Таємні стежки
Шрифт:
– Ясно! Досить! – перервав Юргенс Микиту Родіоновича.
– Ми вважаємо, що зробили правильно, вирішивши відразу доповісти про це вам… – знову почав Ожогін.
– І надалі робіть так само, – схвалив Юргенс. – До речі, чи не знаєте ви хоча б прізвища цього мерзотника?
– На жаль, не поцікавились.
Коли Ожогін хотів уже залишити Юргенса, той спитав:
– Акордеон знайшли?
– Так.
– Дуже добре. Я бачив мимохідь вашу об'яву, але не дуже вірив у її успіх. А в кого купили?
– У
– У цього Тряскіна ви зустріли мерзотника горбаня?
– Цілком вірно.
VII
Зранку несподівано запорошив дрібний сніжок. Він лягав рівним тоненьким покривалом на брудний, засипаний бурим листям брук, на дахи будинків. Місто стало невпізнанним: воно наче помолоділо, дуже змінилося.
Дивлячись крізь вікно на вулицю, Грязнов радісно потирав руки. Ось вона, довгождана зима! Несподівано у вікні показалася знайома постать Ізволіна, і хлопчачий запал у Андрія відразу зник. Він прожогом вискочив на ґанок.
– До нас, Денисе Макаровичу?
– А то куди ще! – відповів, посміхаючись, Ізволін. – Звичайно, до вас.
Андрій допоміг йому обтрусити з шапки і пальта сніг і роздягнутись.
Прихід Ізволіна викликав подив. Денис Макарович ще жодного разу не був у них – боявся, що це може викликати підозру.
– Надумав подивитись, як мій акордеон тут поживає, – жартівливо пояснив свій прихід Ізволін. – Ану, покажіть.
– У добрих господарів йому не сумно, – відповів Грязнов і вийняв акордеон з футляра.
– Бачу, бачу – не скаржиться, – продовжував Денис Макарович, любовно оглядаючи інструмент. – Славна річ. Що не кажи, славна. Бережіть її, хлопці… – Він озирнувся на двері, що вели до сусідньої кімнати.
– Не турбуйтеся, Денисе Макаровичу, – перехопив його погляд Ожогін: – хазяйка виїхала з дозволу Юргенса на село і повернеться через тиждень, не раніше.
– Якби вона була дома, – посміхнувся Денис Макарович, то я б і не прийшов до вас. Зрозуміло?
Розташувалися в їдальні за круглим столом.
– Є справа, і справа невідкладна, – трохи помовчавши, заговорив Денис Макарович.
Ожогін ствердно кивнув головою.
– Нашу підпільну організацію цікавить будинок, в якому живе і працює Юргенс. Треба дізнатися: і хто відвідує Юргенса, і про що розмовляє Юргенс із своїми людьми, і які готує плани. Завдання не з легких, що й казати, але виконати його треба будь-що.
Денис Макарович виклав свій план. Він був простий, але сміливий.
У справу, крім Ожогіна і Грязнова, вводилося ще три товариші. За всіх можна було ручатися головою.
Наступного дня у приміщення міської управи зайшли три зовсім різні за зовнішнім виглядом і одягом чоловіки. Вони мовчки піднялися по сходах на другий поверх, пройшли довгим коридором у самий кінець, де була прийомна бургомістра, і приєдналися до групи відвідувачів, що чекали прийому.
Найстарший з прибулих, він же найменший на зріст, був одягнутий у чумарку, перешиту з угорської шинелі. На голові у нього була хутряна шапка, на ногах – валянки. Обличчя відвідувача було насуплене. Сумними очима дивився він собі під ноги і, здавалося, щось наполегливо обмірковував.
Наймолодший і найвищий, у засмальцьованій тужурці поверх шерстяного светра і таких же засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у чоботи, був страшенно худий. Здавалося, він тільки-но піднявся з ліжка після довгої, виснажливої хвороби. Великі очі неприродно яскраво блищали.
Він примітив останнього з тих, що сиділи на довгій лаві в чеканні прийому, і уважно стежив, щоб ніхто не пройшов поза чергою.
На третьому відвідувачі було дуже потерте шкіряне пальто, на ногах – нові хромові чоботи. Фетровий, синього кольору капелюх насунутий на самі вуха. Добродушний на вигляд, він з цікавістю розглядав присутніх, і здавалося, що його обличчя ось-ось без усякої причини розпливеться в посмішці.
Бургомістр, видно, поспішав, – ніхто в його кабінеті не затримувався довше двох-трьох хвилин. Ось вийшла звідти, схлипуючи і тримаючи хусточку біля очей, літня жінка, і троє відвідувачів квапливо зайшли до кабінету.
– Чому одразу всі? – суворо спитав бургомістр.
Він сидів за величезним столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Тонкий, зовсім прямий проділ ділив його голову на дві рівні частини. Сіро-зелені примружені очі дивилися на відвідувачів прямо, не кліпаючи.
– Ми всі в одній справі, – відповів найвищий, бгаючи в руках волохату заячу шапку.
– Так, слухаю… – сіро-зелені очі стали зовсім маленькими.
– Уклінно просимо, пане бургомістре, вашого дозволу здати нам в оренду підвал під згорілим будинком по Садовій, номер сорок два. Ось… – І високий подав аркуш паперу.
– Це… – бургомістр заплющив одне око і подивився на стелю, щось пригадуючи. – Це з приводу пекарні?
– Цілком вірно. Пекарню хочемо заснувати, немовби як компаньйони…
– А справитесь? – бургомістр узяв подану заяву і, віддаливши її від себе на відстань витягнутої руки, почав читати.
Відвідувачі мовчали.
– Справитесь? – повторив бургомістр.
– Нас троє, а потім, можливо, ще будуть.
– Хто з вас Тризна?
– Я, – відгукнувся високий.
– Пекар за професією?
– Так. Шість років на хлібозаводі працював.
– А я Курдюмов. – Старик у чумарці вийшов наперед. – Ви знаєте мене?
– Звідки мені вас знати! – гидливо скривився бургомістр. – Тут ось говориться, що ви раніше на Кавказі кондитерську тримали.
– Вірно, вірно, тримав, і зараз не погано було б…