Таємні стежки
Шрифт:
– Пишіть, я буду диктувати. – Він подав Ожогіну свою авторучку. – «Дорогий Костю! Посилаю свою копію з моїм найкращим другом. Допоможи йому в усьому. Я зобов'язаний йому життям». – Марквардт наліг грудьми на стіл, вдивляючись у те, що писав Микита Родіонович, потім додав: – «Як я живу, він докладно розповість…» Поставте свій підпис…
Відразу ж після того, як Ожогін залишив кабінет, служник пропустив туди високого на зріст, широкоплечого чоловіка.
Зупинившись посеред кабінету, він витягнув руки по швах і відрекомендувався:
– Ібрагімов Ульмас – Саткинбай.
Марквардт мовчки вказав на крісло. Саткинбай сів.
– Коли ви залишили батьківщину?
– У двадцять четвертому році.
Юргенс пояснив:
– Його батько був ханським радником, а потім басмацьким курбаші і загинув од рук. червоних.
– Кур-ба-ші… кур-ба-ші… – поглядаючи на стелю, промовив полковник. – Це…
– Командир окремого басмацького загону, – підказав Юргенс.
– Скільки вам було років, коли ви залишили батьківщину? – спитав Марквардт.
Саткинбай потер рукою лоба, подумав, потім сказав:
– Мабуть, двадцять.
– Зараз вам тридцять дев'ять?
Саткинбай ствердно кивнув головою.
– Готові повернутися на батьківщину?
– Готовий. – Саткинбай відповів без особливого ентузіазму, і це помітив Марквардт, який стежив за ним.
– Де жили весь час?
Саткинбай, не кваплячись, розповів, що з тридцять четвертого року він живе в Німеччині, до того три роки був у Туреччині, звідки його вивіз німецький капітан Циглер, а в Туреччину потрапив з Ірану. В Туреччині залишився його старший брат – співробітник емігрантської газети.
Знову заговорив Марквардт. Він попередив Саткинбая, що їхати доведеться надовго і осісти як слід. Те, що треба зробити, вимагає не одного року. Необхідно освоїтись у новій обстановці, відновити старі зв'язки, завести нові. Докладно з ним буде говорити пан Юргенс, а він хоче звернути увагу на основне. Головне завдання Саткинбая – підшукати надійних людей, здатних виконати будь-яке доручення.
– Друзі в Узбекистані у вас є? – спитав Марквардт.
– Є, – відповів за Саткинбая Юргенс. – Наприкінці листопада були скинуті два чоловіка.
– Добре. Дамо ще зв'язок, який треба використати. На вашій батьківщині живе російський інженер Ожогін, брат якого, як і ви, служить Німеччині. Треба знайти його і передати цю фотокартку…
– Ожогін і Грязнов вами перевірені? – звернувся Марквардт до Юргенса, коли Саткинбай вийшов.
Юргенс потер пальцями перенісся.
– Особливої перевірки, на мою думку, не треба, адже вони з'явилися з власноручним листом Брехера. Не вірити Брехеру я не маю підстав…
– Це ще нічого не означає, – обірвав його Марквардт.
– Я розумію, – схилив голову Юргенс, – а тому підкреслюю, що особливої перевірки не треба. Але те, що елементарно необхідне, я зробив. Стеження показало, що вони підтримують зв'язок з особами, які не викликають ніякої підозри. І стеження я зняв. Їх кишені і речі регулярно передивляється квартирна хазяйка. Спробував втрутитися в цю справу Гунке, але осоромився.
– Як це розуміти?
Юргенс розповів історію з горбанем. Марквардт розсміявся.
– Все-таки не буде зайвим вжити ще якихось заходів, – порадив він. – Складного нічого не затівайте, а так… легеньку провокацію, наприклад, невеличкий лист від патріотів міста. Цікаво, що вони робитимуть…
– Гаразд, – погодився Юргенс.
… О-пів на другу для полковника був поданий лімузин.
Провівши шефа до машини, Юргенс повернувся в кабінет. Вірний своєму постійному правилу, він перед сном подзвонив коменданту міста і поцікавився, чи не сталося чогось надзвичайного. З такою ж метою подзвонив і начальнику гарнізону. Потім Юргенс перевірив замки ящиків і сейфа. Коли його рука вже потяглася до вимикача, щоб погасити настільну лампу, він помітив списаний Марквардтом аркушик паперу. На ньому красувалися скрипичний ключ, маленька церква з дзвіницею, парусна лодка, назви різних міст, жіноча голівка… Юргенс посміхнувся і, збираючись кинути аркушик у корзину, взяв його в руки. В куточку аркуша поряд із знаком запитання стояло дробове число «209/902». Юргенс здригнувся. «Що це таке? Безглуздий збіг цифр чи умисел? Невже полковник знає?.. Хто міг розповісти йому цю таємницю, і тим більше зараз, під час війни? Чим усе це може закінчитися для нього, – Юргенса?»
Під номером «209/902» він був записаний як таємний співробітник американської розвідувальної служби. Ніхто, крім Гольдвассера, не знав його номера.
Юргенс нервово заходив по кімнаті. Виникали численні здогади, однак жоден з них не давав переконливої відповіді на питання. Він відкрив стінну шафу, налив бокал вина і одним духом випив. Потім повернувся до стола, взяв аркушик, збираючись його знищити, але замислився і, акуратно склавши, сховав у внутрішню кишеню…
Приблизно в цей самий час із пекарні вийшов Грязнов, який проник у підпілля відразу ж після закінчення занять у Кібіца. Він постарався запам'ятати з почутого головне: на батьківщину пробирається ворог і ім'я його – Ібрагімов Ульмас – Саткинбай.
Через кілька днів на умовленому місці, де позмінно, круглу добу несли чергування патріоти, Сашурка побачив дружину Пантелійовича. Вона наближалася верхи на кошлатій низькорослій конячці. Виявилося, що Зюкін вдосвіта залишив Соснівку. Зрадник, як і думав Сашурка, не зважився сам пройти шлях од села до міста, а взяв із собою старшого поліцая і старосту. Вони втрьох виїхали саньми. Пантелійович проінструктував дружину і наказав їй найкоротшим шляхом поспішати в місто.
Сашурка подякував жінці і кинувся до Ізволіна. Як бути? Зустрічати зрадника по дорозі ризиковано. Вдень на цьому шляху пожвавлення, та й присутність старшого поліцая ускладнює справу. Вирішили посилити стеження за будинком Юргенса. Сашурка, який зовсім не спав минулої ночі, змушений був цілий день провести на ногах. Але зрадник не з'являвся. Надвечір Сашурка, намерзнувшись і зголоднівши, вирішив спуститися в пекарню, погрітися й пообідати. За себе, на чергуванні він залишив Ігорка.
… Сонце поволі спускалося за дахи будинків, холодні промені його косо падали на верхів'я обледенілих дерев, на комини будинків. Вулиця поринала в темряву. Мороз усе посилювався.
Ігорьок з тривогою поглядав на двері будинку Юргенса – його лякало наближення темряви. Хлопчик щодалі частіше тер руки і хукав на них, але це мало допомагало. Довелося вдатися до снігу. Жорсткий, колючий, він викликав біль у пальцях, зате руки зогрівалися.
На правій нозі в Ігорка був ковзан «снігуронька», і хлопчик взявся з азартом кататися по втоптаному перехожими тротуару Садової вулиці. Маршрут у нього був невеликий – від рогу до пекарні й назад. Відштовхуючись лівою ногою, він спритно ковзався по снігу.