Суєта

Карпенко-Карий Иван Карпович

Карпо, усміхаючись.
– Не знаю.

Терешко. Щось він давно тут треться; чи не дума теж сватать Василину? Га?

Карпо. Може, то його діло!

Терешко. Чуєш, Тарасе? Не піддайся!

Тарас. А як, пробувши п’ять літ у сто­лиці Петербурзі, - ми суперників не боїмося й за себе встоїмо!

Сергій. Само собою.

Карпо. Давно вернулися додому?

Тарас. Мені здається, більше года, а на провірку виходе - всього три неділі. Ха, ха, ха! Життя

в столиці Петербурзі і прирівнять до вашого не можна!... Там усі мають, знаєте, модність і формальнісгь, а тут? Вийма й дивиться на золоті часи. Одно слово - хахландія! Ні з ким кумпанію водить...

Сергій. Само собою.

Терешко. Ну, брате, не кажи! То ти ще не придивився! У нас, у Лубнах, теж учених багато: і прокурор, і ісправник, і директор ґімназії, і архитектор, і... багато людей до­стойних. Якої ж тобі ще кумпанії?

Тарас. Лубни від нас недалеко... Та й Лубни ваші - не столиця. Нема, як столиця - Петербурх: опера, цирк, своя братія живе в казармі, як у роскішному палаці... Весело! Не те, що у вас, у хахландії! Ха, ха, ха!

Карпо. До Лубен, справді, недалеко, а там біля вас близенько земський начальник живе; він петербурзький.

Тарас. Ага! Та все не було случаю; а тепер прийдеться завести знакомство... Знаєте, дядюшка Сергій, Кулішові воли геть чисто пообтирали наші скирти сіна... Так треба до земського.

Сергій. Само собою.

Карпо. От і кумпанія.

Сергій. Само собою.

Тарас. Нема кращої кумпанії, як образо­вана дама! А де її взять? Кругом подивишся - мужики, хахли, прямо смуток за серце взяв... А тут дядюшка Терешко на той смуток нагодився й каже: «так і так, учена племінниця, вісім класів скінчила»... Ну, я стрімголов сюди! Хочу себе показать і даму серця побачить! А як пробувши п’ять літ у столиці Петербурзі, не думаю, щоб гарбуза піднесли. Ха, ха, ха!

Терешко. Де ж таки!

Сергій. Само собою!

Терешко. А ти, Карпе, як думаєш? Ти ж тут усьому голова.

Карпо. Тут усьому голова - Василина.

Терешко. Та що там Василина! Глянь, який козарлюга!... Усяка дівка тільки побаче - козою за ним поскаче!

Сергій. Само собою.

Тарас. Ха, ха, ха! Хороша примовка: «ІІобаче - козою поскаче!» А що ви думаєте? Бувало; усього бувало... І скакали! Єй-єй, скакали!... Я не хвастаю - катався, як сир у маслі. В Петербурзі образовані дами кру­гом...

Сергій. Столиця - само собою!

Терешко. Тільки одно, що Василина тебе наукою переважить.

Тарас. Не думаю. Я й сам, дядюшка Терентій, не без науки; формальность розумію і з ученими дамами знакомства мав не раз: у каретах навіть їздив, єй-єй! Бував і в опері, в цирку... Світ бачив, і хоч кому не дам у кашу наплювать, і через те хочу сватать учену; проста дівчина мені не під стать: ніякої формальности нема, куди з нею підеш? У опері засне, в цирку перелякається. Ха, ха, ха! І кліпай очима перед людьми. (Вийма знову часи і кріпко закриває.)

Сергій. Само собою - кліпай!

Терешко. Так, виходить, і тебе вчено? Он як! У нас є унтер-офіцер Крайка - так зовсім простий; а ти, бачу, вчений!

Тарас. З Петербурху, і учебну команду пройшов! Без науки в унтер-офіцери конно-ґвардійського полка не вискочиш...

Терешко. Невже, слухай, ти знаєш: ла-мер, ла-пер?

Тарас. Як?

Терешко. Лa-мер, ла-пер!

Тарас. Щось не пригадаю... (Протягом.) Ла-пер! Ага! Як же, як же, знаю: це ресто­рація така! Бував, бував!

Терешко. Ні, брате, не туди попав! Це наука!

Тарас. Виходить, в учебній команді її не проходять.

Терешко. То-то що не проходять, а от мій Матюша проходе. (До Карпа.) Біда з тією наукою. Оце недавно був у городі, провідував Матюшу, французьке, брат, учить почав...

Тарас. Французьке? (Дивиться на часи.) Знаю. Мерси?

Терешко. Та ні, яке там мерси! «Ла-мер», «ла-пер», одно слово - наука! І ніяк не потрапиш сказать: неначе так, та не так! Я вже наняв Матюші навчителя, і сам довго сидів біля них. Слухав, слухав, нічого не второпав. Матюша каже: «ла-мер», «ла-пер», «ла-сер»!
– Усі сміються. Учитель по­правляє, і поправляє, - я ж чую, - так само: «ла-пер», «ла-мер», «ла-сер». Тю, бий вас, сила Божа! Та й Матюша ж так само говорить: «пер, мер»! Ні, кажуть, не так! Ма­тюша аж плакав... Біда!

Карпо. Нічого, згодом налама язика.

Тарас. Налама, налама - це правда! В учебній команді зразу теж сильно важко й незрозуміло, а як язик наламаєш - пішов!

Сергій. Само собою - пішов!

Тарас. А як бувши в столиці Петербурзі...

Вбігає Василина, за нею Демид.

ЯВА V.

Ті ж, Демид і Василина.

Василина. Доброго здоровля, дядюшка! (Цілується з Терешком.)

Тарас, до Сергія.
– Настояща - дама серця... підходяща!

Сергій. Само собою!

Василина, до всіх.
– З празником. (У цей мент Демид говорить тихо до Карпа.)

Тарас. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка, Тарас Гупаленко, із Петербурха!

Василина робить кніксен і відходить до Карпа. Тиха розмова. Карпо її цілує, а потім Демида. Тим часом:

Тарас, до Сергія.
– Ловка, і всі формаль­ности зна!

Сергій. Само собою - зна!

Терешко. А що, хіба не краля?

Тарас. Не ждав таку в хахландії найти... Думав шукать у Петербурзі... Дама настояща, і формальности... і все... неначе в Петербурх попав прямо на Невський!

Терешко. А я ж казав!

Тарас. Дядяшка Терентій, ідіть зразу в атаку, на приступ! (До Сергія.) Настояща дама серця!

Сергій. Само собою - з серцем.