Таємні стежки
Шрифт:
– Що ви сказали, тьотю Полю?
– Я? – зніяковіла жінка. – Я кажу, що от ми і прийшли.
III
Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.
Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів'ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.
Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.
Інокентій Степанович Кривов'яз здригнувся і прокинувся.
– Тьху, чорт! – спересердя вилаявся він. – Невже заснув?
Машинально застебнувши кожанку, Кривов'яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.
– Погано! – з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.
Інокентій Степанович був незадоволений тим, що ранок застав його зненацька. Цілу ніч пильнувати, боротися зі сном – і перед самим світанком заснути! Кривов'яз від холоду пересмикнув плечима, роздратовано засмоктав люльку і раптом помітив, що чубук її ще теплуватий. Це заспокоїло і навіть розвеселило його – значить, він тільки задрімав, можливо, якихось десять хвилин усього й спав.
Він розпалив люльку, з насолодою затягнувся і відчув ледве помітне сп'яніння чи то від тютюну, чи то від чистої ранкової свіжості. Пройшовшись кілька разів твердо й крупно по галявині від пня до найближчого куща і назад, він остаточно вийшов з напівсонного стану.
Прохолода викликала легкий озноб. Кривов'яз підійшов до багаття і простягнув руки до тепла. Вогонь ще горів, полум'я ліниво долизувало поліна.
Кривов'яз довго з теплою посмішкою дивився на партизанів, прислухаючись до їх рівного, спокійного дихання.
Від багаття над галявиною піднімався легенький димок, линув до неба тонкою, рівною струминкою. День обіцяв бути погожим. Це було до речі. Попереду лежало ще багато кілометрів шляху – без доріг, без стежок. Очолювана Кривов'язом група партизанів після запеклого дводенного бою вже третю добу пробивалася лісами до стоянки бригади.
Сонце вставало над лісом, – по-осінньому ясне, але не гаряче. Час будити хлопців.
– Сашурко! – голосно покликав він свого ординарця. – Як справи з рибою?
Розбуджені окликом партизани вставали, мружили засліплені сонцем очі і мовчки починали прибирати свої нехитрі постелі: плащ-палатки, маскувальні халати, пальта, шинелі, стьобані ватники.
З-за кущів показалася голова Сашурки. Він лукаво посміхнувся і крикнув:
– Одну хвилинку, товаришу комбриг!
І дійсно, не пізніше як через хвилину він вийшов з-за кущів, тримаючи в руках чотири шомполи з густо нанизаними на них карасями, засмаженими на вогні багаття.
Витягнувши вперед шомполи, Сашурка попрямував до Кривов'яза. Ходив він швидко, дрібними кроками, перевалюючись, носками всередину. Невеликий на зріст, широкий у плечах, він нагадував ведмежа. Йому було вже під тридцять, але лляне кучеряве волосся і відкриті сині, як волошки, очі надавали його обличчю дитячого виразу. На перший погляд Сашурка здавався підлітком. Усі в бригаді, з ініціативи Кривов'яза, називали його просто на ім'я, а Олександром Даниловичем Мухортовим він числився тільки в списках партизанів.
До війни Сашурка возив на «емці» секретаря райкому партії Кривов'яза. Разом з ним пішов у ліс і вже більше двох років був його беззмінним ординарцем. Сашурка супроводжував свого командира всюди, куди кидала їх сувора війна. Бували дні, коли вони розлучались: Сашурка, який добре знав тутешні місця, ходив у розвідку. Але траплялося це рідко.
– Як рибка на вигляд? – спитав з лукавою посмішкою ординарець і поклав шомполи на спеціально настелену осторонь від багаття хвою.
Від карасів ішов приємний запах, який збуджував апетит.
– Спробуємо – тоді скажемо, – відповів Кривов'яз і сів на траву.
Партизани наслідували приклад свого командира. З речових мішків і протигазових сумок виймалися сухарі, житні коржі, недоїдена напередодні печена картопля.
– Про хлопців не забув? Залишив? – спитав Кривов'яз.
– Залишив, – відповів Сашурка.
Мова йшла про партизанів, які несли кругову дозорну службу.
Їли мовчки.
Сонце піднімалося все вище. Жовтіюче листя дзвеніло від легкого вітерця. Ледь вловимою прохолодою тягло від озера.
Кривов'яз встав з трави і, вийнявши з кишені люльку, почав набивати її тютюном.
– Що ж, будемо збиратися, хлопці, – сказав він, ні до кого не звертаючись. – Погостювали, час додому…
Інокентій Степанович нахилився до багаття, щоб розпалити люльку, але, не дотягнувшись до нього, «завмер. Здавалось, що хтось біжить лісом. Кривов'яз підвів голову. Тепер виразно було чути тупіт ніг і тріск сухого хмизу. Видно, людина поспішала, бігла, не розбираючи дороги.
За мить з гущавини вискочив наймолодший з бійців бригади. Він був стурбований, важко дихав.
– Товаришу командир, нещастя! – Боєць ковтнув повітря. – Зюкін старший утік!
Кривов'яз здригнувся.
– Що?! – чи то спитав, чи то прокричав він зі злістю.
– Вночі… коли йшли болотом, – намагався пояснити партизан. – Стріляли, та хіба в такій темряві влучиш!
Кулаки в Інокентія Степановича стислися, кісточки пальців побіліли від напруження.
– Роззяви! Шляпи! – Він сердито, грубо вилаявся. – Кого проґавили!.. Ех!..
Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.
– Негайно прочистити всю ділянку, – розпорядився Кривов'яз, – до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! – гукнув він. – Швидко до мене начальника розвідки!
Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.
Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.