Таємні стежки
Шрифт:
– Так, ви маєте рацію, – сказав «Грізний». – Доведеться обмежитись тільки прийманням і в ефірі не з'являтись. . – Але в мене виник один варіант… Дозвольте?
«Грізний» трохи примружив свої розумні, уважні очі. Йому подобався Ожогін. Враження про нього після знайомства збіглося з уявленням, яке склалося у «Грізного» зі слів Ізволіна. Такі люди можуть упевнено йти до мети і добиватися її. Така людина може бути розвідником. А помилки бувають у всіх.
– Я вас слухаю, – промовив «Грізний».
Микита Родіонович висловив свою думку.
Під будинок Юргенса зроблено підкоп. Ожогіну добре відоме
А апарат Юргенса не зможе виявити рацію, оскільки не має засобів пеленгування.
– Під будинок Юргенса? Цікаво! Дуже цікаво! – «Грізний» ходив по кімнаті і ніби розмовляв сам з собою. – Вірно… Риск виправданий. Мабуть, ми це здійснимо.
Коли Микита Родіонович почав прощатися, «Грізний» затримав його руку в своїй і, дивлячись в очі, сказав:
– Ось бачите, розумна порада часом дорожча від будь-яких подвигів, хоча випадок з машиною я й не вважаю за подвиг. Та й з Роде можна було справитись без участі вашого друга. Якщо вже бути відвертим, то я можу признатись, що іноді й мені хочеться взяти в руки гранату або пістолет і піти разом з Тризною. Є таке бажання, але ми всі – і я, і ви – повинні пам'ятати, на що нас поставила партія. Ось так… А тепер усього найкращого. Бажаю успіху…
XX
Єдина в місті лікарня знаходилася на колишній вулиці Чехова. Щоб добратися до неї, Гнату Несторовичу треба було пройти через усе місто.
Тризна йшов, не помічаючи, що робиться навколо нього. Він раз у раз розгортав поли ватяного піджака, розмотував шарф, важко зітхав і якось дивно піднімав ноги, наче йшов по воді.
Ніч Гнат Несторович провів неспокійно. Він не спав: то нерухомо сидів біля спорожнілого ліжка сина, то ходив з кутка в куток, то мовчки дивився у вікно. Вже над ранок, примостившись, на твердому дерев'яному тапчані, він спробував задрімати. Але сон не приходив, серце тривожно билося, груди боліли. Гнат Несторович думав про сина, про дружину. Євгенія Дем'янівна другу добу лежала в міській лікарні і, можливо, сьогодні вже розродилася. Вчора вона почувала себе погано, дуже погано, але Гнат Несторович все-таки сподівався, що роди пройдуть благополучно.
В непривітній, з обдертими стінами, приймальні Тризну зустріла чергова сестра. Він назвав своє прізвище і попросив дізнатися, чи родила його дружина. Сестра уважно подивилася на Гната Несторовича, наче щось пригадуючи, потім запропонувала йому сісти.
– Я покличу лікаря Шпигуна.
Тризна сів на низьку широку лаву і, відкинувшись на спинку, витягнув уперед довгі ноги. Із стоптаних чобіт на кам'яну підлогу стікала вода, утворюючи калюжі. Гнат Несторович дивився на чоботи, на калюжі і думав про лікаря Шпигуна. Позавчора він заправив з Гната Несторовича велику плату за те, що прийняв до себе Євгенію Дем'янівну. Лікарня
Погані чутки ширилися про Шпигуна по місту. Говорили, що за його допомогою лікарі-гітлерівці провадять таємничі експерименти над радянськими військовополоненими, що з його ініціативи в села, які містяться в партизанській зоні, завозять вошей, знятих з тифозних хворих, що Шпигун оформляє актами всі «непередбачені випадки» смерті в катівнях гестапо.
Гнат Несторович пам'ятав жаркий серпневий день сорок першого року, коли з німецької комендатури його послали на медичний огляд. Тоді Шпигун сказав Тризні: «У Німеччину вас не пошлють, жити вам лишилося років зо два – не більше…»
Увійшла чергова сестра, а за нею – Шпигун. Побачивши калюжі навколо ніг Тризни, він зробив гидливу гримасу і, не підводячи голови, сказав:
– Сам дохлий, дружина дохла, а ще надумались плодити потомство! Не треба було й привозити її. Вона ще вчора ввечері, задовго до родів, богу душу віддала.
Гнат Несторович підвівся з лави. Стало нестерпно душно, важко. Щоб не впасти, вхопився рукою за спинку лави.
– Я ж вас попереджав, – стримуючи себе, сказав Тризна. – Ви могли її врятувати…
– А навіщо? – злісно промовив Шпигун. – Яка від цього користь? Не вчора, то під час родів, все одно.
Тризна здригнувся. Злість і ненависть спалахнули з такою силою, що він важко пішов на задкуючого Шпигуна…
Ввечері до Ожогіна прибіг Ігорьок. Очі його були заплакані.
Користуючись відсутністю хазяйки, Микита Родіонович пустив хлопчика в коридор і швидко розгорнув аркуш паперу: «Я загинув і провалив справу. Рятуйте Леоніда і догляньте за сином. В мій дім не заходьте – там засідка. Тризна».
– В чому справа, Ігорьок? Що трапилось?
Ігорьок розповів те, що чув від дорослих: тьотя Женя померла в лікарні, а Гнат Несторович, дізнавшись про це, вбив лікаря. Тепер його розшукують.
– Де Гнат? – тривожно спитав Ожогін.
Ігорьок відповів, що зараз Тризна лежить у Заболотька і ні з ким не розмовляє.
– Денис Макарович знає про це?
– Знає.
Сталося це так. Хлопчик ніс Леоніду радіограму. Зайшовши на подвір'я Тризни, він натрапив у дверях будинку на гітлерівців. Щоб не викликати підозри, Ігорьок прикинувся жебраком і, знявши шапку, попросив хліба. Німець дав йому стусана ногою і вигнав. Вже йдучи до Ізволіна, Ігорьок зустрів Гната Несторовича, розповів йому про все, і вони разом пішли до Заболотька. На прохання Гната Несторовича Ігорьок збігав до Ізволіна і повідомив про те, що трапилось…
– Дядько Гнат дуже просив доглянути Вовку, – додав Ігорьок і розплакався.
– Ну, чого ж ти плачеш? – Ожогін розгублено погладив хлопчика по голові.
Відпустивши Ігорка, Микита Родіонович розповів про все Андрію і схвильовано заходив по кімнаті. Передусім, мабуть, треба було з'ясувати подробиці.
– Піду до Ізволіна, – сказав він. – Подумаємо разом…
Андрій залишився сам. Рана його швидко загоювалась. Юргенс повірив розповіді про те, що Андрій був поранений біля самого будинку в ніч нальоту радянської авіації, і навіть тричі надсилав на квартиру лікаря-нім-ця, який робив Грязнову перев'язки.