Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
Проситься розпобратим: “Господи! А коли ти мене звідси пустиш?” — “При кінці світу, Сатано”. Відтоді, як умре котрий грішний та піде до пекла, питає його Арідник: ще пишуть писанки? є ще Великдень? Бо якби лишили писанки писати, якби не було Великодня, то вже тоді був би кінець світу — і Сатана виліз би з тих ланців.
Сидить Триюда прикований, зсилає на землю своїх явидників: вони сидять під виворотею. Того вивернутого дерева не вільно рубати ні на дрова, ні на будівлі. Явидники перебігають границями сіл, дорожищами (на схресті трьох доріг) або де три плоти вкупі; як мають вони яку ношу, то перепочивають на такім триплеті або на остриві порожній, що сіно з неї забрали, а саму остриву (суху сучкасту палю) вимикнути із землі забули; явидник каже, що то для нього лишено. Як сіно кладуть з висушених острив’яниць у стіг, то самі остриви
Але Арідник зривався з оков. Розтіцькі діди розказують, що з шістдесят років тому він був урвався. Присягають гуцули, що виділи, як він летів під облаки конем білим, сам великий, чорний, страшний! Гадали, що світ кінчиться. Як він летів облаками, то громи били, блиски лякали; де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси трава. Дахи зривало, де він ішов поверхи. Кажуть, у Красноїлі (від “красна їль” — ялина) на Вигоді з каплиці урвало дах та занесло — аж через скільки сіл! — у Білоберезку разом з хрестами, зо всім. Та щастя, що ланцюги пекельні знов зловили нечистого.
Явиди (юди, чорти, дідьки, невмиті, пекуни) повстають з дітей, яких через сім літ ніхто не схрестить, і з місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів: як страчений там перебуде сім літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тоді його вбиває юда.
Якось Бог удер собі руку. Відірвав тоту шкірочку, що висіла коло рани та кинув на землю. Скотилася шкірка в трубочку та все що покотиться — то стане більша. Бог був знову сам, і це йому сприкрилося, і він дав так, що із тої шкірочки, що стала велика, зробився Адам. Цей богоподібний був зразу чистий всередині. Ходили собі з Господом по землі та про всяке гуторили, аж поки Триюда не вистався з тридев’ятого споду та не вийшов на землю. Якраз Бог наклав ватерку, аби Адам зігрівся. Вздрів Щезник ватру і Адама і з ревнощів обплював Боже створіння. Приходить Бог, а тут Адам нехарний, обпльований, — що робити? Перевернув його Творець нечистим усередину, з того часу чоловік усередині нечистий, з нього куриться, як з тої обприсканої Арідником ватри. Крикнув Бог Алеєві — той загримів люто, Арідник зо страху знову щез у свою тридев’яту землю.
Став Адам чоловіком. Бог повіддавав йому все, що мав, лише одну яблінку-паперівку собі лишив. Цих яблук вільно було лиш Богові їсти. Раз ляг Адам спати. Бог узяв галузку иви та й поклав коло него, а заки Адам проспався, то стала з тої галузки жінка — Йива. Одного разу вона пішла по яблука до саду, а там гадина обвилася за яблінку та їсть яблука. Ще і Йиві дає, каже, що ці яблучка найсмачніші. Покуштувала Йива, — запашне, солодко-винне, не зрівняти з тими лисницями, що вони їли! Де було знати, що то Арідник, перекинутий у гадину, її пригостив. Понесла бігом Адамові. А й справді не таке, як ті зелепуги, але ж чи не з того заказаного дерева!.. Спохопився, аж йому застрягло в горлі (через то видко горбик на горлі кожного чоловіка), та пізно. Являється Бог і каже; “Відтепер ви грішні. За непослух будете покутувати. Дотепер вам не треба було ні робити, ні убиратися; тепер будете”.
Шкура в Адама була поросла, як у барана, на ногах ратиці. Спали з ніг ратиці, лишилося лиш на кінчиках, а волосся опало з нього геть — став голий. Дав йому Бог плуг, воли — будеш орати, сіяти, робити до самої смерті! Став Адам орати, а поле зцілюється. Знов іде чоловік д’ Богові: “Що робити? — “Йди ори, — каже Творець, — а перед кожною роботою попроси мене, аби я тобі поміг. Не йди до мене, не лишай роботи, ти проси, я вчую”.
Так постала молитва. Бог сам навчив її Адама.
З того часу, як люди согрішили, стали вони розплоджуватися. Триюда виривався на землю та юдив їх проти Бога. Множилися юдники. І вже Триюді легше, можна сидіти у пеклі і висилати намісників на землю. Раз на рік він їх збирає у пеклі і дає розкази, що як робити,
Непокірна Йива ще раз вчинила непослух. Коли народила першу дитину, Бог казав кинути ту дитину по-через хату. Йива взяла ягня та вергла через дах. З того часу ягня само ходить від народження, а коло дитини бідує жінка три роки, поки твердо зачне ходити. Для певності кожна жінка мусить присягати чоловікові, що буде послушна.
Бог жив на землі межи
Арідник з того часу править землею через своїх юдників. Та і сам часто приходить на землю. Бог страшить його громом. Та часом Алей твердо всне, нечистий зірветься з ланцюга пекельного і наробить на землі багато шкоди: людей, худобу забере, плова несе хати, а він, щез би, іде в тумані, музика гримить! Переносить ріки, зрушує скали. Алей-Ілія де вздрить Сатану, то громом палить-б’є в скалі, під деревом. Від тих часів стало гриміти, блискати, і війни та стрільби від того часу на світі.
Найперша верства людей від Адама були Велети. Вони давалися юдити, і тому все що нова верства, то вже щораз менша була і жила коротше. Які велети були великі та як довго жили, видно з такої гуцульської переповідки. Ішла дочка велета полем. На тім полі орало троє: поводінник воли веде, погонінник — поганяє, плугатар за плугом іде. Забрала велетиця тих орачів з волами і плугом у жменю, приносить татові додому та й каже: “Ади, які черваки землю нам точать! Через то хліб не родить!” А велет відказує: “Понеси назад, відки взяла, бо це люди, що з нас перевелися. Люди стануть колись такі, що дванадцять у печі будуть молотити, а рубаючи будяк, будуть кричати, аби тікали, бо ялиця вб’є”.
Як намножилося людей, що давалися дуже юдити, пішов Бог від них на висину і вибрав собі повірницю — Жертву. Вона була зразу така, як чоловік, сиділа між небом і землею на високій горі, де нічого, окрім афин (чорниць), не росло і не родило. Жертва живилася тільки ними і від того була чиста. Не раз посилав Бог її на землю — звідати, як заховуються люди, а то й скарати їх за гріхи вогнем. Тоді Жертва перекидалася в гадину з крильми, а на хвості мала таку пацьорку (намистину), що на весь світ світила. Так одного разу виконувала Боже доручення і зголодніла-наїлася на землі мерші, що лишилася після потопу. Заледве притяглася на свою гору. Бог став її розпитувати, чи була на землі, чи моляться люди — про все, за чим її посилав. А вона відповіла, що так заслабла — заледве приповзла на гору. “То будеш отак повзати, доки світу!” — закляв Господь Жертву за ослушенство. Із тих пір вже вона не мала права надзирати над людьми, бо їла мершу, стала нечиста. А що довго служила Богові, то він лишив її старшою від кирниць. І стала Жертва лиш тоді пускати згори воду, як їй приведуть живого чоловіка. Люди кидали в один і той речинець хлопця або дівку Жертві, і тоді вона припускала їм води. Це за гріхи людські. Бог позволив Жертві таке робити. 0так і почали на світі жертвувати, і тривало це довго, аж поки один святець не вбив тої поганої гаді та стало доста води повсюду. Але треба пам’ятати, як довго кожна крапля води відкуповувалася через жертву.
Йдеться про часи Велетів. Тоді Жертва мала силу над водою. А що Велети давалися дуже юдити та Бог мусив покинути їх, піти собі на висину, то одного вже разу так допекло йому, що дав розказ Жертві, аби пустила усю воду. Як Жертва то зробила, то зачався потоп. Серед людей був один праведний — на ім’я Ной, то лагодився до потопу — збудував великий ковч. Забрав Ной до свого ковча пару велетів і всілякої дихані по парі. Лиш одна звірина була розумна і не схотіла іти в ковч; се був одноріг. Він понадіявся на свою силу, а ще хотів згори все видіти, що діється. От і лишився на воді, а плавав добре, ще й ріг йому помагав — широчезний, як ціле дерево, мав той ріг дванадцять пасемків, а кожен з них ще на дванадцять ділився. Плавав що плавав по водах той одноріг, а коли потоп зайшов усі верхи гір, то птахи, які там ще витримувалися, почали літати над водами, а як і їм крила зболіли, то посідали на той ріг однорогові, як на гілля. Та було їх дуже багато, заважили — - втопили однорога.
Після потопу Ной випустив із свого велетенського ковча всю диханю і людей, що все маліли і всілякого звіра. То розмножилося. Тільки однорога, нема. А він був уперед, потопу.
...Чи не про шерстистого носорога говорить гуцульська пам’ять? Адже вчені кажуть, що був такий в дольодовиковий період. Та зник. І ріг у нього був розгалужений, як оленячий. А ще переповідають старі гуцули, що перед потопом була диханя інша, як тепер, її кості то там то тут відкопують по світу...
Ось вам і дідівські придабашки!