Таємні стежки
Шрифт:
Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.
XVI
Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев'ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв'язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов'язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.
В їдальні чекав сніданок.
Юргенс уже хотів
– Яка гидота! – процідив крізь зуби Юргенс, запнув завіски і підійшов до телефону.
Начальник гарнізону охоче задовольнив цікавість Юргенса. Він пояснив, що в місто прибули на короткочасний відпочинок і переформування залишки розбитої німецької дивізії, яка вирвалася з оточення.
Через півгодини у вітальні залунав дзвінок, і служник ввів до кабінету відвідувача. Юргенс трохи не скрикнув від подиву: перед ним стояв його родич підполковник Ашингер. Він був одягнутий в куций подертий піджак. Крізь дірки в штанях просвічувала брудна білизна, на ногах теліпалися великі ерзац-валянки. Неголений, з обличчям землистого кольору і запалими щоками, він нічим не нагадував того вилощеного розв'язного офіцера, яким бачив його Юргенс останнього разу.
– Що за маскарад? – спитав Юргенс, хоч уже догадався про те, що трапилось.
Ашингер мовчки дійшов до крісла, впав у нього і, схиливши голову на руки, заплакав, неприродно пересмикуючи плечима.
– Цього ще невистачало! – незадоволено сказав Юргенс, виходячи з-за столу.
– Не можу… не можу… Яка ганьба! – видушив із себе підполковник, захлинаючись сльозами і по-хлоп'ячому шморгаючи носом.
– Що це за блазенське вбрання?
– Якби не воно, навряд чи залишився б я живим. – І Ашингер розповів подробиці розгрому дивізії.
– Але ж не можна доводити себе до такого стану! – докірливо похитав головою Юргенс.
– Тобі добре говорити! – заперечив Ашингер. – А я б хотів бачити твій стан після того пекла, в якому ми були!
– Гм, – мугикнув Юргенс, – з росіянами я познайомився трохи раніше за тебе, мій любий…
– Але, якщо я не помиляюсь, ти в першому ж бою підняв руки і здався в полон?
– Так треба було… – трохи зніяковівши, відповів Юргенс. – Ванну підполковнику… Швидко! – звернувся він до служника, що стояв у кабінеті.
Ванна справила благотворний вплив на Ашингера, п келих вина остаточно надав йому рівноваги, і він почив досить спокійно розповідати про пережите.
Після третього келиха підполковник уже ледве висловлював свої думки; він устав, нервово пройшовся по кімнаті і, почуваючи себе незручно в цивільному одязі, що погано сидів на ньому, знову сів за стіл. На його думку, не треба було зв'язуватися з Росією: не треба було лізти в це пекло.
Юргенс пильно подивився на підполковника:
– Останнім часом тобі варто тільки розкрити рота, і ти обов'язково скажеш якусь дурницю.
– Це не дурниця…
– Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…
– В існування якої ти і сам не віриш! – розсміявся Ашингер.
Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев'ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.
Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.
За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з'єднання бомбардувальників.
– Не наші, – сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.
Ашингер зблід.
Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.
– Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, – зніяковіло сказав Ашингер.
– Розумію… розумію, – сказав Юргенс. – Але не будемо, мій любий, продовжувати розмову на цю тему. У мене є пропозиція: їдьмо краще повеселитись.
Ашингер здивовано подивився на свого свояка: серйозно він говорить чи жартує?
– У такий час?
– Сьогодні ми живі, а завтра… хто знає? Треба брати від життя все, що воно дає…
Будинок стояв у глибині саду, заметеного снігом. Від хвіртки до нього вела добре втоптана вузенька стежка. Відкритий ґанок був обплутаний сіткою шпагату, по якому влітку, мабуть, плівся виноград.
Вже сутеніло. Юргенс і Ашингер вийшли з машини і попрямували в супроводі шофера по сніговій стежці до входу. Тут Юргенс щось сказав шоферу і відпустив його.
В кімнаті, освітленій трьома свічками в підсвічниках, на невеликому круглому столі стояли пляшки з вином, закуска. Біля стіни – ліжко, покрите мереживним покривалом; у кутку – етажерка з книгами. На окремому столику – радіоприймач.
Ашингер розглядав кімнату і задоволено потирав руки. Це не те, що на фронті.
Юргенс познайомив його з хазяйкою – жінкою років сорока восьми, яка відрекомендувалася Микитюк. Юргенс уточнив, що пані Микитюк походить з родини, розкуркуленої радянською владою. Дуже привітна з німцями.