Таємні стежки

Брянцев Георгий Михайлович

– Ви не знаєте мене. Але як? Як? – раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.

Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:

– Ах! Вибачайт! – і швидко вийшов.

На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.

– Що буде, того не минути, – промимрив він. – Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…

– Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, –

тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.

Тряскіна кивнула головою.

XIII

Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька – вдова

Ганна Василівна – працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис – електромонтером в управі.

У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання – про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.

Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.

– Самі зрозумійте, – виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, – не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити…

– Не годиться, хитав головою Тризна.

– Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.

– Значить, нічого не помітив? – спитав Повелко.

– Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…

Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився – рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.

– Може, там снігу намело? – висловив припущення Гнат Несторович.

– Снігу багато. Дуже багато, – сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.

Повелко, роздумуючи, похитав головою:

– Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…

Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав:

– Заболотька більше не можна посилати на станцію. Треба придумати щось інше.

Що «інше», Тризна так і не сказав. Настала тиша.

Вітер сердито завивав у комині, пробивався, з димом через палаючу грубку в кімнату. Слабеньке полум'я двох недогарків свічок коливалося, на обличчях танцювали тіні.

– Не може бути! – Повелко стукнув кулаком по столу. Полум'я здригнулося. – Невже відмовимося від плану? Вибрався з табору, а допомогти справі не можу!

Раптом у вікно хтось постукав.

Перезирнулися. Заболотько дав знак Повелку, і той миттю зник у кухні. Стукіт повторився.

– Піду, – сказав Заболотько. – Не хвилюйтеся, – додав він, одягаючи пальто й шапку.

Гнат Несторович сів за стіл.

У передній залунали кроки, почулася голосна розмова, і до кімнати зайшов, увесь запорошений снігом, старий Заломін.

Тризна мимоволі полегшено зітхнув. Але сказав, незадоволено похитавши головою:

– Носить тебе лиха година! Попереджали ж, що треба відсидітись, а ти ходиш.

Після визволення Повелка Заломін відразу перейшов на нелегальне становище.

– А я обережно, з оглядкою, – відповів Заломін, старанно струшуючи рукою сніг з подертого кожушка. – Не розумію я, чи що?

Повернувся Повелко. Він радо обняв старого:.

– Що чувати про табір?

Заломін розповів, що всі бочкарі «дістали відставку», їх не допитували, але саме ця обставина викликала підозру. Можливо, фашисти щось затівали.

Заломін сів за стіл і вийняв з кишені кисет.

– Я сьогодні спробую зовнішність собі трохи попсувати. Так буде краще, – посміхнувся він.

– Як це – попсувати? – зацікавився Повелко.

– Та так… Поголю начисто голову, вуса, бороду, та й брови за компанію. Бог дасть, згодом відростуть.

Він поволі крутив цигарку. Великі, обвітрені, в шрамах і саднах пальці його діяли впевнено. Помовчавши, він спитав:

– Ну, а ваші справи як?

– Справи погані, – коротко кинув Гнат Несторович.

– Що таке?

Тризна стисло розповів про становище.

– Виходить, уся справа в Повелку? Як потрапить він на подвір'я електростанції, то й діло буде зроблене?

– Виходить, що так.

– Ну, гаразд, радьтесь, а я піду… – Заломін несподівано встав і почав одягатись.

На другий день на квартиру Ожогіна і Грязнова знову прибіг переодягнений жебраком Ігорьок. Коли Ожогін виніс йому шматок хліба, хлопчик поспішно передав, що у Заболотька Микиту Родіоновича чекають Ізволін і Тризна.

Як і раніше, Грязнов пішов за Ожогіним для того, щоб виявити можливе стеження.

Через двадцять хвилин Ожогін уже стукав у вікно знайомого будинку.

Виявилося, що переполохав усіх старий Заломін. Він з'явився до Тризни годин зо дві тому чисто виголений і запропонував «скликати всіх», бо він «буде доповідати раціоналізацію». Довелося скликати.