Таємні стежки
Шрифт:
– Брешеш! Де сховав? – заверещав один із гестапівців.
Грязнов знову знизав плечима, йому незрозуміло, чого від нього хочуть. Ні про якого комуніста він не має найменшої уяви. Пани, мабуть, помилились, потрапили не на ту адресу.
– Мовчати!.. Собака! Паршивець! – Гестапівець замахнувся автоматом, але не вдарив. – Шукати… Верх… низ… шукати…
Перекладач і другий гестапівець, мигаючи кишеньковими ліхтариками, почали нишпорити по всьому будинку, а коли повернулися до зали, там уже стояли Юргенс і Ожогін.
На Юргенсі була важка формена шинель. Гестапівці виструнчились, завмерли в нерухомих позах.
– Де? – коротко кинув Юргенс, не виймаючи рук з кишень.
Ожогін подивився на Грязнова і кивнув головою вбік. Андрій швидко підняв матрац, і з ящика, стогнучи, виліз горбань.
– Ви хто? – спитав його Юргенс чистою російською мовою.
– Я комуніст… утік з тюрми… Хотів врятуватись, а вони… вони… – він по черзі подивився на Ожогіна і Грязнова.
Обличчя Юргенса скривила гидлива гримаса.
– Заберіть цю погань! – наказав він гестапівцям і, потиснувши руки Ожогіну і Грязнову, вийшов.
Слідом за ним гестапівці вивели під руки збентеженого горбаня.
… Юргенс їхав додому і сердячись, і торжествуючи одночасно. Він був абсолютно певний, що провокацію організував начальник відділення гестапо Гунке. Якого біса цей Гунке лізе до людей Юргенса! йому нічого совати носа у справи військової розвідки. Розберуться і без нього. Він хоче довести, що він розумник, а інші дурні, хоче скомпрометувати Юргенса, підкласти йому свиню, донести кому слід, що агентура Юргенса не перевірена і здатна на зраду. Юргенс злісно покусував губи. Хотілося з'явитися зараз до Гунке і змазати його по морді. Ні, Юргенс не тримає біля себе таку шантрапу, як цей горбань. І нічого він, Гунке, розумнішого не придумав, як підіслати під виглядом комуніста такого ідіота! З тюрми втік… Дурень, дурень! Та хто із здравомислячих людей повірить, що з німецької тюрми можна втекти? Де це бачено? Ну, тепер уже горбаню це так не минеться! Гунке з нього три шкури здере.
Повернувшись додому, Юргенс вирішив було подзвонити Гунке по телефону і «поздоровити його». Але потім роздумав: нехай він дізнається про провал від своїх співробітників.
Юргенс прийняв і друге рішення: Ожогіну і Грязнову сказати, що вони дійсно спіймали комуніста. Навіщо їм знати, що між гестапо і військовою розвідкою іде гризня?..
… Перед самим сном Андрій поліз у свій чемодан – дістати чисту хустинку і, відкривши кришку, тихо свиснув: на білизні лежала жіноча шпилька. Як вона могла опинитися тут?
Він узяв шпильку, покрутив і подав Ожогіну, який лежав у постелі.
– Що це? – здивувався той.
– По-моєму, шпилька.
– А як вона до тебе потрапила?
Грязнов розповів.
– Добре, – сказав Ожогін. – Лягай і гаси світло. А шпильку, мабуть, загубив той, хто цікавився твоїм чемоданом.
На цьому інцидент із шпилькою був вичерпаний.
Через кілька днів ранком Микита Родіонович відкрив свій чемодан і помітив, що речі в ньому лежать не так, як він їх укладав.
– Ти до мене в чемодан не лазив? – спитав він Грязнова.
– Це навіщо?
– Гм… цікаво… Адже він був закритий на замок.
Чемоданами друзів забезпечив Юргенс. Запасні ключі від замків він, мабуть, залишив у себе, і тепер, з відома Юргенса, хтось перевіряє, чи немає в їх чемоданах чого-небудь підозрілого.
– Ось що, Андрюшо, – звернувся Микита Родіонович до Грязнова, – полізь у грубку і нашкреби трохи сажі.
Грязнов підняв брови.
– Так-так, – підтвердив Микита Родіонович, – небагато, з чайну ложку, а для чого – побачиш.
Дивуючись, Андрій, проте, виконав прохання друга. Микита Родіонович зверху на речі поклав чорну сатинову сорочку, посипав її сажею, зачинив і замкнув чемодан.
– Зрозумів? – підморгнув він Грязнову.
Той розсміявся.
На густий віковий ліс спустилася ніч. Глухо, неспокійно шуміли дерева. По небу, яке стало темнішим від землі, блукали спалахи, тривожні бліки. Моторошно. Тяжко. Морок настільки густий, що, здається, наче щось важке давить на груди…
Подолавши хащі, Сашурка вийшов на шосе, зупинився і важко перевів подих. Якусь хвилину він вдивлявся у проріз дороги, що виднівся між деревами, вслухався в тишу, потім рушив далі. Пройшовши з кілометр по шосейній дорозі і не зустрівши ні душі, Сашурка зійшов на ґрунтовий шлях, що пересікав дорогу.
Четвертий день брів він лісом; змучений важкою дорогою, ледве пересував ноги. Все було б добре, якби не трапилася напередодні ввечері біда: обходячи болото, Сашурка в темряві потрапив у трясовину і ледве-ледве вибрався. Сам виліз, а торбину з харчами загубив.
Цілу добу він не їв. Голод давався взнаки – Сашурка відчував нудоту, яка дедалі посилювалась.
Ґрунтовий шлях вивів до галявини, а потім до зимника[2], зовсім зарослого зів'ялою травою. Незабаром довелося залишити і його. Сашурка звернув на ледве помітну звивисту стежку. Часто вона губилася, і він змушений був нахилятись і відшукувати її трохи не на дотик. Стежка привела до невеликого озера. На його темній поверхні відбивалися поодинокі зірки. Озеро наглухо відгородилося від лісу чорною осокою. Чувся гомін птахів, які готувалися до перельоту.
Побачивши обважнілу від червоних грон горобину, Сашурка підійшов до неї і, зриваючи ягоди, почав класти їх у рот цілими пригорщами. В роті стало гірко й терпко. Сашурка опустився на землю. Потім, долаючи втому, встав і зробив кілька кроків. Перед очима попливли різнокольорові кола. Він простягнув руку до тоненької надламаної сосни і сперся на неї. Стало трохи легше.
«Треба йти, треба йти…» Шлях перегородила гадюка, яка переповзала дорогу. Сашурка здригнувся і, не рухаючись, почав стежити, як змія квапливими судорожними рухами заповзає в кущі.
Сашурка пересік ярок і спустився до джерела, що дзюркотіло на дні. Пити не хотілось – мучив голод. Ягоди майже не допомогли, але треба було чимсь наповнити шлунок, який стискався від колік. Зробивши кілька жадібних ковтків холодної води, Сашурка встав і подивився на руки. Вони були вкриті грязюкою, закривавлені. Він помив їх у прозорій воді, витер об траву.
Сашурка пройшов ще трохи і зупинився перед великим болотом, вистеленим килимом водяних лілій. Потім вийняв з-за пазухи шматок карти-п'ятиверстки і подивився на неї. Болото повинно було залишитись осторонь, а він наблизився до нього впритул. Тут загибель. Варто лише зробити крок вперед – і неминуча смерть.