Тінь попередника
Шрифт:
— Я навчався в ноланській школі для колоністів, — знизав плечма Зоран. — Учителі нам розповідали про ящерів, про Повзучих і про гуманоїдів з Оріону. Показували їх зображення на тривимірному демонстраторі. А про цих… Зовнішніх я почув лише три тижні тому.
— На Піфії?
Капітан-командор коротко кивнув. Деякий час і він, і Вольск мовчали. У залі загорілося нічне освітлення. Світло сюди потрапляло через золотисті трубчасті світловоди, які збиралися на стіні в чудернацькі скупчення і знову розбігалися стелею та підлогою. Такі лампи були популярні за доби Туре Шактірі Старшого. Лідери Університету навмисно не поспішали за модою, демонструючи помірний консерватизм, властивий академічним бонзам усіх населених світів. Вольск чомусь згадав, що за його студентських часів хтось пустив чутку,
«Може, й справді отрута?» — Вольск примружився на один із мерехтливих клубків.
— Якщо ж мовити по суті, то так: я уповноважений запропонувати вам посаду штатного археолога експедиції, — сказав Зоран. — Окрема каюта, потрійний оклад спеціаліста вищої категорії плюс класифікація «Учасник далекої експедиції» зі всіма довічними привілеями і сімейним соціальним пакетом.
— Спасибі. Хто буде керувати дослідницькою частиною?
— Підполковник-дослідник, доктор Одолія Ґвендолін Маккосліб-Вей.
— Я згоден.
— Ось і добре, — капітан-командор, здавалося, полегшено зітхнув.
«Невже мене так гарно йому відрекомендували? Хто? Аґенти впливу Ґ'орми?» Вголос археолог спитав:
— Як скоро заплановано відліт?
— Через два тижні лінкор вийде на Тридцять восьмий лімес.
— Це поряд з Аврелією?
Відповіддю став уже звичний для Вольска економний кивок капітан-командора.
Борт лінкора L1 «Ейн-Соф»,
орбіта планети Аурелія (6КА81:4),
зоряна система Мійтра [79] .
18 януарія 417 року Ери Відновлення
Зоран обома руками сперся на огорожу резервного посту, підвішеного над портовими і складськими секторами транспортного відсіку лінкора. Звідси було зручно спостерігати завантаження чергового контейнера, привезеного безпілотником. Ця стандартна операція не потребувала присутності людей, роботи самостійно давали собі раду із завантаженням. Впорались би й тепер; присутність командира корабля на посту мала лише символічне значення. Для всіх учасників експедиції, окрім нього, цей контейнер був одним із модульних сховищ розхідних матеріалів під номером 767. І тільки Зоран знав, що в контейнері зберігається ракета, здатна за лічені хвилини досягти швидкості, наближеної до одної п'ятої швидкості світла. Ракета з тератронним зарядом.
79
Мійтра — зірка відома сучасним астрономам під індексом HD168443.
Гніздо ґиргів повинно бути ґарантовано знищене.
Такою є воля імператора.
Свою присутність при завантаженні «сімсот шістдесят сьомого» Зоран вважав проявом поваги до цієї волі. Акт, який не потребує свідків.
Контейнер виринув з портового шлюзу, наче тупорилий дирижабль давніх часів. Із висоти поста він не видавався габаритним, але Зоран знав, що захована у контейнері ракета важить майже сто тонн. Маніпулятори кранів зачепили «дирижабль» за магнітні скоби і витягнули його на операційний майданчик. Ззовні — звичайний вантажний контейнер. Сріблястий, з кільцевими ребрами жорсткості й дрібним розсипом датчиків. У таких зазвичай зберігають воду або молекулярний субстрат для виготовлення високоякісної синтетичної їжі. Цей корабель не відправлятимуть до глибин корабельного черева. Його закріплять поряд зі шлюзом, а над ним, у спеціальній ніші, заховається кіборґ-охоронець. Тільки сигнал із комунікатора Зорана зможе активувати вміст «сімсот шістдесят сьомого». Двадцять три хвилини знадобиться для того, щоб контейнер полишив борт лінкора. Вже у космосі розпадеться його маскувальна оболонка, і схожа на чорну гантелю ракета стрибне до цілі. А до того часу екіпаж «Айн Софа» буде впевнений, що найгрізнішою зброєю їхнього корабля є одноразові касетні гама-лазери, здатні пропалити наскрізь небесне тіло завбільшки з Місяць.
Колись на Сельві Зоран охороняв головний шлюз єдиного на планеті порту, здатного приймати великі вантажні кораблі. У тому шлюзі завжди було мокро. Кожного дня на планеті йшли дощі, а всередині, у карантинній зоні, контейнери потрапляли під їдкий душ, що змивав з них грибки і хижу сельвійську фауну. Вода у шлюзі досягала колін охоронців, вона кишіла червами й комахами. Іноді до шлюзу проривалися змії. Дуже прудкі й великі сельвійські змії. Вони плавали швидше від будь-якої земної риби і досягали трьох метрів завдовжки. Ксенобіологи казали, що старі змії виростають до десяти метрів, але таких гігантів біля порту не бачили. Триметрових бачили, а десятиметрових — ні. Охоронці — кіборґи і люди — майже завжди встигали виявити і знищити змій на підступах до карантинної зони.
Але одного разу триметрова змія все ж прорвалася до монтажного майданчика. Вона була двічі поранена і втратила здатність до довгих блискавичних стрибків. Але все ж це була спритна, дуже спритна тварюка. З чорним блискучим тілом і райдужним колючим гребенем, на якому сріблився отруйний слиз. Змія вистрибнула із зливного жолоба і вп'ялася в шию операторові. Вони впали на контейнер — змія і оператор. На великий контейнер, майже точну копію «сімсот шістдесят сьомого». Там, на даху контейнера, Зоран і вбив чорну змію. Там помер нещасний оператор. Його червона кров змішалася з бузковою кров'ю змії і з тією безколірною рідиною, якою обмивали контейнер. Через цей випадок Зоран втратив сержантські нашивки і престижну посаду. Потім його відіслали в сельвійські болота — супроводжувати групу ксенобіологів. На Сельву в ті часи прилітало багато ксенобіологів…
Короткий звуковий сигнал повернув Зорана до реальності. Механізми шлюзу завмерли. На клешнях монтажного робота спалахнули сині вогні точкового зварювання. Контейнер зайняв своє місце біля внутрішньої перегородки, схожої на гігантське дамське віяло. Зоран ще раз оглянув черево лінкора. Потім зійшов із постового майданчика, оглянув ангар скеґерів і сів у ліфтову капсулу. Настав час повертатися до житлових відсіків. Звідси до командирської рубки було трохи менше п'яти кілометрів.
Карантинна станція «Ворота Білої троянди»,
планети Аврелія (6КА81:4),
зоряна система Мійтра.
18 януарія 417 року Ери Відновлення
Вольск бачить уві сні гніздо ґиргів. Його непроглядну темряву освітлюють лише спалахи порталів, створених норнами, і бліді пухирчасті вогні на спинах ґиргів-хижаків. У глибині гнізда чорніше за саму тьму, непроглядніше за Темні Шляхи. Там Велика Мати ґиргів поглинає їжу і виробляє своїх годувальників. Вольск не бачить, як це відбувається. Йому не дозволено побачити найжахливішого з монстрів Великого Космосу. Тільки темрява і межа темряви свідчать про Велику Матір та її страхітливе життя. Тисячі клишоногих робочих ґиргів тягнуть їжу в темряву і повертаються до порталів по чергові порції. Мати голодна. Вічний голод мучить могутнє неосяжне сліпе тіло. Плоть, з'єднану з планетою, зловісну масу, котра заповнила всі закутки підземелля. Віддалені частини велетенського тіла можуть відмирати і гнити у власних випорожненнях, замість них виростають нові. Виростають для вічного голоду і вічного розмноження. Вольск хоче ПОБАЧИТИ Велику Матір ґиргів. Якщо не всю, то принаймні частину монстра. Але оператори сну вперто відмовляють йому в цьому. Він бачить тільки темряву і потоки робочих ґиргів, які несуть їжу своїй королеві. Їжу, здобуту на сотнях спустошених планет, криваве клоччя вмираючих світів, які кричать від жаху і болю. Він чує голос:
«Велика Матір не повинна дожити до Четвертого циклу. Її породило химерне буття ранкових рас. Буття розумних істот, народжених серед синіх зірок і нейтронних вихорів юної Галактики. Велика Матір несумісна з новим життям. Або нові раси знищать її, або вона зупинить нове життя».
«З ким я розмовляю?»
«З тими, котрі пішли».
«Хто ви?»
«Ми пішли у смутку, сподіваючись на вас».
«Ви магонійці? Оріоніти?»
Мовчання. Пекельні вогні гнізда ґиргів гаснуть. Тепер навколо лише темрява.