Таємні стежки
Шрифт:
– Наша святая святих, – сказав Гнат Несторович, стримавши кашель.
– Небезпечно? – спитав Ожогін, кивнувши в бік ніш.
Гнат Несторович знизав плечима. Звичайно, небезпечно, сусідство не дуже приємне, але нічого іншого не придумаєш, доводиться миритись.
Леонід Ізволін скинув навушники і, підійшовши до Микити Родіоновича, простягнув руку:
– Здрастуйте! Давно вас чекаю.
Леонід, як і батько, мав, очевидно, спокійний характер, рухався неквапливо і був трохи близькозорим. Він попросив Ожогіна оглянути рацію. Скільки часу він б'ється
Марка рації була знайома Микиті Родіоновичу. Він вийняв лампи, деталі, розклдв їх на столі і почав розглядати апаратуру.
– Ви тут безвихідно? – спитав Ожогін. Леонід розвів руками:
– Що ж поробиш! Я в місті виріс, з'являтись на вулицях небезпечно – відразу пізнають… Ти говорив з товаришем Ожогіним відносно Роде? – несподівано звернувся він до Тризни.
Той ствердно кивнув головою.
– Ну і як?
– Начебто домовились. Спробуємо, – відповів за Тризну Микита Родіонович.
– Це завдання керівництва підпіллям, – уточнив Леонід.
– Я вже говорив, – промовив Тризна. – Він згодний.
Пораючись біля рації, Микита Родіонович думав про те, що треба дякувати випадку, який привів його сюди. Якби передавач був справний і рація працювала, йому навряд чи довелося б сидіти зараз у компанії сміливих патріотів Ізволіна і Тризни.
Пошкодження було невелике, і через годину зв'язок з Великою землею був налагоджений.
На обличчі Леоніда з'явилася широка посмішка. Енергійно потираючи руки, він промовив:
– Чудово! Як вам дякувати, Микито Родіоновичу!
– Не журіться, що передавач досі не працював, – промовив Ожогін і зразу ж пояснив: – Вас запеленгували б після другого ж сеансу передачі: прилади точно вказали б місцеперебування рації. В умовах міського підпілля працювати з стаціонарною радіоустановкою і не бути зловленим – майже неможливо. Треба або проводити кожний сеанс з нового місця, або вигадати щось інше.
– Я все це знаю, мене вчили. Вигадати щось інше важко, але я намагатимусь бути обережним: передачу вестиму не частіше одного разу на два тижні, і вона триватиме наймінімальніший час – хвилину-півтори.
Вночі, коли заняття Ожогіна і Грязнова у Кібіца наближалися до кінця, несподівано з'явився служник Юргенса.
– Пане Ожогін, прошу за мною, – сказав він сухо.
Микита Родіонович здригнувся. Виклик під час занять був справою незвичайною. Друзі перезирнулися: після приходу Сашурки вони жили в постійній тривозі.
Кібіц негативно ставився до зриву занять, проте цього разу не вимовив ні слова і якось дивно хихикнув.
Микита Родіонович почав не поспішаючи одягати пальто. Андрій стояв поруч і дивився другу в обличчя, шукаючи відповіді на те саме питання.
«Невже вони проґавили Зюкіна, і він уже бачився з Юргенсом?» думав Микита Родіонович, йдучи подвір'ям. Застережні заходи, вжиті групою Ізволіна, ще не знімали загрози появи зрадника Зюкіна в будинку Юргенса: адже Зюкін міг зв'язатися з Юргенсом через іншу особу чи по телефону. І якщо це так, то провал неминучий. Треба вживати заходів. Тікати зараз, поки він ще не ввійшов у будинок Юргенса! Перепустка в кишені, і поки спохватяться – можна надійно заховатись. Микита Родіонович оглянув служника, який ішов поруч. Збити з ніг, мабуть, на вдасться – він надто великий. Єдиний засіб – зупинитись, закурити, відстати на кілька кроків, а потім махнути через огорожу на вулицю. Але що буде з Андрієм? Він в руках у Кібіца – а звідти не втечеш. Врятуватися самому, а товариша втопиш?.. Зійшли на ґанок. Служник відчинив двері. У приймальні, як звичайно, панувала тиша. Відразу ж пішли у кабінет майора. Там за своїм письмовим столом сидів Юргенс, а за приставним столиком – незнайома людина в цивільному вбранні.
Обличчя у незнайомого було пухке, біле, з подвійним підборіддям.
– Сідайте, – сказав по-німецьки незнайомий, не зводячи очей з Ожогіна.
Ожогін сів у крісло.
– Коли ви востаннє бачили свого брата?
Микита Родіонович подивився на Юргенса, наче запитуючи, чи слід відповідати.
Юргенс догадався про причину неспокою Ожогіна і пояснив:
– Полковник Марквардт.
Ожогін встав, грюкнувши кріслом.
Марквардт жестом запросив його знову сісти, вийняв з бокової кишені авторучку і почав щось креслити на аркушику паперу, що лежав перед ним.
Ожогін сказав, що востаннє бачив брата Костянтина в сороковому році.
– Де?
– У Мінську.
– Чого він потрапив у Мінськ?
– Приїхав побачитись зі мною, перед від'їздом у Ташкент.
– Його призначили в Середню Азію?
– Ні, він поїхав туди за власним бажанням.
– А хіба в центрі він не міг влаштуватись?
– З такою плямою в біографії, як арешт батька – це не так просто.
– Професія брата?
– Інженер-геолог.
– Де він зараз?
Ожогін знизав плечима:
– Мабуть, там же, в Середній Азії.
– А не на фронті?
– Ні. Він інвалід і від військової служби звільнений.
– А точне місце його проживання?
Ожогін відповів, що, судячи з листа, якого він одержав перед самою війною, Костянтин мав намір оселитися в Ташкенті. Вдалося йому це чи ні – невідомо.
– Він писав із Ташкента?
– Так.
– Зворотну адресу давав?
– Головний поштамт, до запитання, якщо це можна вважати адресою.
Розмова з самого початку набрала характеру допиту. Марквардт швидко задавав питання і зрідка підводив голову, кидаючи на Ожогіна короткі погляди.
Юргенс у розмову не втручався. Він здавався байдужим до всього, що відбувалося, – зараз не він був тут старшим.
– Якщо ви попросите брата допомогти вашому хорошому приятелю, він це зробить? – спитав Марквардт.
– Гадаю, що зробить.
– Навіть, якщо він і не знає цієї людини?
– Навіть і в цьому випадку.
Полковник простягнув руку через стіл. Юргенс подав йому фотографію. Марквардт на якусь мить затримав на ній свій погляд, потім поклав на стіл перед Ожогіним. Це була фотографія Микити Родіоновича.