бо то не можна, а наспіваю одну таку, що її колядували головські ґазди у Києві молодій удові Івана Миколайчука — Марічці Миколайчук, славній нашій співачці:

В саду-садочку, під кедриночков, —Ой дай Боже! —Там сидів голуб із голубочков.Цілували си, обіймали си,Золотим крильцем загортали си.Закравси стрілец з темного луга —Змірив у дуба, убив голуба.Голуба убив, голубку ймивши,За тихий Дунай запровадивши.За тихий Дунай, за крутий берег.Дає їй їсти єру пшеницу,Дає їй пити зимну водицу.Ой она не їст, ой она не п’єт,Сивими крильми по Дунаю б’є.Чому ти не їш, чому ти не п’єш,В садок вишневий плакати ідеш?Єк мені їсти, єк мені пити,Єкий світ милий — нема з ким жити.Ой маю я там сімсот голубий —Вибери собі, котрий ти любий.Хоть най їх буде сімсот чотири,Нема й не буде, єк був мій милий.Єкий був милий золотокрилий,В лице білєвий, сам чорнобривий!

З колядою ходять від Різдва до Василія — до старого Нового року — 14 січня.

Отак — поколядували, набулися в гостях, наплясалися (пляшуть босі, аби бджоли роїлися, маржина велася), наданцувалися “на колопні”, скільки кому хотілося. І вже по Різдву. Але час іде, він ніколи не стає, не ділиться, то люди його ділять та переділюють по-новому.

Від Різдва до Видорщів не можна нічого їсти на подвір’ю, бо “усяка галиця витак їст і воюєт городину”. І взагалі не їсться понадвір’ю першого тижня по Різдвяних святах, бо “звірак ручіт між маржинов і б’єт маржину та їст її полонинами”.

Від Різдва рахують тижні у року і кажуть, у котрім тижні що припадає. Стрічаються зима з літом. Дев’ятого тижня — Обрітеніє, гуцули кажуть “се свєто, коли птаха обертається із теплих країв — обрітає свій рідних край, зачинаєт паруватиси; та й погода літа обрітаєтси подлудь зимної”. Десятого тижня — Одокія; можна сіяти розсаду. Одинадцятого — Сорок святих. Дванадцятого — Теплого Олекси. Тринадцятого — Благовіщення. Чотирнадцятий і п’ятнадцятий тижні порожні, здавна зауважили: в цей час недобре нічого сіяти, ні садити у землю, бо нічого не вродиться. Наші предки казали: чотирнадцятого тижня від Різдва — варка (небезпечна) весна; шістнадцятого тижня уже бізівна (годна, певна) весна; сімнадцятого — мірна весна; вісімнадцятого — пізна весна; дев’ятнадцятого тижня — ізкінчена весна.