Тінь попередника
Шрифт:
«Сподіваючись на вас…» — Голос стишується, насувається глухе мовчання. Насувається смерть.
Вольск прокидається.
Він довго дивиться на білу стелю карантинного блоку.
Сподіваючись на вас.
Перед ним знову пропливають картини його видінь у Розпліднику. Обличчя давніх гуманоїдів, безмежна приреченість в очах останніх жінок загиблої раси. Якщо Велику Матір ґиргів не знищать, він побачить таку ж приреченість в очах дружини, в очах Ґвен, в очах Овіти. Сподіваючись на вас.
Чи
Раса ящерів, розмірковує Вольск, схожа на місток між первісними расами на кшталт Повзучих Отців і тими, кого Голос назвав «новим життям». Ящери застали згасання первісних і тепер спостерігають, як гуманоїди намагаються знайти своє місце у Великому Космосі. Чи співчувають вони «новому життю»? Судячи з усього, ні. Швидше за все, вони його бояться. Можливо, вони розглядають ґиргів як своєрідний «фактор стримування» гуманоїдів, які надто швидко розмножуються і освоюють нові зоряні системи. В тому арпікранському підручнику, де описуються інопланетні раси, наводились дані про чисельність ящерів. На Ґ'ормі їх живе близько сорока мільйонів, а на шести колонізованих планетах — ще близько мільйона. Крапля в морі, порівняно з мільярдами людей на десятках планет. Але оріонітів і магонійців також було багато. І де вони? А ящери жили до них, жили в часи їхнього розквіту і живуть тепер, коли давні гуманоїди стали леґендою. Напевно, ґ'орміти вважають дітей Землі такою ж ефемерною расою-скороспілкою, що надулася посеред Космосу нахабним пухирем. Расою, приреченою на бурхливу експансію, вбивчі кризи і швидке згасання.
Сподіваючись на вас.
Вони на нас сподіваються. А ми, ще навіть не навчившись долати відстані, більші від двохсот парсеків, намагаємося протистояти чудовиську, яке поставило крапку в мільярдолітній історії Повзучих Отців. Тих, котрі подорожували всією Галактикою, наче кімнатами власного дому. Ми — самовпевнені вискочки. До речі, саме так міркують ґ'орміти. І чекають. Чекають. Сволоти хвостаті.
Вольск встає. Ліжко зникає в стіні. Він вмикає комунікатор. На екрані виникає обличчя ксенобіолога.
— Вітаю тебе, докторе Одоліє Ґвендолін Маккосліб, уроджена баронесо Вей, — промовляє археолог, мавпуючи поклін, бачений ним в історичному серіалі.
— Вітаю і тебе, старший спеціалісте Олександре, уроджений Вольск, — у тон йому відповідає дружина опального адмірала.
— Ти отримала мою аналітичну записку?
— Так. Я здивована.
— Чому?
— Я не думала, що тобі в Розпліднику дали такі обширні знання про друге гніздо ґиргів. Я взагалі мало що пам'ятаю про Розплідник.
— Я також небагато пам'ятав. А потім пам'ять повернулася.
— Вітаю.
— Та, що стоїть на краю, — несподівано мовить Вольск, упнувшись очима в обличчя Вей.
Але нічого не відбувається. Ксенобіолог нерозуміюче дивиться на техноархеолога.
«Не спрацювало, — констатує той. — Можливо, її пам'ять закодували іншою ключовою фразою?»
Борт
орбіта планети Аурелія (6КА81:4),
зоряна система Мійтра.
26 януарія 417 року Ери Відновлення
— Що б там не казали, а розмір має значення, — Еарлан Третій відводить погляд від панорамного екрану, яким повільно рухається величний силует лінкора. На смугастих призмах та опуклих гондолах його двигунних блоків спалахують і гаснуть оранжеві світлові відблиски. Кораблі летять над освітленим боком Аврелії.
— Кажуть, що він проклятий, — Марков змішує складові яскраво-червоного напою у високій склянці.
— Хто каже?
— Усі кажуть, сіре.
— Містика знову стала модною?
— Подякуйте Преподобним сестрам, сіре.
— А що ще кажуть?
— Кажуть, що ви даремно відмовили Маккослібові. Його присутність там була би доречною.
— Обійдеться.
— Вам видніше, сіре.
— Саме так. Мені видніше, — імператор опускається у глибоке, наче протиперевантажний кокон, крісло. — А тобі варто було б попрощатися з Вей і Вольском. Вони у приватних бесідах про тебе добре відгукуються. Краще, аніж ти вартуєш.
— Не люблю прощань, сіре. Окрім того, я не впевнений, що вони хотіли би бачити поліцейську пику в останні хвилини перед відльотом… Я ось, сіре, дивився на цю споруду, — Марков киває на екран із пропливаючим лінкором, — і мене відвідала одна цікава думка.
— Думка?
— Так, сіре. Я собі поміркував: колись для пересування Галактикою великі стародавні раси не потребували зорельотів. Вони використовували портали для миттєвої телепортації, «зоряні ворота» або «темні брами».
— Це відомий факт.
— Чому ж тоді ґ'орміти, учні Повзучих, відмовилися від зручних порталів і повернулися до незручних зорельотів?
— А хто сказав, що Повзучі допустили ящерів до технологій «темних брам»?
— Невже за мільйони років ґ'орміти не змогли б повторити досягнення своїх наставників? Мені, сіре, здається, що тут щось не так.
— Є якісь припущення?
— Я поставлю це запитання нашим штатним ґ'ормітознавцям. Нехай думають.
— Оце правильно. На такі питання повинні відповідати спеціалісти. Ми останнім часом забагато фантазуємо. Це все від незнання, Марков. Наші відомості про Ґ'орму дуже приблизні. Настільки приблизні, що я вбачаю в цій приблизності одну з актуальних загроз нашій безпеці. Служба не дає собі з цим ради, — імператор прикрив очі. — До речі, їхні аґенти більше не контактували з Вольском?
— Ні, сіре. Принаймні в тілесній формі. Був зафіксований тільки один контакт.
— Чому вони обрали саме Вольска?
— Вони мали можливість всебічно вивчити його на Фаренго. Давно помічено: ящери воліють мати справу з тими, кого вони добре вивчили.
— Консервативна раса.
— Обережна, сіре.
— А Вольск отримав від ґ'ормітів їхній засіб зв'язку чи щось подібне?
— Наскільки ми знаємо, ні. І це насторожує, сіре.
— Отже, на лінкорі буде ще хтось із їхніх.