Таємні стежки
Шрифт:
Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув – до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.
Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.
Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши
– Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, – порушив довгу мовчанку начальник розвідки.
– Так-таки й нема кого? – Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.
– Ви мене не так зрозуміли. – Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. – Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.
Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.
Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.
– Ну, то як же вирішимо? – знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.
– О-хо-хо!.. – протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. – Давай ще подумаємо. На, закури!
Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, – не відмовлявся.
– Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, – перевівши подих, тихо промовив Костін, – є ще одна кандидатура…
– Немає іншої кандидатури! – з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. – Клич краще Сашурку.
Начальник розвідки підвівся з землі і пішов… Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.
– Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? – спитав Кривов'яз.
– Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.
– Вірно.
– А частував варениками ваш родич, музикант…
– Не музикант, а настройщик музичних інструментів.
– Зрозумів.
– Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.
– А я не з боязких, – упевнено промовив Сашурка.
Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.
– Вийдеш на шлях, шляхом – до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.
– Авжеж, – підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.
– Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?
– Зрозумів.
– Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні – завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.
IV
Сніданок
Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.
– Просто незрозуміло! – голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.
– Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? – спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.
– Чому майор Юргенс байдужий до всього?
– До чого?
– Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою – про свої майбутні кадри, – наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.
Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?
– Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? – нерішуче висловив своє припущення Грязнов.
– Навряд! – кинув Ожогін і заходив по кімнаті. – Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.
Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.
– Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.
– Не можна, звичайно, – погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.
– Я гадаю, – продовжував Ожогін, – що тут дальній приціл…
Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.
В цей час у передній пролунав дзвінок.
– До нас? – здивувався Грязнов.
– Зараз дізнаємось.
Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.
– Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?
– Так, потрібен. А ти хто такий?
– Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?
– Що ж, веди, – погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.
На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах – великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.
Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.
– Тоді одягайтесь, я поведу вас, – сказав він і шморгнув носом.
– Я зараз, почекай хвилинку…
Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.
– Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, – пояснив він. – Коли треба буде зупинитись, я скажу.