Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань

Влад Марія Миколаївна

Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, ,все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій підношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія. Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена.в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, більше ніде... Отже, тирлич жовтий — Gentiana lutea — знана в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? — журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячкомй, лиходій, лихоманник, маточник... Але наймилозвучніше — перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта свічечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган...

Знаєте, про що я думаю?.. Думається, як дихається — думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полотно тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівненько, густо... І все ж мої гадки про єдність природи. Недавно написав мені доброго листа мій друг із Праги син

Олександра Олеся — Олександр Кандиба, про самітність, і лиходійництво, про зранену душу: “У нас усіх уже болить душа... Але ж звір’я не скаржиться на свої страждання...” Звір’я ні, а ми? Ми дуже метушливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків споживаємо навгад: уб’є чи вилікує? Хіба звір’я так робить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає собі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмовні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вживають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки самі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, лагідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в киплячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Миронкиха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще не такі чудеса творила. Фурівка були знана у горах ворожка. До тієї ішли без жарту: помагало її ворожіння, Мене посилали не раз до Фурівки, і я докладно пам’ятаю усе, що вона щоразу робила і як приказувала. Уже до чого, до чого, а до пустого, як казала моя мама, пам’ять мала я добру. У напівтемній хаті Фурівки було все утаємничене: і жердки з часником, уплетеним у вінки, і бербениці з травами, бочечки, дійнички, гарчики, коновки — все повне чарів. Рій віть кочерга, коцюба і лопата були особливі і по-своєму припиралися. І затра у глибокій, як печера, печі (чуєте — печера і печі) не: так звично горіла: поління палало, потріскувало і викидало ворожці вуглики до обснованого чорним дротом кругленького горнятка. Вона дотикалася носом того горщика, звідти присвічували вугіллєчко, і очі бабині блищали в темній хаті, як зорі за шибами. Я прикипала у запічку і не змигала з ворожки. Я так зчаста бігала до неї із маминих та з бабиних потреб (а дуже у ворожки вірила і моя друга бабка Ми-тусиха — жінка діда Микити; мама каже: корова хвостом махне, а вона уже біжить примов’єти...), бігала я до ворожки і з причин чиряків, больф, набоїв на босих ціле літо і осінь ногах, з простуди, рожі, болів живота (а ми безнаглядно їли все: від зелених молодих паростківхвої на смереччі, зав’язі вишень, груш, яблук, слив до глею, що синювато вкривав дно потічків, ми навіть їли клей на вишнях і букове листя...). Тільки щось комусь, чиїсь (сусідській чи нашій) худобині не так — я вже у примівки.

Фурівка любила мене по-своєму. Вона, правда, нічого не промовляла, окрім своїх “точних наук”, але по її очах і жестах, котрими вона зустрічала і випроваджувала мене, видно було, що я їй не перешкоджаю в хаті. І я сиділа, кілько було можна. Відтак біжу лугами уже у присмерку, аж ноги порозгублюю поза корчами; дихати не дає — лечу почерез будяки, кропиви, папоротники і мідівниці, птахом переминаю болото, кладку і перелази... Залітаю до хати (а по дорозі говорити заказано, бо не помогло би) — уміло все викладаю: і з пазухи, і з голови — оце так, оце отак. За це мене трохи сторонилися домашні і поза очі називали “відьмиця”, але баба Митусиха побожно позирала у мій бік — корові помогло, припустила вечірнє молоко. Я ходила на голові з радості, перевертала посуд, стільці, відерка, штурхала невмінки сестер і добре діставала від розбишакуватого маленького брата Колі, що мав мене за свого їздового коня. Зрештою, щось перепадало від мами, а деколи й пару пасків від тата — лягала заплакана, але невсупокоєна, нєостуджена від тої, нам з Фурівкою знаної ватри, з того обшитого дріттю горняти. Моя душа світилася з того задимленого черепка і цілу ніч гріла-зігрівала увесь світ, зірницями розсипана з Фурівчиних пригорщів (горщик, пригорщі!) понад ним, зболеним, струдженим. Я легко злітала понад нашою хатою, над бабиною Миронишиною, широко винираючи руками перед себе, сягала крутосхилу Шварват, а відтак і Сенів, вище — над Меневлогами і Сокільським — ого, я десь уже далеко-далеко, куда і хмарам зась. Сплю собі, одним боком постеливши овечу джергу, а другим боком цеї-таки джерги укрившись; я то собі сплю, а душа літає, душа моя не така маленька, як я, її не наб’єш, не скривдиш, не досягне будь-хто — вона має крила.

У прошака Митра була зла бола. Баба Митусиха казала обминати Митра, бо то гой, “щезби” обмарив чоловіка, тому так деколи мече єго д’землі, б’є ним, переверне очі, тогди Митро нічого не розуміє, то треба, декотрі казали, пустити хорому крови з-під мізинного нігтя, терти єму руки і голову і сипати на него студеної води (виразу “лити” у нас нема); мізинний палець зігнути, згадурали інші, і тиснути моцно, перетягнути на друге місце — казали треті; ліпи не вольно кликати по імені. Що вже не робили, коли ріжнянському Митрові ставало зле — а ним било і метало. Давали в руки свічку від мерця; обкурювали зіллям, свяченим на Маковея; підкурювали волоссям з умерлого, що лишилося на гребені; підкурювали петелькою, що нею в’язали ноги умерлого... Не помагало. Його кидало все май згуста, як перед тим. От якби підкурити мотузом від повішеника... Та аби зразу; як чоловік здоров та дужий, а єму зробиться студено, тіло єго задеревіє і трясе ним, то щезник так ним кидає. Такого - кладуть у постіль, навалюють чим, підкурюють ладаном, дають пити ладан у молоці, миють свяченою водою. Такий чоловік, що єго тота слабість находить, мусить мати при собі кедрове зілля або носити свячену воду, що їй уже 12 років, або миро із церкви. Зіллє варить і п’є, обмиває ся ним, а другий хто перевертає на собі убрання і несе воду з того умиття під вивороть, або там, де сходяться три

плоти, або на роздорожище; судину з водою кидає наліво і втікає щосили, бо то би лапнулося єго самого...

Всіляке казали і пробували, а Митра метало і трясло. Я (ще не школярка, але вже по війні) пішла до Фурівки, бо жаль розривав дитяче серце на дрібки за кожним стражденним припадком бідака. Розказала.

— Е, то лихе’, — каже Фурівка.

— Як лихе?

— Та же, зла бола’: зараз примовимо і здоймемо це з него, — так легко прорікала, як і робила.

Кожне словечко, кожен порух уст, рук затямувала тоді. От убийте — не скажу, в чому вона була вбрана, а як дивилася, коли біду вигонила з людей і маржини, як говорила — все до крішки затялося в мені. ,Як нині виджу — сіла над головкою часнику (уже давно не ховалася від мене, а то, певно, треба було від стороннього ока приховувати), тиче у кожен зубок злегка иглою і примовляє:

— Вийшов золотий чоловік із золотої церкви і йшов на золоту гору у золотім убранню і здибав (ім’ярек), паде він на коліна і просить золотого чоловіка: золотий чоловіче, прошу тебе — вижени з мене злу болу! Бере золотий чоловік (ім’я) за руку і веде перед Пречисту Діву, аби вона йому сказала, який є лік від злої боли. Пречиста Діва дала єму золотий меч, золоту трембіту, золоті долота; погану болу золотим мечем вирубав, золотими долотами видовбав, трембітами витрубив; погану болу болючу, колючу поніс лісами, каміннями, щезла — пропала дурна бола. Бере (ім’я) золотий чоловік і веде перед Господа Бога; взяв Господь Бог (ім’я) за праву руку, Сус Христос за ліву руку, повели єго до святої церкви, завели в один бродок по коліна, у другий бродок по пояс, у третій — по шию, обмили від лихої боли, завели до святої церкви. Засвітило сонечко в личко, а місяць в потилицю; взяв Господь Бог фустинку, обтер від злої боли — вона попустила чоловіка.

І, можете не вірити, — попустила.

Настали тяжкі часи злої боли для всіх — то позичками трясло, то насильним колгоспуванням і розкуркулюванням однокінних та однокорівних, то тягали невинних селян за зв’язки із бандерівцями, били, катували за кавалок хліба, взятий у бідняцькій хаті лісовими, що могли з’явитися на порозі нині в тризубах на смушевих шапках, а взавтра в озорених пілотках і омедалених шинелях.

Стало чорно. Не до ворожок і примівок. Боялися одні одних і своєї тіні. Від цеї злої боли певно що не було ліку у жодної ворожки. І Фурівка відійшла, як відходить осінь з-перед морозів. Узимі зозуля не кує. І черешні не цвітуть під снігами. А жаль, бо вимерзли народні вірування, віками спрактиковані засоби.

Тому кіт, і пес, і кінь, і корова знають, ,яка ростина від якого болю. А нам нема того знаття. 0т коли би звірі та знов заговорили, багато чого би людей навчили. Бо одна земля нас держить, одна лікує; одна і та приймає.,

А я вам ще хочу нагадати із Фурівчиної і своєї пам’яті кілька відвернень недуг. От пострів. Це, я так собі тепер думаю, неврит. Гуцули боялися цеї слабости, бо вона могла відобрати руку, ногу, викрутити рот на потилицю назавше. Від постріву народ мав люту примівку: “Святий Отче Николаю, святе Непорочне Зачатє (тут згадати би якнайбільше свят в року аж до Николая зимного)! Пострів колючий, пострів болючий! Ци ти си став з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу тебе викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Пострів болючий, пострів колючий! Викликаю Тебе із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йди собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!”

Або ще нічниці. Як чоловікові, що умре або згубить гроші, посадове місце та забанує за тим, з того не може спати, бо єго нападають нічниці (по-вченому — visiones et haluti nationes). Приступає до него така вмерла чільидина, єка до него має жьиль або сама за ним тоскує. Треба йти зачерти із 9 керниць по 9 раз води з кождої, накласти ватри кресаної і по 9 раз відгашувати вугльи. Відгашене вугльи взяти з-поверх води, покласти набік, укрити платиною, а води напитиси. умитиси нею руками навідлів (навиворіть) і так примовлєти: щоби це у мене так пропадало, єк щезає роса від сонця увечір і рано до схід сонця. Воду з того миття висипати на роздорожжю або там, де сходяться три плоти, і утікати, не обзираючися.

Отака ворожка. Не знаю, що сказати про все це тепер з мурів багатоповерхових камениць, але мама вповідає, що коли тиф по першій світовій війні забрав у неї всіх дорослих братів (їх усіх було чотирнадцятеро, мама з найменших) одного за одним, так що в двох кімнатах довкруг стін не вистачало лавиць для катафалків, то бабка Мирониха витрималася на цих .народних молитвах, інакше їх не назвеш.

Не можна сказати, що давно у горах люди хворіли більше, як тепер. Та хіба лише в горах! Здоровий спосіб життя, незаражені повітря і природа давали довговікий пожиток тілові і душі. Але дощі, вогкість, мраки все ж спричинювали простудні недуги у жителів гір. Я змалку мала гостец. Що то є? О, то найпоширеніша хвороба у Карпатах. Тепер я вже знаю, що то артрит, навіть ширше — кологенне захворювання через порушення обміну речовин. Це тяжка хвороба, бо вражає поступово усе в організмі. Гуцули точно мали визначення цього прикрою недугу і знали йому лік травами, примівками. Одна з найзнаменитіших примівок, що її чуло і старе, і мале в моїм краї. Але наперед про трави. Засушений підбіл (Tussilago qarfara) парять водою і прикладають до бульб (міхурців), що, бувало, у мене по тілі цей гостець викидав; потім лікарі сім літ пробували зробити це засобом хімії, та затруїли кров, і це вже був подарунок нашої медицини назавше. А підбіл помагав без шкоди. Ще, бувало, клали морське порося (Cavia Cobaya) на болюче місце — кнурик забирав гостець. Миються, прудяться у парі живокосту; прудяться у виварі хобзи із сіллю; натирають опухлі місця борсучим або ведмежим салом (де того тепер дістати?!); п’ють відвар із смерекового гистівника — плоского вершка з гушмою суччя.